"Вирішила знімати фільм, який став би моїм компліментом Польщі"

О пів на другу ночі без увімкненого світла виїхала лісовими стежками на Варшавську трасу

Напередодні війни був неспокій. Хоча Зеленський запевняв, що на травневі свята робитимемо шашлики, Байден у виступі чітко сказав: чекайте нападу. Я не збирала тривожної валізи, про яку говорили на кожному кроці. Проте стежила, щоб був повний бак бензину в автівці.

Жила в Києві, біля Батиєвої гори. 24 лютого прокинулася о п'ятій ранку від голосного каркання ворон. Підійшла до вікна: ще тільки розвиднювалося, але в небі кружляли чорні цятки ворон. Це було щось по-середньовічному пророче. Увімкнула телевізор, у новинах повідомили, що росіяни прорвали кордон, був обстріл Києва, Харкова. Зателефонувала куму, й він сказав, що біля нього на Васильківській прилетіла ракета.

 

Розбудила маму та дітей, запхнула всіх у машину, й ми поїхали до батька в село Забуччя за кілометр від Ірпеня. Їхали 5 годин. В одному із заторів на Нивках нас застала перша повітряна тривога. Вий сирени викликав гостру асоціацію з фільмами про Другу світову війну. Прорвала правий бік свого авто об вантажівку, бо пропускала поліцейські машини в тому натовпі. Пам'ятаю, перепросила водія вантажівки, він кисло відмахнувся і сховався у вікні. Розуміла: якщо буде обстріл у заторі, то ми всі приречені. Тому звернула в маленький провулок і так вуличками дісталася до траси.

Щойно приїхали, як над батьковим будинком пролетів винищувач. За лісом почула звуки обстрілів, вибухів, здалося, працювала артилерія. Це був бій за Гостомельський аеропорт. Хотілося завезти рідних у безпечне місце, запропонувала батькам їхати до моїх друзів у Карпати. Але тато наказав припинити істерику. Був переконаний, що нічого страшного не буде й окупанти сюди не прийдуть.

Разом із Мальвою почала готувати наш погріб як бомбосховище. Маму посадили дивитися новини, щоб розуміти, що відбувається. А батько пішов саджати дерева. Це був театр абсурду, коли я з 5-річною донькою вивалюємо різний мотлох із погреба, батько порається в саду, саджає хурму, яку мій 13-річний Орест дістав із погреба після зимівлі, а далі син із хати тягає матраци, ковдри, ліжники. Мама стежить за телевізійними новинами, де у прямому ефірі постійно давали нову інформацію про наступ росіян і бій у Гостомелі.

Доки Мальва була зі мною в погребі, вона не звертала уваги на артилерію. А вже в хаті в дитини почалася істерика. Так ми зустріли вечір 24 лютого. Спати лягли одягнені. Діти заснули одразу через знесилення, а я ніяк не могла. О першій годині ночі чую гуркіт артилерії то ближче, то далі. Уява режисера багата, тому перед очима виникають реалістичні картинки, як диверсійна група заходить у мій дім, розстрілює всю сім'ю, а я тікаю через балкон. Наступна сцена: я опиняюся в московському метро, в поїзді метро підриваю себе й вагон. У той момент прекрасно зрозуміла чеченських жінок, які на початку 2000-х так чинили. Стало погано від цього "кіна" – і я вийшла на вулицю.

Раптом почула вибух в Ірпені. Він був настільки потужний, що аж присіла. Я не знала, що то наші підірвали міст. На той момент подумала, що росіяни прорвалися в Ірпінь. Це для мене був пусковий гачок. Я рішуче зайшла в хату і сказала батькам: "Ви дорослі, відповідаєте за своє життя. Пропоную вам зараз їхати зі мною, бо дітей я забираю вже". Мама погодилася, не хотіла відпускати саму. Батько ж сказав, що зі своєї хати ні ногою. Він відкрив нам ворота дачного кооперативу. Потім на тому місці місяць стояв російський танк.

О пів на другу ночі без увімкненого світла виїхала лісовими стежками на Варшавську трасу. Нам назустріч їхали колони танків, військових машин і якихось самоходок. Літер Z чи V ми на них не бачили. Але це була ніч і я мчала на швидкості 180 кілометрів за годину. У бік польського кордону траса була вільна. Дорогою бачила три-чотири легкові машини, що вигоріли вщент. Досі не знаю, ці автівки розбомбили чи то були аварії.

