Костюми для фільму "Яничар" шили на уроках трудового навчання
У дитинстві в мене був свій музей. На бабиному горищі мав закуток, де зберігав старі газети, діряві дідові чоботи, знайдені мідні монети, гільзи від патронів.
Батьки потурали моєму захопленню малюванням. Дешевенькі акварельні фарби й альбоми мав завжди. У другому класі займався самвидавом: для друга Юрка "видавав" щомісячну ілюстровану газету "Конніца". Зробив три чи чотири випуски. Зупинився, після того як Юркова баба Дарка розтопила моєю газетою грубу, ще до того, як її хтось прочитав.
Коли побачив перші фільми у клубі, захопився кіно. Ходив майже на всі сеанси. Пам'ятаю, що малював на альбомних листках якісь сюжети. А потім збирав вуличну компанію біля поламаного кінескопа і швидко на ньому міняв аркуші. Це було моє перше кіно, без назви.
Студентом створив у Вінниці аматорську кіностудію, де разом із такими ж кіноманами знімали короткометражні стрічки. "Прєступлєніє і наказаніє" – наш перший чорно-білий фільм. Сюжет – у жанрі оповідань Миколи Зощенка (російський новеліст українського походження, висміював радянську систему. – Країна). Один з акторів – Олег Сологуб – на зйомках так старався, що, скочуючись зі сходів, добряче набив ребра, але від подальших сцен не відмовився. Прем'єру показали в ленінській кімнаті гуртожитку історичного факультету. Місця для всіх не вистачало, і фільм крутили разів зо три. На другий день у гуртожитку я вже був визнаний режисер, а Олег – кінозірка.
У старому центрі Вінниці був невеликий кінотеатр "Родіна", який у наш час перейменований на "Родину". Там часто показували непопсове кіно. Там уперше побачив фільм "Андрій Рубльов". Кіномова Андрія Тарковського заворожила мене назавжди.
До 20-хвилинного фільму "Вічний парубок" сам писав сценарій. Знімали на маленьку камеру, яку подарували батьки, потішені, що я їх послухав і вступив на історичний факультет замість режисури. Камера коштувала як чотири мамині зарплати, батьки майже рік на неї відкладали. Наступні фільми вже показували в інститутському будинку культури, і згодом факультетська профспілка купила нам "серйозну" апаратуру – кінокамеру "Красногорськ" і кінопроєктор.
Плівку проявляли на кухні в гуртожитку. Поруч варили суп, студенти з Узбекистану смажили оселедці, а ми чаклували над кінобачками і тут же розвішували гірляндами десятки метрів проявленої плівки. З майбутньою дружиною познайомився на тій же кухні. Вона саме варила курку. Я напросився приглянути за каструлею. Одружилися на останньому курсі.
У Вінницькому кіноклубі познайомився з директором сільської школи Миколою Крижанівським. Він розповів, що в них є вакансії. За пів року ми з дружиною сиділи на сходах неповносередньої школи в селі Сліди Могилів-Подільського району на Вінниччині й дивилися, як навколо гарцюють вершники. Там у нас народилися сини – Ярослав і Богдан. Тепер вони мають гончарну майстерню в Києві.
Коней у школі доглядали завгосп і конюх. Кілька разів на тиждень для учнів були заняття з верхової їзди. За два місяці педагогічного стажу отримав перелом ключиці – упав із коня.
Старшокласники їздили верхи в "будьонівські походи" – у сідлах і з тачанкою. Незважаючи на спротив відділу освіти, 1989-го ми активно готувалися до козацького походу. Це був час національного відродження, й питання українського патріотизму гостро сприймали і його симпатики, і вороги. Ми шили козацькі костюми, обговорювали маршрути, перейменували загін на "Джуру". У похід на 400 кілометрів вирушили в серпні. Це була перша в Україні козацька реконструкція. Подорожували тиждень. Збирали фольклор, відвідували інші школи, біля села Красне Тиврівського району на Вінниччині облагородили зарослу бур'янами могилу козацького полковника Данила Нечая.
Якось увечері, голодні й вимучені, почули в якомусь селі весільну музику. Під'їхали до подвір'я з шалашем. Злукавили, що заблукали, і вже за 10 хвилин сиділи за столами. Підпилі гості забули про молодих. По черзі стріляли з мушкета, пили горілку з чарки, поставивши її на шаблю. Дружок і сватів ми катали верхи по колу. Все знімав на камеру. Їх тоді в селах мало хто бачив. Мене з камерою на даху хати – бо треба було знімати з верхньої точки – сприймали мало не за Олександра Довженка.
