Десятий рік подорожує Європою на велосипеді Лариса Русакова з Луганщини. Гроші витрачає лише на візи
Донбас - Грузія - Туреччина, 2001
На виїзді з міста Карс домовилася з господинею про ночівлю на її подвір'ї. Розвантажила велосипед, занесла речі в будинок. Доки ми чаювали, вкрали мій транспорт. Із господинею бігали по всій окрузі, аж доки не побачили вдалині хлопця. Вона так заголосила, що злодій кинув велосипед і втік. Заплатила їй долар за нічліг і клопіт.
Приїжджаю до Трої, а там за вхід беруть 4 долари. Бубоню різними мовами, що Шліман у труні перевернувся б, якби дізнався, що поглянути на відкопане ним каміння коштує таких грошей. Водночас у великих кількостях поїдаю шовковицю, що росте поряд із прохідною. Коли касир побачив мій невпинний жор, махнув рукою і пропустив безкоштовно.
Зрозуміла: щоб до тебе ставилися з повагою, треба бути стриманим у поведінці й у манері одягатися. Хоч як спекотно, у населених пунктах, особливо коли шукаю де заночувати, одягаю на велосипедні штани довгу спідницю, а на футболку - сорочку з рукавами.
Донбас - Білорусь - Польща, 2002
У Мінську одразу поїхала до заводу, де зробили мій велосипед. Уже був кінець робочого дня, але мене там зустріли тепло. Розповіла їм про далекі подорожі на їхньому "Аисте", подякувала за надійну й витривалу машину. Із дозволу технічного директора мене пропустили на територію заводу і 3 години копирсалися з моїм антикваріатом. Поміняли ходову частину і все інше - залишили тільки раму, кермо і багажник.
Хотіла переночувати у школі, аби не ставити намет на мокрій землі. Сторож сказав, що не проти, але все одно спитав дозволу в директриси. Та категорично відмовила. А вже дев'ята вечора. Згадала, що "моя міліція мене береже", пішла до найближчого відділку. Попросила чергових дозволити в них переночувати. Вони, після півгодини телефонних розмов, направили до лікарні на околиці міста. Чергова сестра поселила мене в палату з умивальником, душем і туалетом. Я приготувала на примусі вечерю, заснула на м'якому ліжку.
За селищем Загір'я зупинилася перекусити біля одного будинку. Старенька господиня винесла мені повний глечик холодного кисляку. Коли розговорилися, вона дала в дорогу ще й хліба, яєць і сала. Із півгодини сиділи на лавочці та співали російсько-білорусько-українських пісень.
На українсько-польській митниці дізналася, що в'їжджати до Польщі на двох колесах не можна. Та обійшлося: начальник наказав посадити мене в машину. Зупинили мікроавтобус, домовилися з водієм, завантажили велосипед у багажник.
У районі містечка Парисув до мене під'їхав пан шпацір на ім'я Дарек. Похизувався своїм спортивним байком, а я - "Аистом". Каже, теж велотурист, їздив Європою, частіше горами. Проте, як з'ясувалося згодом, він подорожує на машині, живе в кемпінгах, харчується в кафе. Коли захоче розім'ятися, знімає ровер із даху автомобіля, залишає машину на стоянці й крутить педалі по всіх околицях. Ось які вони - туристи-шпаціри.
Майже всі мої прохання до польських панів про нічліг поблизу їхнього двору викликали підозру. Питали, чи справді я одна, чи не з'являться мої друзі серед ночі. Часом хотіла ночувати в лісі, аби лише не чути недовіри. Але інстинкт самозбереження вів до людей.
У південних областях України в колодязях є вода, але немає відер. У Молдові з цим жодних проблем. У Румунії теж багато криниць, і всі - з відрами
Донбас - Молдова - Румунія, 2003
Поїхала до міста Орхей, колишнього Оргеєва. У місцевому краєзнавчому музеї попросила з'єднати мене з одним заводом. Річ у тім, що вже 15 років я готую їжу на компактному примусі "Вогник" Оргеєвского машинобудівного заводу. От і хотіла подякувати його працівникам за чудовий агрегат. Зі мною розмовляв сам генеральний директор - Костянтин Леонідович Наук. Запросив приїхати на завод. Я розповіла йому, якими місцями й країнами подорожувала і як надійно служив мені їхній пристрій. Познайомилася з головним інженером, який запровадив примус у виробництво. Дізналася, що їх уже не випускають. Несподівано директор подарував новий "Вогник": доки добиралася до заводу, знайшли на складі один нереалізований.
