"Запідозрила лихе, коли доця перестала брати гроші з дому"

Як 15 березня в "Макдональдзі" на столичній Вокзальній площі пройшов ранок, обід і вечір

"Макдональдз" на київській Вокзальній площі посів друге місце серед 33 тисяч закладів мережі у світі за кількістю відвідувачів. Торік там побували два з половиною мільйони людей. Більшість заходять сюди, щоб скористатися туалетом. Сходи до нього – за метр від центрального входу

– Дєвушка, а що дешевше – кава чи кока­-кола? – високий худий 32-­річний Андрій о 6.15 стоїть біля каси. На першому поверсі відвідувачів нема. ­Літня прибиральниця шваброю протирає плитку між столами. За касою працюють хлопець і дівчина. Обоє в червоних футболках і картузах із жовтою літерою М. Часто труть очі, позіхають.

– Маленька кола по 8 гривень.

– Давайте колу з льодом. І більше нічого.

За Андрієм стоять двоє хлопців. ­Вмощуються за стіл праворуч від входу. Під стіл і біля нього поставили два рюкзаки і три великі чорні сумки. Колу п'ють по черзі через трубочку.

– Ковельський поєзд приїхав у шесть. Ми знімаємо квартиру в Крюківщині. Перша маршрутка туди їде в сім утра. А тут можна в туалєт сходити, зуби почистити.

Усі вони з Рівного. Андрій витягує з кишені пачку Marlboro. У нього побиті руки, нігті коротко підрізані, брудні.

– Цементний клей тиждень відмити не можу. Від замазок шкура на руках загрубіла. Майже нічого не відчуваю. Учора вдома палець врізав, коли моркву чистив. Кров пошла, а болі не чув.

У Рівному залишив дружину Іванну із синами 3­річними Назаром і Вадимом. Із товаришами три роки працює в Києві. Кладе кахлі й ламінат, робить стяжку, клеїть шпалери, ремонтує сантехніку й проводку.

28-­річний Олег дістає із сумки пакет. У ньому гіркою складені шість великих бутербродів із маслом і московською ковбасою.

– Масло потекло. Казав Свєтці хліб нічим не мазати. В поїзді так жарко було, що провідниця в шортах і майці ходила.

– Бутерброди краще викинути. Чуєш, як пахнуть недобре. Подгуляли, – Андрій штовхає Олега у бік.

31-­річний Ігор кладе на стіл чорну шапку. Тре рукою лисину на потилиці.

– Oце півроку тут попрацюю. Осінню поїду до сестри в Канаду. Доки нежонатий, чого буду тут сидіти. Чотири місяці на Вокзальній площі стояв із таб­личкою: "Кладу ламінат, складаю меблі, поклейка обоїв, ремонт сантехніки, заміна проводки". У шість утра вже стояв. Першим поїздом із Нивок приїжджав. В однокімнатній квартирі нас восьмеро мужиків жили. По 400 гривень каждий платив. Жодного дня без діла не лишався. Там 60 гривень за кран заплатять, там меблі за сотку складу. Зараз узагалі жопа. Робочих багато, а ремонти люди менше роблять, бо грошей нема.

Матюкається, коли згадує про конкурентів.

– Понаїжджало багато мужиків із Франківська, Закарпаття. Вони плитку кладуть по 20 гривень за квадратний метр. А ми просим хотя би 50. Усіх клієнтів гуцули поодбивали.

Олег чавкає бутерброд. Жирні губи витирає рукою, потім тре нею об чорні джинси. Клаповухий, чорноокий. ­Говорить швидко, часто кліпає. ­Вивчився на столяра у рівненському ПТУ. 2006 року одружився зі Світланою. Пішов у прийми.

– Тесть п'є, теща в дєтскому садіку на кухні працює. В трьохкомнатній квартирі з тещею, як у пеклі. Вона постоянно суне носа в нашу сім'ю. Каже, якби я був нормальний мужик, то вже на свою хату заробив би. Вона ж не знає, по чом зараз квартіри. Коли я в Луцьку тисячі заробляв, пиляла, що мало, але нам із Свєтою хватало. Коли в Київ поїхав, стала Свєту накручувати, що я гуляю. Після 16 годин роботи мені про дєвок даже думати не хочеться.

З квітня буду маршрутку водити. Там за місяць можна 5 тисяч гривень льогко мати. Свєта на маршрут мене боїться пускати. Думає, я так можу з кимсь знюхатися і в Києві остатися. Але я тут жити не зможу. Мене давить таке колічєство людей і машин.