Потім були кінні походи до Хотина, Кам'янця-Подільського, Києва, Холодного Яру, Моринців. За чотири роки подолали майже 4 тисячі кілометрів верхи. Знімали кінохроніку тих подій.
Зі школярами почав знімати фільми на кіноплівку. Писав сценарій, придивлявся до дітей – хто яку роль може виконати. Бувало, просилися зіграти того чи іншого героя. Перший наш фільм "Яничар" був костюмований. Діти самі шили вбрання на уроках трудового навчання.
1993-го я повернувся додому в село Легедзине на Черкащині. Перейшов туди, бо поруч на трипільському поселенні-гіганті Тальянки з раннього літа й до пізньої осені проходили археологічні розкопки. А я ще з 1990-х щоліта розривався між походами й розкопками. Одного разу керівник археологів Володимир Круц розповів про можливість відкрити на базі експедиції музей. Запропонував його очолити. Я довго мучився, але таки погодився. Правда, заповідник "Трипільська культура" з'явився за 10 років – і аж тоді я став його керівником. А доти продовжував працювати вчителем історії.
На шкільній аматорській кіностудії "Мальва" 1994-го зняли 15-хвилинний ігровий фільм "Вирій" – про долі людські під час лютневої революції 1917 року. Крім учнів і вчителів, грали односельці. Один старшокласник мав роль убитого солдата. Його баба прибігла на знімальний майданчик: "Не хочу, щоб онук грав покійника!" Стала стягувати "мертвого" актора із саней. Щоб не заважала, довелося дати їй роль у масовці.
Із цим фільмом ми поїхали на кінофестиваль "Кришталеві джерела" в Суми. Серед 80 стрічок наш "Вирій" отримав гранпрі. Це додало впевненості.
1999 року знімали 20-хвилинний фільм "Яничар", події якого відбувалися у XVII столітті. В одній сцені мати головного героя йшла до нього босоніж по снігу – таке марення було в дитини. На екрані епізод тривав пів хвилини, а знімали його 3 години. Акумулятор у камері був старий, тримав заряд 10–15 секунд. Знімали, як дівчина йде по снігу, а потім бігли до найближчої хати, щоб його зарядити. Стелили кожух, кутали ноги актрисі, але їй все одно було холодно. Витерпіла 10 дублів.
На Уманщині містяться найбільші поселення мідно- кам'яної доби – майже два десятки. Фінансування їх досліджень держава припинила 1994-го, тому Інститут археології змушений шукати меценатів. Один із них – британський мільйонер Бертран Кост. Його благодійний фонд Sears Foundation 19 років фінансує роботи Трипільської археологічної експедиції. Щороку приїздить із друзями на розкопки. Торік розчистив керамічну фігурку собаки. Наступного року обіцяв приїхати на нашу "Трипільську толоку" – братиме участь у будівництві трипільської хати на території музейного комплексу.
2008 року друзі-кіношники привезли в наше село Сашка Лірника. На старий Новий рік у напівпорожньому будинку культури він розповідав свої казки. Зостався ночувати. Тоді й виникла ідея знімати фільм на основі однієї з Сашкових казок. Гостей було багато, спали навіть на підлозі. Виявилося, що казкар хропить, як Змій Горинич. Коли після того він залишався в нас ночувати, то стелили в моєму кабінеті.
Для фільму обрали "Казку про Чорного Козака, вдову Ганну Шуличку і страшне закляття". Події розгортаються у XVII столітті. Зброю дав київський клуб військових реконструкторів "Росичі". Основні костюми – Руслан Павлюк, який керує київською майстернею "Шляхетний одяг". Сам привозив їх на знімальний майданчик, увечері забирав, чистив і знову привозив. Також зіграв одну з головних ролей.
Це був волонтерський проєкт – майже 500 людей працювали безкоштовно. Знялася лише одна професійна актриса – Марина Юрчак. Грала головну героїню – Ганну. Думали, працюватиме кілька тижнів, але знімальний процес затягнувся на п'ять років. Потім ще стільки ж тривав постпродакшн.
Розрив у часі створив немало проблем. Одна з них – вік дівчинки Явдошки, доньки головної героїні. На час зйомок Марії Яловій було 6 років. Коли дійшли до озвучки, мала 16. "Чорного Козака" в інтернеті переглянули майже мільйон людей. Усі гроші переказали на лікування важко поранених на Донбасі бійців.
5 
35413
Коментарі