Дорогою з'явився сигнал, що з двигуном щось не те. По карті подивилася, що до кордону з Польщею ближче, ніж у Карпати, тому вирішила їхати туди. Міркувала, що головне – дістатися кордону, а далі пішки підемо в разі необхідності.

До моменту перетину кордону стояли в черзі 25 годин. Боялася, що запитуватимуть, де погодження батьків дітей на виїзд за кордон. Але ні українська, ні польська сторона цього не робила. Українці лише перевірили, чи немає чоловіків призовного віку. На польській стороні всі були зібрані, відчувалася тривога. Ми ще не знали масштабів усього лиха, але в усіх був важкий сірий настрій.

До цього в Польщі була один раз – на кінофестивалі зі своїм документальним фільмом. У черзі на кордоні написала знайомій журналістці Мар'яні Кріль: "Стою на кордоні, зі мною двоє дітей і мама. Що порадиш? Куди краще поїхати в цій ситуації, бо я Польщі взагалі не знаю". Вона надіслала контакт Каї і Януша Прусіновських. Запевнила, що вони мене приймуть. Але подзвонила сестра Леся з Канади і сказала, що замовила декілька ночей в готелі у Варшаві, щоб я відіспалася. Там уперше за три доби від початку великої війни заснула.

Спочатку ми потрапили в центр біженців у Дорогуську. Поляки зустріли нас, як рідних. Усе було зроблено оперативно, по-людськи. Українців було багато, і я бачила, що поляки втомлювалися, бо це виснажлива робота. Але все одно кожному приділяли увагу, особливо дітям. Таке ж щире ­піклування було у Варшаві, а потім у Млаві. На вокзалах також було багато волонтерів. Вони допомагали розібратися з маршрутами, бо без знання польської це ще те завдання.

Із батьком мали зв'язок до 5 березня. Тоді все навколо росіяни захопили, але ще була електрика й він міг заряджати телефон. Потім зв'язок зник. Росіяни забороняли виходити за межі своїх подвір'їв. Люди жили, як у вакуумній бульбашці. Але сусід по дачі створив таємну групу для листування. Раз на два дні міг надіслати короткі повідомлення – "Все нормально", "Всі цілі". Так дізнавалася, що тато живий.

Бригади окупантів вибивали двері тих помешкань, де нікого не було, й забирали все, що хотіли. Також робили обшуки в тих, хто залишився. Мого батька росіяни хотіли розстріляти, але один із них сказав не чіпати його. Татові 81 рік, він дитина війни. Не міг уявити, що застане ще й цю війну на старість.

У селі були зруйновані всі паркани, але хати не дуже понищені. Повністю вигоріли два будинки, куди прилетіли снаряди. Боляче, що в Забуччі розстріляли хвору дитину, коли мати хотіла завезти її в лікарню.

Під час окупації з дач були дві евакуації. Батько не захотів піти на жодну. Спочатку на нашому кутку було майже 50 людей, потім виїхало 22. А згодом ще одна сім'я. Інша родина з малими дітьми змогла пройти пішки через ліс до Ірпеня і через кладовище на Романівку. Проте просили так не робити, бо місцевість кишіла орками й усюди були розтяжки.

Наше справжнє життя в Польщі почалося зі знайомства з подружжям Прусіновських. Ми жили в них три місяці. У Каї і Януша п'ятеро дітей, але троє вже дорослі, мешкають окремо, а молодші – школярі. Ми жили як одна польсько-українська родина. Моя мама одразу взяла під контроль кухню – готувала борщі, деруни. Кая навчила нас варити журек (традиційний польський суп. – Країна). Але Прусіновські не так люблять довго проводити час за столом, як ми. Вони можуть зранку випити каву й розійтися по кабінетах. Проте ввечері ми збиралися на чаювання. На дні народження смажили ковбаски на вогнищі.

