"Зараз питання стоїть: ти на боці добра чи зла?"

 

Як останнім часом змінилася Одеса й одесити і як змінився він сам – розповідає Сергій Петренко, генеральний директор компанії "Яндекс-Україна"

Компанія "Яндекс-Україна" розташувалася на восьмому поверсі одного з найдорожчих в Одесі офісних центрів "Морський". Її гендиректор Сергій Петренко виходить зустрічати нас до дверей біля ліфта. Цього дня спеціально вийшов з відпустки, аби зустрітися з нами. Пропонує екскурсію офісом. Весь інтер'єр – у морському стилі. Замість стелі – вітрила, стіни оформлені під палубу корабля.

– Щоб атмосфера була відпочинкова, навіть під час роботи, – пояснює ­українською, потім переходить на російську.

Коридором назустріч на триколісному самокаті їде чоловік. Відступаємо вбік, даючи йому дорогу.

– Ну от, щоб багато не ходити, не втомлюватись, – сміється ­Сергій. – Тут у нас працівники ­харчуються, – підводить до просторої кімнати-кафе, де все оздоблено білим деревом. – У цьому приміщенні, за склом, дівчата на дзвінки відповідають. А отут людина працює, – показує на кімнату за великими скляними дверима. На підлозі, на надутому широкому матраці, заклавши ногу на ногу, лежить із ноутбуком хлопець. Набирає щось на клавіатурі. Поруч – робочий стіл.

Петренко проводить до кімнати для нарад – з великим круглим столом та двома широкоекранними плазмовими телевізорами. Сідає в крісло.

Як удається порозумітися з російськими колегами?

– З колегами – нормально. Останнім часом отримую від них багато дзвінків, листів зі словами підтримки. Свідомі росіяни й непричетні до політики розуміють: усе те, що зараз відбувається на сході та півдні України, – побічний ефект від пропаганди Кремля. Дехто не схвалює того, що діється в нашій країні, не сприймає моїх поглядів, але залишається людиною. Натомість багато говорять люди, які не мають стосунку до моєї роботи. Сподобалося зауваження: "Як він з такими думками взагалі може працювати на високій посаді й годуватися з російських рук?" Тобто люди переконані: якщо займаєш високу посаду, то твої погляди мають бути "правильні". Не можна мати іншу думку, ніж та, яку нав'язує пропаганда. Але якщо мій заробіток – чесний, то чому когось мають хвилювати мої погляди? Тим більше, я працюю в українській компанії, якій уже 9 років. Весь цей час ми успішно розвиваємося. Платимо податки у вітчизняну казну і створюємо робочі місця для українців.

Голова комітету російської Держдуми у справах СНД Леонід Слуцький назвав ваші погляди фашистськими. Чому?

– Фашизм – зручний ярлик ­російської пропаганди для всіх, хто з нею не погоджується. Хоча ці закиди мене не обра­жають. Не вважаю себе фашистом. Для мене він тісно переплетений із тоталітаризмом. Фашисти – це люди, погляди яких заперечують погляди інших. І не важливо, чи ти просто інакше міркуєш, чи насаджуєш свою думку ще комусь. Головне: якщо вона інша, значить ти – фашист. У Держдумі так відреагували на мій вислів, що в Одесі нарешті почали наводити лад. Наметове містечко на Куликовому Полі стояло досить довго. Звідти постійно лунали проросійські заклики від одіозних осіб. Воно рано чи пізно повинно було вилитися в те, що трапилося 2 травня. Припускаю, цей сценарій планували і в Харкові. Але першу ставку зробили на Одесу – і прогадали.

Вам погрожують?

– Так, часто пишуть в інтернеті: "Мы тебя найдём, мы твой адрес раздобыли". Та я бачу, що людина, яка це пише, приміром, сидить у Єкатеринбурзі. Це вже навіть не "диванна сотня", це якесь дзюдо по інтернету.

В Одесі важко бути українським ­патріотом?

