Діти не розвиваються, якщо їх не хвалять
Уперше задумалася, щоб узяти дівчинку з дитбудинку, коли народила старшого сина Матвія. Чоловік був проти. Потім на світ з'явився Іван, і ми знову заговорили про це. Друзі зі Львова переїхали в Туреччину. Мають чотирьох власних і шістьох усиновлених дітей. Поїхали до них подивитися, як живуть. Був момент, коли їхня 5-річна Льоля під час прогулянки довірливо взяла за палець мого чоловіка. Ми перезирнулися, і Костя кивнув: "Давай спробуємо".
Усиновлювала дитину зі співчуття. Іванові був рік. Ще годувала грудьми. Я почувалася щасливою, наш дім наповнювали затишок і любов. Хотіла цим поділитися. За час роботи в журналістиці бувала в інтернатах і постійно пам'ятала про тамтешніх дітей.
Їхали не вибирати, а забирати нашу доньку. Налаштувалися, що візьмемо першу дитину, яка буде. Місяць збирали документи для отримання статусу всиновлювачів. Папери дійсні рік. Хотіли дівчинку віком чотири-п'ять років, без явних патологій, без братів-сестер. Багато людей мають ще вимоги до зовнішності або чекають новонароджених. А таких у дитбудинках мало. На Львівщині та в багатьох інших "нашої" дитини не було. На Одещині сказали, що в черзі стоять 140 пар.
Родичі мене не розуміли, коли залишила журналістику, назвалася художницею і переїхала зі столиці. Дивувалися, коли спершу я, а потім і чоловік перестали працювати в офісі. Обурювалися, коли старшого сина ми перевели на домашнє навчання. То, коли повідомили, що будемо всиновлювати дитину, всі вже були загартовані.
Усиновлення в Україні – це непросто. Знаю сім'ї, які по три роки поновлюють документи, що суди відбуваються по п'ять разів. Чула історії про вимагання у батьків великих грошей. Або дитині ставлять купу діагнозів, щоб її не взяли. Здорового малюка вигідно віддати за кордон і отримати винагороду. Ми з чоловіком із самого початку про все писали у Facebook. Можливо, завдяки цьому ми все зробили за півроку. Хабарів нікому не давали.
Дитина ромської національності – звучить, як вирок. У Свалявському дитбудинку відповіли, що є в них дівчинка. Її не беруть саме тому, що вона – ромка. Ми подивилися фото і поїхали по неї. Доки все оформили, навідувалися п'ять разів.
На першій зустрічі подарували зайчика. А на наступних бачили його високо на шафі. Всі іграшки в дитбудинку заховані в тумбочки. Ми спостерігали тільки показові сцени. Малі чемно сидять на килимку, й біля кожного акуратно складена купка конструктора.
Діти не розвиваються, коли їх ніхто не хвалить, бо не мають стимулу. Ума погано ходила і ще гірше бігала. У неї якось мало згиналися коліна. Дізналися згодом, що з ногами в неї все нормально, але в дитбудинку не вистачало простору, щоб бігати. З листопада по березень їх не виводили на вулицю, щоб не хворіли. Хіба освітлювали приміщення кварцовою лампою для дезінфекції. Не давали достатньо пити, аби рідше ходили в туалет. Ума майже не розмовляла. Тільки "айкала" – закарпатською говіркою це означає "так". Удома за рік вона виросла, як за два. Навчилася говорити. Раніше знала окремі слова ромською, закарпатською. Тепер балакає українською. На третьому місяці перебування вдома, коли вступила в калюжу, вперше чітко вигукнула: "Мамо, я мокра".
Малюк переносить у нову сім'ю атмосферу дитбудинку. Ума постійно кричала або провокувала інших, била молодшого. У хаті постійно було шумно. Я дізналася, що теж умію кричати. Шукала психологічну допомогу, але спеціалісти, які мали б досвід роботи з усиновлювачами, мені не траплялися. До цього треба готуватися. В Україні є курси для прийомних батьків. Та я була з дітьми, а чоловік – на роботі. Не мала можливості їздити на них.
Треба було наперед подбати про допомогу по дому. Коли ми забрали Уму, Костя на півмісяця взяв відпустку. Мама могла приїхати на тиждень. На руках залишався грудний Іван. Матвій здавав контрольні за п'ятий клас і потребував допомоги. Ума – неадаптована й майже весь час плакала. Мене накривало. Не мала часу на себе і творчість.
На що найбільш болісно реагуєш і заперечуєш, того дитина тебе і вчить. Ума дуже ніжна, любить собою милуватися. А я, виявилось, не сприймала такої дівчинки. Через це нам було важко порозумітися. Наприклад, на вулиці дощ і я одягаю їй штани. А вона хоче спідничку й тонкі колготи. Гудить весь ранок. Я не здаюся. А простіше ж убрати її так, як хоче. Вона мені показувала, що треба за будь-яких обставин дозволяти собі бути красунею.
Коли брала Уму на руки, вона вислизала. Пояснювала їй, як піднімати ручки, щоб нам обом було зручніше. Не вміла бавитися іграшками. Не звертала уваги на телевізор. Книжку брала лише, аби кинути її на підлогу й потоптати.
Мама для малюків у дитбудинку – яка приносить їжу або ласкаво поводиться. Ума називала мене так, ще коли ми тільки привозили смаколики. Потім, вдома, могла назвати мамою жінку, яка погладила по голові на дитячому майданчику або друзів Матвія, які зайшли в гості. Десь через півроку стало зрозуміло, що так називає тільки мене.
Батьки мають любити свою дитину. Але брати і сестри не зобов'язані бути друзями. Матвій ставився до Уми співчутливо, гуманно. Коли їхали поїздом зі Сваляви до Львова, Ума з Іванком трохи чубилися. Він її зачепив, а вона у відповідь подряпала йому щоку до крові. Матвія переклинило. І так досі, коли вона зачіпає його або молодшого, вже не ставиться до неї з чуйністю. Сподіваюся, що все налагодиться, але кажу йому, що має право на різні емоції.
Незнайомі часто звертають увагу на Уму. Кажуть: "Ти на морі так загоріла?" або "Ваша дитина – чиста циганка".
Правду кажуть, що Бог дає дитину і дає на неї. Перші два місяці я ледве справлялася з малими. Тоді чоловік звільнився і шукав підробітки з дому. Я могла на годину вийти в майстерню. Спершу плакала, ходила по ній мовчки або говорила сама з собою. Потім почала малювати експресивніше, перейшла на великі формати. Картини, на диво, добре продавалися.
Тривожило, що я – погана мати. Думала, може, було б краще, якби Уму взяла пара, яка не могла мати дітей. І ця жінка віддала би їй сто відсотків себе. Після розмов із психотерапевтом розумію, що все мало статися саме так.
До всиновлення варто поставитися, як до духовної місії, порадила психотерапевт. Казала, щоб я піднесла себе у своїх очах. Бо я не знаходила для себе відповіді, чому це зробила. Коли публічно розповіла, що всиновлюємо дівчинку, мене називали прикладом, героїнею. Заперечувала, просила не зачаровуватися. А тепер прийняла це – і в голові все поскладалося. Кажуть, найменше проблем у будинків сімейного типу, якими опікується монахиня, бо сприймає це на духовному рівні. Любов до всиновлених дітей зростає з часом. Через звикання й усвідомлення своєї місії.
4 
35413
Коментарі