1. Моє дитинство минуло на вершечку руїн Золотих воріт. Наша київська ватага дерлася по них угору, а двірники з мітлами намагалися зігнати. Хлопці стрибали, як чкаловці, в кущі шипшини, а я стояла зверху і плакала, бо боялася злізти. Отаке дитинство: з одного боку гасання з пацанами, що бомбили кіоски, з іншого - рояль, на якому грала і Бетховена, і Шопена. І вчителька, що могла опустити кришку рояля на пальці, якщо я брала не ту ноту.
Ми жили у квартирі архітектора Києва, який утік із німцями. Її розділили між фронтовиками. Нас було п'ять сімей. Кожній дісталися якісь речі, за них треба було виплачувати контрибуцію державі. Нашій родині потрапила розкішна бібліотека.
2. Учениця з мене була не дуже старанна. Половина трійок, половина - п'ятірок. Ходила в школу, де російську мову і літературу викладала дружина Щербицького (перший секретар ЦК КПУ. - "Країна"). Навчалася російською, про українську годі було й думати. Мамина подруга-вчителька соромила мене, мовляв, твоя мама - перекладачка, яка знає вісім мов, вірші складала. Я знизала плечима: "Подумаєш, вірші", і на цьому попалася. Мені було сказано: "Нічого так кидатися словами. Ти ж іще рядка не написала". Я вийшла в спальню і через 5 хвилин подала вірш у стилі "Как хороши, как свежи были розы". Мені було 13 років. Із того часу почалися мої тортури. Не могла вийти на вулицю, не видавши на гора своє творіння. Це не була поезія - лише вправні вірші. До 16 знала всі розміри і могла написати будь-що. Надзвичайно нудно, але тільки так могла відбитися від мами. Кожен отримував своє: я йшла гуляти, а вона акуратно переписувала мої рядки собі в зошит.
Вчителька могла опустити кришку рояля на пальці, якщо я брала не ту ноту
Перший гонорар отримала у журналі "Райдуга". Касирка виглянула у віконечко: "Правильно? Ми всі податки вирахували, і на бездітність теж". Мама каже: "Яка бездітність? Вона сама - дитина!" - "Ми дітей не друкуємо".
3. У 14 років тато відвів мене до Спілки письменників. Вона видалася царським палацом. Максим Рильський був там одним із секретарів. "Чого ж ти зітхаєш, дитя?" - спитав мене. - "Гарна ваша спілка". Він погладив мене по плечу і додав: "Спілка, дитинко, не наша. А ваша". Ви уявляєте, щоб це міг сказати Яворівський (нинішній голова НСПУ. - "Країна")?
4. 1963 року українська інтелігенція збурилася приниженням української мови. В інституті харчової промисловості відбувся ювілейний вечір Франка. Потім маніфестація зі смолоскипами вирушила до пам'ятника Каменяреві. Тоді це було дивом. Кияни перешіптувалися: "Це українські націоналісти".
У присмерку хтось підштовхнув мене на східці постаменту з одного боку, а Ірину Жиленко - з іншого. Дві молоденькі дівчини стояли і при світлі смолоскипів читали свої вірші. Я пафосно почала: "Ви брешете, не я гидка чаклунка, це ви чужинці різні закордонні так підло і ганебно ворожили над долею моєї Батьківщини". Побачила очі Юри Рибчинського, який навчався зі мною в універі. Дивився на мене, як на камікадзе. Його так вразила моя безоглядність, що ув'язався проводжати. Скрізь кишіло військовими у цивільному. Коли ми вийшли на вулицю Мечникова, побачила, що позаду сунуть дві тіні, і вперше зрозуміла, як це - коли тебе пасуть. У вузі почалися виключення. Подруга, секретар парторганізації, порадила мені подати заяву до партії. Мовляв, ти ведеш літстудію, видаєш факультетську стінгазету. Мене благополучно погнали з бюро райкому, але не викинули з університету.
5. Після того, як надрукували мої вірші за кордоном, батька, співробітника КДБ викликав начальник і сказав: "Андріє Никифоровичу, ви погано працюєте зі своєю дочкою". Тато відповів: "Моя донька в такому віці, коли вона сама працює над собою". А далі був його інфаркт. Він поміняв місце роботи, пішов у комітет із преси. Потім - три інсульти і як наслідок - повний параліч на довгі роки. Так постраждав через мене.
6. Якось мене попросили написати красиво і переконливо лист мамі однокурсника, що не хотів одружуватися на вагітній від нього студентці. Послання я склала, але потрібно було, щоб із комітету комсомолу до нього додали щось своє. Забігла в кімнату в гуртожитку: "Так, швиденько, хто тут заступник голови комітету комсомолу?", і - осіклася. Переді мною був юнак іконописної вроди. Подивилася йому в очі й зрозуміла, що пропала. Мені було 20 років, він на рік старший. Вискочила як обпечена, бо злякалася.
А потім стала його завойовувати: о сьомій ранку робила розкішні зачіски, зазирала в комітет комсомолу, викликала Михайла і починала говорити якісь цікаві речі. Зненацька на половині фрази тікала. Потім на кілька днів зникала. Це було як у "Маленькому принцові", коли Лис казав: "А ти не підходь близько до своєї троянди". Так і я. Через рік ми побралися. Він - студент, я аспірантка. Із великої любові народилася дочка Іванна.