– Патріотом бути не важко. Важко бути не зазомбованим. Андрій Макаревич написав прекрасні символічні слова: "Не стоит прогибаться под изменчивий мир. Пусть лучше он прогнется под нас". Якщо не прогинатися, то внутрішній патріотизм допомагає. З ним стаєш сильніший. Упевненіший.

В Одесі переважають проукраїнські чи проросійські погляди?

– Думаю, більше суто одеських. Далі йдуть проукраїнські, а вже потім – проросійські. У мене також є відчуття місцевого патріотизму. У нас люблять казати: "Одеса, звичайно, далеко не перше місто в Україні, але й ніколи не буде другим". Останнім часом почав помічати, що люблю всю свою країну: Львів, Черкаси, Київ. Із задоволенням розмовляю українською. Уперше відчув потребу говорити нею, коли в 1990-х поїхав до друзів у Москву. Мені тоді було 17. Це, напевне, був якийсь супротив, хотілося протистояти московському, і я говорив рідною мовою, хоч і погано.

Я 15 років живу в Одесі. Це місто завжди було якесь аполітичне. Тепер його не впізнати. Може тому, що люди стали усвідомлювати: час політичних пристрастей вичерпався. Зараз не стоїть питання: ти за Кучму, Ющенка, Тимошенко чи за Януковича. Воно звучить: ти на боці добра чи зла?

Коли настав переломний момент?

– Напевно, цієї зими. Вона всіх змінила. Як розпочався Майдан, в Одесі було все тихо й спокійно, люди не особливо реагували на столичні події. Але лютий, розстріли й подальша ескалація розбудили Одесу. Її жителі завжди були волелюбні. Пригадую 2004 рік. Нормально сприймали машини з помаранчевими стрічками. Спокійно ставилися й до біло-блакитної символіки. Коли зараз стало небезпечно мати синьо-жовту стрічку – людей це обурило. Вони почали виходити на мітинги. У неділю можна було зібрати 15–20 тисяч. Одеситам відносно байдуже було до подій на Майдані – Європа чи Росія. Змінилося все, коли постало питання – існуватиме чи ні держава взагалі. Тепер постійно ношу синьо-жовтий прапорець. Маю навіть червоно-чорну стрічку.

Що цей символ для вас означає?

– З одного боку – спогад із молодих років, коли були модні "Брати Гадюкіни". Їхній альбом "Ми хлопці з Бандерштату" був у цих тонах. Мені подобалася ця музика. Але ніколи не замислювався, чому такі кольори на обкладинці, що вони ­означають. Довгий час був далекий від історії. Зацікавився 2004 року, коли в дискусії з росіянами забракло фактів довести свою правду. А ще їздив до Львова. Там – "Криївка", хотілося знати, що воно таке. Почав читати й розуміти. Нещодавно знову побував у Львові. Привіз звідти пляшку коньяку. На ньому етикетка: "За що воювали вояки з рейху? – За третій рейх. Він є? Його нема! За що воювали радянські військові? – За Радянський Союз. Він є? Його нема! За що воювали вояки УПА? – За незалежну Україну. Вона є? Є! Тож вип'ємо за переможців Другої світової". Повністю погоджуюся. Червоно-чорний прапор для мене – символ довгого національно-визвольного руху. Люди під цим знаменом безстрашно йшли навіть на смерть.

Що відбулося в місті 2 травня?

– В Одесу завжди приїжджали багато вболівальників. Ходили спокійно, без ексцесів. 2 травня вони також планували мирну ходу. Але не обійшлося без провокаторів. Із чиєї вини? Не пам'ятаю жодних проросійських демонстрацій, на які хтось би напав, а от проукраїнські завжди закінчуються якимись провокаціями. Нетерпимість до протилежних поглядів чомусь характерна для однієї сторони.

А ще – якби в нас була міліція. На відео­записах видно, як вона допомагала провокаторам.

Хто в Одесі належить до проросійського середовища?

– Люди похилого віку, часто – особи "cпортивної" національності. Більшість із них спокійно працюють за певну винагороду. Не можу всіх назвати люмпенами або маргіналами, але там явно не середній клас. Точно не люди з вищою освітою. Якщо освічені дотримуються таких поглядів, то не йдуть на вулицю.