6.32. За столом біля вікна сидить ­жінка в чорній кролячій шубі на два розміри більшій у плечах. П'є каву, визирає у вікно, коли на парковці зупиняється автомобіль.

– Приїхала провідати доцю, – ­говорить хриплим голосом. Представляється Надією Іванівною з Полтавщини. Під столом ховає велику рябу сумку. Блискавка на ній розійшлася. ­Зчепила сумку булавками, аби речі не вивалювалися. – Зараз зять машиною приїде, забере. ­Проспав трохи, то сказав, шоб я в "Макдональдзі" погрілася. Марійка моя в Києві за продюсера заміж пішла. ­Працює бухгал­тером на одному каналі. Зять Саша пропонував їй погоду вести. ­Машка не хоче. Боїться, що в селі її побачать, будуть плескати язиками. ­Пам'ятаю, як чотири роки тому вони разом жити надумали. Я коли взнала, мало в лікарню не попала. Запідозрила лихе, коли вона перестала брати гроші з дому. В Полтаві так не заведено, щоб дівчина з хлопцем жили й спали до весілля. Саша мене успокоїв. ­Сказав: Надєжда Івановна, я вашу Марічку не зачеплю. Пальцем не трону, доки не женюся. Одружимось, як тільки з Аліною розлучуся. З першою ­жінкою не зійшовся характерами. Я ще не встигла додому в село вернутися, як у церкві всі гуділи, що Марійка сім'ю розбила. А вона тільки з одною подружкою поділилася.

6.58. На стоянку під'їжджає чорний Lexus. Надія Іванівна витягує з­під столу сумку.

– Привезла дітям молоко, закрутки. Салатик із баклажанів вони дуже ­люблять.

Зять у чорному пальті махає їй зі стоянки. Запалює цигарку, протирає ­ганчіркою лобове скло, на якому розтікся білий голубиний ­послід. ­Жінка пробує нести сумку, ручки ріжуть у долоні. Беруся допомогти. ­Доносимо до багажника авто. Зять ­командує:

– Кидайте в багажник, і поїхали. Мені о 8.00 треба бути на роботі.

14.20. Працюють усі вісім кас. До кожної в черзі стоять по п'ятеро-шестеро людей. Пахне смаженою ­картоплею, кавою й шампунем. Прибиральниця натирає до блиску вікна. По четверо хлопців і дівчат бігають від каси до бутлів із солодкою газованою водою та морозивом. ­Лопатками накладають картоплю-­фрі.

– Заберу два чіза! Жду один чіз­­лаваш! – кричить білявка з туго ­заплетеною косою.

– Четыре гамбургера и один чиз мои! – гукає чорнявий касир. Не може закрити касу. Притискає купюри. За 4 хв. обслуговує трьох покупців. У касу кладе 142 грн.

Чоловік у дутій куртці проштовхується з підносом до сходів на другий ­поверх.

– Та бля.., дайте пройти, – перечіплюється за чиюсь ногу, перехиляє піднос. Півлітра фанти з льодом розливаю­ться по підлозі.

– Твою мать. А кто мне за колу заплатит? – вертається до каси, з якої ­забрав замовлення.

Жовті потьоки фанти на довгому сірому пуховику вологою серветкою витирає студентка Катерина, 19 років. Коли доходить її черга, замовляє біґ мак меню за 32 грн. Дає 50 грн. Решту ховає в чорну лаковану сумку. Сідає за столиком на другому поверсі. Розгортає бутерброд. Біля дівчини ставить сумку на колесах жінка з баклажановим волоссям. Дістає футляр з окулярами та роман "Ангели і демони" Дена Брауна. Два місця навпроти неї вільні. Інші столики в закладі зайняті.

– Девушки, можно составить вам компанию? Покушать хочется, а места больше нет, – ставить на стіл тацю ­турок Рамін. Від нього пахне солодкими жіночими парфумами. Щоки й борода чорні від тижневої неголеності. Махає своєму товаришу Мехмеду. Той трохи повнуватий. На лобі – сонцезахисні окуляри.

– Иди сюда, я место нашел.

– Снова к девушкам заигрывать?

– Девушка, давайте угадаю, как вас ­зовут. Вы или Катя, или Наташа, – розгортає бутерброди з котлетою і листям салату.

– Не угадали.

– Ну, тогда Ирина.