7. Зі шкільних років була закохана в одного поета. Його вірші могла цитувати навіть серед ночі. А потім ця історія обернулася майже класичним сюжетом, як у Тетяни з Онєгіним. Він закохався в мене і прийшов до батьків просити руки, не попередивши. Я вже розлучилася на той час. Це було 8 березня 1975 року. Купив сухий безсмертник, який клали у вату між віконними рамами, і подарував із порогу мамі. Коли ми сіли за бідний стіл із яєчнею і смаженою картоплею, випив дві чарки горілки. Встав і сказав: "Я Свєтоньку у вас забираю". Мама злякалася: "Як же ви будете, у неї маленька дитина?" На що він хвацько, не задумуючись відповів: "А дитину ми залишаємо вам". Мова про шлюб відпала сама собою.
Будинки мають очі. Думаєте, о четвертій ранку повірять, що ви йдете від Ліни Костенко?
До самої смерті поет писав мені закохані посвяти. Ми жили в одному будинку і він передавав записки з п'ятого на 11 поверх, будучи одруженим уже вдруге.
Сталося так, що після його смерті провела біля труни останню ніч. Блимала свічка, а я все дивилася на обличчя свого першого кохання, яке щогодини змінювалося.
8. 1986-го після тяжкої невдалої операції рік була практично прикута до ліжка. За цей час відстежувала події в Чорнобилі, маючи близьких друзів на атомній станції. Після того, як нейрохірург підняв мене на ноги, і я вийшла з лікарняного, не гаючись вирушила у відрядження до Прип'яті й Чорнобиля. Прекрасно там почувалася, була при ділі, дописала поему "Вибух", яку почала ще в Києві. Потім не раз доводилося їздити туди, уточнювати факти. Зрештою, мій "героїзм" вилився в страшний вирок - рак щитовидної залози. П'ятеро професорів підтвердили діагноз.
На похороні одного з ліквідаторів підійшли двоє чоловіків: "Можна вашу шийку?" Подумала - збоченці якісь, але вони пояснили: "Ми хірурги-онкологи з Білої Церкви. Дивилися, як ви виступали на панахиді". Як теля, простягаю їм шию. "Ну, що я тобі казав?" - перемовляються між собою. "Вам щось призначали? Куди ж ваші київські онкологи дивляться?" Зрозуміла, що відкладати не можна. Другого дня була в онкоцентрі. "Мені сказали, що у мене рак, подивіться, скільки маю часу, щоб дописати книжку, бо я письменниця". Лікарка оглянула мене: "Времени у вас нет". Вийшла, купила морозиво, а сльози на нього кап-кап. Через два дні мені видалили щитовидку. Хоча діагноз - рак не підтвердився.
9. Із Ліною Костенко нас познайомив Богдан Горень, ще коли я була студенткою. Вона сказала, що бачила передачу про мене і подивована, як я вмію називати книжки. Йшлося про збірку "Обличчя справжня мить". Другого разу вона раптом процитувала рядки з мого вірша: "Ця маківочка, личко золоте, пір'їночка, була й нема. Спурхнула ". Для мене це було свято. Ліна Василівна своїх оцінок не афішує, говорить особисто.
Якось у 1970-х у будинку творчості в Ірпіні Ліні Василівні, яка вперше вийшла на люди після довгого мовчання, треба було виговоритися. Вона часто запрошувала мене на каву. Раз ми сиділи до світанку. Увесь цей час тривав її монолог. Я була редактором Олійника, знала вірші Драча, Павличка напам'ять, шістдесятники для мене - взірець. А Ліна Василівна дивилася на їхні дії з високого п'єдесталу і не лишала живого місця на них. Я знайшла паузу і втрутилася: "А що ви хотіли, щоб сиділи і вони, і закінчили, як Стус? Щоб єдиним зразком був Олекса Ющенко?" Думала, після цих слів вона не розмовлятиме зі мною. Перечити Ліні, яка не допускає до себе багатьох письменників просто підійти привітатися, - це страшно. Але вона замислилася, їй ніхто, мабуть, ніколи не заперечував. Уже зібралася йти, а вона раптом каже: "Я вас проведу". - "Та навіщо ж? Тут 80 метрів між корпусами". Ліна Василівна подивилася на мене поглядом королеви: "Будинки мають очі. Думаєте, о четвертій ранку повірять, що ви йдете від Ліни Костенко?"
Так могла сказати тільки мати. Я відчула, що за її холодними кам'яними вироками колегам насправді живе невдавана теплота.
10. У 1980 році художник Рафаель Багаутдінов готував портрети до 1500-річчя Києва. Він запропонував мені та Євгену Гуцалу попозувати. Відмовлялася, не мала амбіцій, щоб мене увічнювали в живописі. Казала: "Пиши он Загребельного - голову спілки". - "Нехай його придворні художники пишуть". Зрештою, таки вмовив. Ходила позувати до нього в майстерню. Він заводив розмову на політичні теми, оскільки слухав ВВС і "Голос Америки". Припустила, що майстерню можуть прослуховувати, адже рідний брат Рафаеля втік за кордон. А я не хотіла втратити роботу. Тому на випади проти влади замикалася в собі й кам'яніла. Він казав: "Чого ти - така смішлива кожного разу приходиш з іншим обличчям?"
Зрештою портрет став власністю музею Російського мистецтва, Рафаель продав його за 700 карбованців. Проти своєї волі я стала музейним експонатом.
2 
1
Коментарі
1