На мосту через Прут, де пролягає румунський кордон, мене попросили показати 300 доларів готівкою. Жоден з аргументів про кредитну картку та небезпеку везти такі великі гроші при собі не спрацював. Митник повторював як папуга: тільки кеш. Довелося повертатися. Молдовські прикордонники порадили їхати вздовж річки Прут до наступного КПП в селищі Леушені. Цього разу мені пощастило. Молдавани, які чули мою історію на своєму березі, жваво розповідали про мене митнику. Я й слова не могла вставити. Зрозуміла, що назвали мене туристкою, яка об'їхала півсвіту. Митник запитав, яку організацію представляю. Довелося вигадувати, що я - з інтернетівського російського велоклубу. Пишу статті, в яких рекламую пам'ятки різних країн. Почувши магічні слова "інтернет" і "реклама", митник шльопнув штамп у паспорті.
Дороги й туалети - індикатори рівня розвитку країни. За цими показниками Румунія перевершує не лише республіки колишнього Союзу, а й Польщу, й Угорщину. Цими чудовими дорогами, нарівні з машинами, їздять коні з номерами на візках.
Ще до подорожі мене лякали натовпами циган. Казали, Молдова й Румунія - всуціль циганські. Насправді ж у Молдові майже не зустрічала їх.
У південних областях України в колодязях є вода, але немає відер. Треба просити в найближчих господарів, або чекати, доки хтось ітиме по воду. У Молдові з цим жодних проблем: у селах, уздовж доріг, серед полів, садів і лісів - скрізь багато криниць зі смачною водою й чистим спільним цебром. У Румунії - так само. Проте відколи побачила, як поять із цих відер коней, вирішила брати воду з колодязів у подвір'ях.
Донбас - Німеччина - Австрія - Італія - Греція - Туреччина, 2006
Біля грецького селища Неа Малгара перетнулася з екіпірованим велотуристом. На радощах, що зустрів рідну душу, він почав невпинно щось белькотати французькою. Оскільки у Франції ще не була, нічого не розуміла. Довелося говорити італійською. Добре, що ці мови трохи подібні, інакше ми взагалі не порозумілися б. Звали його Ів Ріш. Він як я - соло-мега-велотурист. Проїхав Швейцарію, Австрію, Угорщину, Румунію, Болгарію. Із Греції збирався переправитися до Італії, а звідти вже їхати додому. Я запитала, як він, не знаючи ані англійської, ані німецької, спілкується з місцевим населенням. Сказав, що ніяк. А коли поцікавилася, де побував і що побачив, відповів: нічого, окрім сірої стрічки асфальту. І такі "туристи" бувають.
Донбас - Німеччина - Нідерланди - Бельгія - Люксембург - Франція, 2008
У Голландії все маленьке: міста, будинки, машини. А голландці високі на зріст. Дивувалася, як вони, такі великі, живуть у лялькових будинках із крихітними кімнатами і як влізають у свої мікромобілі.
У містах і селах мене зустрічали прапорці жовтогарячого кольору. У питних та харчових закладах офіціанти були одягнені в такі ж капелюшки. Молодь роз'їжджала в авто з помаранчевими транспарантами. Виявилося, відбувався чемпіонат Європи з футболу, де національна збірна виступала в жовтогарячих футболках.
Доки готувала вечерю, згадала слова Миколи Бердяєва: "У міщанській Франції, багатій, влаштованій і самовдоволеній, уже не можна впізнати країну Жанни д 'Арк і Наполеона, Великої Революції й пошуку свободи. У міщанському житті загинули чесноти французького народу: героїзм і великодушність змінила спрага збагачення".
3 
1
Коментарі