Коли торік закінчив навчання в педуніверситеті, постало питання армії. Запропонували працювати в школі при колонії. Я злякався, мама почала плакати, бабуся в шоці - закінчити на відмінно магістратуру й піти в спецзаклад. Дали три дні на роздуми перед 1 вересня. Питаю директорку школи Любов Іванівну: "Який там контингент? Чи буде зі мною хтось на уроці?" А вона каже: "Не бійся, вони гарні. У тебе вийде".
Коли прийшов на свято першого дзвоника, здалося, що буде для мене й останнім. Побачив у залі ув'язнених, сів збоку й думав тільки про одне: хоч би не оголосили мене, не представили. Колеги потім казали, що я мінявся в обличчі - було то сіре, то зелене, то біле. Але переборов страх. Врешті всі залишаються людьми. І від тюрми не зарікаються - сьогодні тут, завтра - там.
Ув'язнені поважають учителів. На святі першого дзвоника один подарував директорці школи букет ромашок, які сам виростив на клумбі. Вона ледь не розплакалася.
Взимку, коли був 18-градусний мороз, я дуже замерз. Прийшов, а в колонії теж холодно. У класі стояли обігрівачі. Так учні присунули їх поближче до мене, щоб нагрівся.
Чаю запропонували зробити. Але я відмовився - боюся заразитися чимось. Старші колеги ще на початку розказали про негласне правило: із в'язнями нічого не їсти й не пити. Мало хто з тієї чашки пив. Удома декілька разів руки мию милом. Одяг скидаю окремо, ношу тільки на роботу.
Колонія розташована за містом. Треба добиратися на маршрутці, тоді хвилин 15 пішки залізничною колією. На пропускному пункті вчителі здають мобільні телефони, флешки, великі суми грошей, документи. Залишають також ліки, їжу. Не можна брати в ув'язнених листування. І це правильно - навіщо ускладнювати життя? Прийшов, урок провів - усе інше не повинно хвилювати.
Коли працюєш на звичайній роботі, вільно пересуваєшся, можеш кудись вибігти, когось побачити. А там на час уроків учитель теж перебуває за ґратами, відрізаний від зовнішнього світу. Після уроків черговий виводить усіх викладачів. Цей вакуум триває чотири години. Перші дні з уроків виходив, наче вижатий лимон. Удома провалювався в сон. Запитав у колег. Кажуть, у них було так само - психіка перелаштовується. Найважча енергетика на кладовищі, у в'язниці й психлікарні.
Навчання йде за програмою вечірньої школи, за звичайними підручниками. Пишуть такі ж перекази, твори. Правда, немає домашніх завдань. Уроки по 45 хвилин, перерви - по 5. Після дзвінка вільно виходять із класу, без конвою. На уроки нікого не тягнуть, всі йдуть з охотою. Нова інформація, спілкування урізноманітнюють їм життя. Є такі, що відвідують тільки на іноземну мову.
Якось на уроці літератури рідного краю вивчали поезію сучасної місцевої поетеси Марійки Бойко. На дошці повісив її фотокартки. Один учень сказав: "Яка гарна, оце з такою загуляти б". Мене це трішки різонуло. Розповів, що у неї нелегка доля. Інвалід, проте працює журналістом, редагує програми на місцевому телебаченні, випустила сім книг.
Вірші слухали в тиші. У кінці уроку один говорить:
- У мене є дві руки й дві ноги. Я здоровий, як бик. А в людей і цього немає. Треба радіти життю навіть у колонії.
Тут усі сидять за перший злочин. Два місяці тому поступив 19-річний хлопець. Спокійний, мовчазний. Розказує: зайшов у будинок щось украсти, а хазяїн почав опиратися. Убив його.
22-річний Валентин украв мобілку. Вийде достроково, бо гарно поводиться, навчається. Хоче вступити до педуніверситету на психолога. Вже рахує дні до виходу, готується. Туфлі в когось нові виміняв, нові джинси приготував.
Грошей не вистачало на сім'ю, заліз у кредити. Біля під'їзду напав на дівчину й відібрав мобільний
Місяць тому з колонії вийшов Дмитро. Мріє відкрити кондитерський магазин, продавати торти.
Йому 27 років, працював на кондитерській фабриці. Каже, грошей не вистачало на сім'ю - дружину й доньку, а ще - на наркотики. Заліз у кредити. Біля під'їзду напав на дівчину й відібрав мобільний.
Наш найстарший учень - Загорський Віктор, 50 років. Чоловік стриманий, співчутливий. Якщо друзі щось передають, ділиться з усіма. Отримав строк - дев'ять років, за вбивство друга. За гарну поведінку й відвідування школи обіцяють звільнити раніше. Уже зараз моделює перший день на волі. Говорить, одразу піде на могилу до Євгена, якого вбив. У того лишилося двоє дітей. Хоче попросити в рідних вибачення. Його гризе совість.
У колонії почав учитися з 10 класу. Читає газети, книги, особливо цікавиться історією УПА. Вважає, що Повстанська й Червона армії боролися проти фашистів на рівних. Грає в теніс, щодня робить зарядку.
Дружина сказала, щоб не дзвонив і не писав, бо листи викидатиме. 23-річна донька теж не хоче спілкуватися. Думає, може, вона вже заміжня і він - дід, але нічого про це не знає. Хоче поїхати до своєї сім'ї й поспостерігати за ними збоку. Потім, з їхнього дозволу, зустрітися. До дружини не повернеться, має свою квартиру. До цього працював майстром на заводі. Намагатиметься туди повернутися.
Раз на місяць та у свята в колонію приїжджають священики, правлять службу. Віктор Вікторович став ходити до церкви. Але йому не подобається, що молитви читають церковнослов'янською, а не українською, бо не все зрозуміло.
Василеві із Котельви 41 рік. Майже не вмів читати й писати. Зараз, каже, хоч заяву може написати й прочитати вивіски та документи.
У нього циганська кров, весела вдача. Співає, пританцьовує, грає на гітарі. У колонії вже трьох навчив. Його просять співати пісні Юри Шатунова й циганські. Вивчився тут на кравця-моториста. Уміє шити сорочки, штани й піджаки. На волі хотів би працювати за цією спеціальністю. До колонії торгував м'ясом. Сидить три роки й чотири місяці. На нього чекають дружина та двоє дітей - хлопчик і дівчинка. Звільняється через місяць.
Раніше я складав вірші, а як став тут працювати, за рік не написав жодного. Може, енергетика змінилася, втомлююся. Їхні історії стараюся не брати близько до серця. Спочатку було всіх дуже шкода. Але вже звик не перейматися, бо надовго мене так не вистачить.
3 
1
Коментарі