Любов і віспа - дві недуги, які мало кого оминають, казали ще літ 150 тому. Та якщо першій ще якось можна було зарадити, то друга, доки не винайшли щеплення, забирала мільйони життів. Майже половина хворих на натуральну, або "чорну", віспу дітей помирали. Хто виживав - на все життя мав обличчя, подзьобане рубцями. Якщо пухирі віспи з'являлися на слизовій оболонці очей, сліпота була неминучою. Більшість кобзарів і лірників утратили зір саме так.
Помічених віспою людей в ХІХ ст. було так багато, що чисте лице вважали особливою прикметою. А про пересічну подружню пару зазвичай казали: "Обоє - рябоє". Та вже до 1917-го в Російській імперії 50% новонароджених вакцинували. І на ринку краси ситуація поступово складалася не на користь рябих.
Багатьом, подзьобаним віспою, була притаманна поетична натура. Мабуть, як компенсація їхньої потворності. Рябим був приятель Шевченка - поет, драгун і ловелас Віктор Забіла. А також бунтівний отаман армії УНР Омелян Волох - це він допоміг Володимирові Сосюрі видати першу книжку віршів. Віршував у юності й рябий семінарист Йосип Джугашвілі - доки ще не став Сталіном.
На початку 1960-х іще траплялися старі люди, які скептично ставилися до будь-яких вакцинацій. Мовляв, що Бог дає, того не минути. То були останні люди епохи, про яку тепер нагадує лиш віспа-вітрянка. Вона не смертельна й не залишає на лиці жодних слідів.
1 
1
Коментарі