– Не Ирина.

– Дайте свой телефончик.

Дівчина кілька хвилин мнеться. ­Потім записує телефон на серветці й друкованими буквами виводить "­Катюха".

– Только со вторника до пятницы я занята. И вечерами мне неудобно разговоривать. Можем встретиться в суботу. Я подружку возьму.

Одягає пуховик, іде до виходу.

– Мне украинский женщина нравится, но жениться хочу на турецкий девушка. Ваши слишком доверчивый. ­Чтобы переспать с вашей женщина, доста­точно подарить ей букет. ­Турецкий девушка до свадьбы не спят с мужчина ни за что.

Біля сходів до туалету стоять двоє охоронців. Один виставив поперед себе табличку "Шановні відвідувачі! З технічних причин туалет тимчасово не працює з 16.30 до 17.00".

– Пустіть, бо дитина пісяти хоче, – червонощока жінка у фіолетовій хустці волочить за собою дівчинку в червоному комбінезоні.

– Подождите еще 20 минут. Уберут, я всех пущу.

– Но я у вас гамбургер купила. Маю право в туалет дитину зводити.

– Женщина, неужели нельзя подождать? 18 минут – и я всех пущу.

На дворі біля входу беззубий 67-річний Петро Іванович просить 2 грн на гамбургер. Рідке сиве волосся стирчить з­-під зім'ятого кашкета.

– Ничего с самого утра не ел. Обещаю на водку не тратить. Я уже четыре дня ее не пью.

Від чоловіка тхне перегаром і сечею.

– Я не бомж, как все думают. У меня прописка в Подольском районе. Две дочери имеют по квартире. Но мне скучно в четырех стенах сидеть. Жена умерла четыре года назад. Всегда следила за питанием, не пила, не курила, а умерла от рака желудка. После этого я понял: жизнь – сука. Как ни старайся, умрешь, когда Он захочет, – показує пальцем у небо. – "Макдональдз" – моя точка. Здесь каждый знает дядю Петю. Мне эту точку передал Николай Александрович. Его в январе увезли в больницу. Больше никто его не видел. Заснул на стоянке, когда мороз был 27 градусов. Зима забрала у нас Веру, Николая и Владика. Но Владик не замерз. Он просто пропал. Очень хотел в Москву уехать. Может, он туда рванул. 600 гривен на поезд откладывал девять месяцев. Ему с деньгами не везло. То потеряет, то пропьет, то малолетки украдут, то менты потрусят. А меня всегда денежным звали. Деньги сами ко мне идут.

Вчера один бизнесмен остановился. Я просил 2 рубля, а он достал из бумажника 50 и мне в карман засунул. Я пошел в "Дрова" и заказал борщ и голубцы. Хотел чекушку купить, но взял херес. Он полезный для сердца и настроение поднимает.

За розмову просить 20 грн. У гаманці маю 10 і 100. Даю 10. Петро Іванович сердиться, але ховає в рукав і дякує.

За 2 хв. п'є пиво під газетним кіоском через дорогу.

16.55. відчиняють туалет. Він розташо­ваний у підвалі. Працюють три кабінки.

У черзі на сходах стоять дев'ять жінок.

– Дєвочки, тільки домовляємося, усі все роблять скоренько. Бо я вже більше не можу терпіти, – каже білявка років 30 у чорному береті.

– Так ідіть у "Макфоксі". Це ж біля "Макдональдза".

– Е нє. То на другому поверсі. Боюсь не донесу.

Жінку пропускають уперед.

Повз чергу пробігають чоловіки. Їхній WC далі по коридору.

– Девочки, чего стоим? Что раздают? – жартує чоловік років 40. – ­Пошлите к нам. Там свободно.

Жінка в жовтих кросівках намагається додзвонитися до чоловіка, який чекає її на виході. У підвалі нема зв'язку.

22.10. Нема вільних місць. По склянці кока­-коли замовляють на касі 17­-річні Дмитро і Роман. Обоє – у брудних кросівках. Від хлопців пахне дешевим одеколоном. Стають біля підвіконня, знімають кришечки. До напою доливають тризірковий коньяк "Таврія".

– Кола з коньяком дуже вкусна. ­Перед дискотекою – те, що треба, – каже Дмитро. У нього обгризені нігті, жирне волосся. – Щоб спати не хотілося, можемо ще кави розчинної насипати. Тут головне – з дозою не переборщити, бо може серце стати.

×