Тут історія така ж, як із Кримом. Його жителі не в Росію хотіли, а в Радянський Союз. Там були молодими, була весна, світило сонце. Плюс безкоштовні ліки й стабільність. А за капіталізму стабіль­ності не буде ніколи, усе робиться на свій страх і ризик. Така природа комерційних систем. Тому менш активні люди думають: а в Росії пенсії вищі. Хоча більшість кримчан уже зараз не відчувають ейфорії.

Звідки серед одеситів беруться про­українські активісти?

– Це молодь із вищою освітою, просунута інтернетом і технічним прогресом. Вони народилися в Україні, іншої країни не знають. Добре, що за 23 роки держава змогла в них вкласти такі цінності. Також офісні працівники й підприємці. Вони знають: у Росії з приватним бізнесом не зовсім добре. Ці люди поїздили по Україні, багато хто бував за кордоном. У широкому розумінні це – середній клас: освічений і прагматичний.

Після годинної розмови у скляні вхідні двері заглядають працівники. За 2 хв. стукають.

– У нас час закінчився, – каже Сергій. – Давайте спробуємо знайти інше місце.

Переходимо до конференц-залу. Тут під стінами розкладені гітари. Один на один складені стільці. Петренко дістає три, запрошує сідати.

– У мене ­хвилин 15–20 зали­ши­лося, – попереджає.

Що робити з Донбасом?

– З ним нічого робити не треба – силою не будеш милою. Хоч не вірю, що там насправді така позиція. Недавно чув вислів: "Київ не чує Троєщину, проведіть нам метро!" А Донбас вимагає, аби його почула Україна. Хоча з 2002-го тільки півтора року було без донецьких керівників у Києві. Янукович двічі очолював уряд, один раз – навіть за Ющенка. Це ж він обіцяв почути кожного. Багато жителів Донбасу не мислять себе поза Україною. При тому усвідомлюють, що їхній регіон відрізняється від інших. Але кожен регіон унікальний. Нам треба навчитися співіснувати.

Як сприйняла б Одеса повернення Януковича в Україну?

– Ми із задоволенням дивитимемося пряму трансляцію із зали суду, – сміється. – У січні розповідали анекдот. ­Янукович спитав у ворожки, що з ним буде далі. "Бачу, їдеш ти в машині Хрещатиком, люди усміхаються, радіють, руками махають." – "А я їм також махаю?" – "Ні, кришку вже забили цвяхами". У нього нема жодного шансу повернутися як політикові. Уже понад місяць його не видно – може, вже й не усміхається.

Яким бачите майбутнє України?

– З Європою. Нині – хороший момент. Він був би ще кращий, якби не було воєнної агресії та масових безладів. Але будь-яка неприємність робить нас сильнішими. Маємо збудувати нову армію, кардинально змінити міліцію, суди, прокуратуру, радикально розв'язувати економічні питання. Уже проглядається розумне суспільство. Варто брати приклад зі Сполучених Штатів. Американці роблять щось так, бо це – краще, а не тому, що такі традиції. ­Треба дозволити українцям володіти зброєю. Потрібно запозичувати принципи англо-саксонського права, що базується на дуже високій повазі до особи.

Україна поверне Крим?

– Це точно не швидкий процес. Але спочатку маємо показати приклад, як треба жити. Кримчани знову проведуть референдум – їм не звикати. І не потрібно забувати, що там живуть кримські татари, які прагнуть бути у складі України.

Якими мали би бути стосунки з Росією?

– Це як у тому анекдоті: "Що – нам ще й Путіна скидати?" Треба розвивати нормальні прагматичні відносини, якщо Москва цього захоче. У нас тісні економічні стосунки, Росія – наш найбільший сусід, нам від неї нікуди не дітися. Тепер Україні вже не треба доводити: хлопці, це наше життя і нам його будувати. Залишилося тільки будувати. Ситуація нагадує, коли син обирає професію проти волі батька. Він або досягне успіху, або ж повернеться, як блудний син. У нашому випадку залишається тільки досягнути успіху.

×