 

Моя мама без землі не може. Навесні купили й посадили кущі порічки, смородини, Кая також посадила яблуню. Потім зайнялися городиною. Тепер ми винаймаємо окрему квартиру, але ходимо до Прусіновських поливати помідори, бо вони поїхали на відпочинок.

Спершу польської не знала взагалі, але це не стало бар'єром у спілкуванні з Прусіновськими. Вони – музиканти, нам творчість також близька. У березні в нас із Каєю виникла ідея працювати з дітьми українських переселенців. Спершу заняття проводили як волонтери. Потім написали проєкт і виграли гранд на фінансування. Так з'явилася Світлиця святого Миколая, яку відвідують 70 дітей. Серед викладачів є українки й польки. Проводимо уроки з гендмейду, музики, співів, малювання і гончарства, возимо наших підопічних на екскурсії. Хочеться розвивати в дітях прекрасне, водночас приємно спостерігати, як вони навчаються і ростуть.

Мальва швидко адаптувалася до нового середовища. Уже розмовляє польською так, що люди одразу не розуміють, що вона українка. У Києві донька відвідувала дитячу оперу, а тут одразу влилася до гурту дівчат і вивчає польські танці. На День дитини виступала у складі цього гурту, а також перемогла на фестивалі дитячої пісні. Нещодавно вступила в музичну школу на клас фортепіано. Навчатиметься безплатно. Це надзвичайно приємно, що Польща зробила для українців безкоштовну медицину, можливість вчитись у польських школах і дитячих садках. І головне, що жодного разу не чула з польського боку, що нам тут не місце.

Дратує, що багато переселенців продовжує розмовляти російською. Якось Кая познайомилася з українською сім'єю. А потім каже мені: "Вони розмовляють російською. Часом, це не шпигуни?" Ось у чому наша біда: люди досі не можуть усвідомити те, що мова формує свідомість.

У Млаві Орест навчається в українському класі. Із 18 учнів лише він українськомовний. Якось забирала сина зі школи, а у дворі сиділи його однокласники, розмовляли російською і лаялися. Зробила їм зауваження: "Діти, ми ж тут представляємо Україну. Чому ж ви так ганьбитеся?" А один хлопець відповів, що не розмовлятиме "цією хохляцькою мовою". Це мене зачепило. Розповіла про це викладачам. На цю тему потрібно працювати з батьками.

Ще у Варшаві зрозуміла, що як документаліст не маю права не фіксувати того, як нас тут приймають. Вирішила знімати фільм, який став би моїм компліментом Польщі. Це історія втечі моєї сім'ї від війни й початок життя в новій країні, коли чужі люди стають рідними, як ми з Каєю. Символічно на­звала стрічку "Голос мами", адже головна тема – це ми, дві матері, які жили зі своїми сім'ями під одним дахом, об'єднані війною та музикою.

Спочатку фільмувала на телефон. Сестра порадила написати заявку на виділення обладнання й передала її англійській правозахисниці Шерон. Так я отримала камеру, штатив, звукову систему, радіомікрофон і лампу. Потім сестра знайшла трохи коштів, щоб я могла наймати операторів і знімали також мене. Кум і його друг паралельно фільмували мого батька в Забуччі. Зазвичай над документальним фільмом працює більша команда, а нам доводиться створювати його з досить обмеженим бюджетом.

Перші місяці в Польщі заробляла на життя як майстриня ляльок-мотанок. Продавала їх через фейсбук. Потім згадала про давнє захоплення – виготовлення прикрас. Розвідала, де у Варшаві можна купити ювелірну фурнітуру й інструменти, й почала відновлювати майстерню Ethno Tree Jewellery. Завжди робила прикраси з дорогих матеріалів – срібла, перлів, коралів, бурштину. Спершу повернутися до цієї діяльності було важко, бо моя основна майстерня і колекція створених прикрас залишилася в Києві. Точніше – майстерня вдома, а прикраси – в галереї "Зерно", з якою співпрацюю досі. Але у травні вдалося організувати робоче місце в Польщі. Прикраси виготовляю вночі, коли діти сплять. 20 відсотків заробленого від продажів віддаю на підтримку української армії.

Польща увійшла в життя настільки, що стала другим домом. Доки в Україні триває війна, діти будуть тут. Далі життя покаже, можливо, житимемо між Україною і Польщею.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×