"Вибрала криївку, бо залюбилася у Василя. А він мав жінку і двох дітей. Був нещасливий. Повісився"

Ганна Духович була радисткою в Українській повстанській армії

Після проголошення відновлення української державності у Львові влітку 1941-го в нашому селі зібрали всю молодь і відправили у вишкільний табір у сусідні Блюдники. Було дві чоти: хлопців і дівчат. Два місяці займалися фізкультурою, вивчали військову справу, історію та культуру. Зброї не мали. Замість неї повидавали метрові палиці. Спали у триповерховому панському домі чи у сільських хатах. Вечорами палили ватру, читали вірші і співали. Дівчатам наказали пошити спіднички з білого лляного полотна і білі вишиті сорочки. Як гуси ходили. Коли заняття у таборі скінчилися, наказали розходитися й чекати виклику.

У березні 1944 року приходять до мене додому два кур'єри. Сказали: "Збирайся, на тебе чекають". Забрали на одномісячні курси у село Милування. Їхали підводою, по дорозі підібрали ще кількох дівчат. Одна відпросилася, бо була єдиною донькою в батьків. На курсах нас було близько двох десятків. Лише Оксана була заміжня. "Доктор" учив прокладати телефонні лінії на полі бою, "Кирило" – читав лекції про роботу апаратури. Лейтенант Червоної армії на псевдо "Данило" розповідав про способи зв'язку у війську, а "Гаврило" читав лекції з електротехніки. Поселили нас у селянських хатах, в одній облаштували їдальню. Прокидалися рано. Після зарядки, пробіжки і сніданку починалися заняття. Тривали до вечора. Робили перерви на обід і вечерю. Перед кожним прийомом їжі молилися. Як курси скінчилися, нас вивели безпечними місцями під охороною.

 

Підпільниця Анна не боялася арешту, бо її батько служив у Червоній армії. Могла вільно ходити по селу. Але вибрала криївку, бо залюбилася у Василя. А він мав жінку і двох дітей. Його дружину Ірину вивезли у Сибір, а Василеві вдалося якийсь час переховуватися. Та врешті і його арештували. Вже після таборів він приїжджав до Анни у Крилос. Був нещасливий. Повісився.

У Крилосі був великий, багатий монастир. Сестри-служебниці опікувалися дітьми. Не лише сиротами, а й тими, хто мав батьків, бо був голод. Організовували захоронки (дитячі садки. – Країна). Зранку дітей до них приводили, а ввечері забирали по домівках. Я помагала там деякий час. Звідти забрали на ще одні підпільні курси.

у травні 1944-го викликав "Кирило". Сказав, щоб ішла на 6-місячні курси телеграфісток. Після них мала відбути у розпорядження обласного проводу ОУН. Якийсь час навчання проходило у селі Завадка на Калущині. Поселили у крайній хаті. Серед нас було двоє хлопців – "Іскра" й "Орел". Потім відправили у село Липа на Болехівщині. Керував школою "Кирило". Вчили різні системи зашифровування і способи визначення ключів, які складалися з дев'яти цифр. Спочатку не мали апаратури, тож сиділи над теорією. Потім видали шість переносних радіостанцій, переважно угорських. Зберігали їх у чемоданах. Учили також збирати і розбирати карабіни, стріляти, кидати гранати. Особистої зброї не мали.

Серед викладачів на вишколі радіотелефоністів були східняки "Микола" і "Віра". Вони були у групі радянських диверсантів, яких висадили у селі Блюдники. Повстанці групу розстріляли, а їх взяли в полон із радіостанцією "Север". "Микола" і "Віра" погодилися працювати в УПА. Жінка була хитрою і підступною. Могла з дівчатами не розмовляти, хоч спала з нами в одній стодолі. Але на уроках все добре пояснювала. "Микола" був приємніший. Вранці завжди ходив із хлопцями вмиватися до ­потічка. Пізніше наші їх обох убили. Про "Віру" казали, що передавала розвіддані ворогу.

Жили на господарстві в одного заможного чоловіка. Дівчата спали у великій стодолі, хлопці – у коморі. Мали сінні матраци і коци. Їли в будинку. Туди щодня приходили селянки і готували нам. Заняття відбувалися в іншій стодолі, де була апаратура. До неї треба було йти через кладку над ровом. Після уроків дозволяли погуляти лісом. Щонеділі ходили до церкви.

Недалеко від нас знаходилася старшинська школа УПА "Олені". Було там кілька сотень хлопців. До нас вони майже не приходили, а ми їздили до них на свята по вузькоколійці. Хлопчину-сироту років 13 кликали "Снігурчик". Був інструктор "Зміюка" – ходив із двома здоровими псами. Сотник "Боровий" слабував на ноги. Лікар "Максимович" був євреєм. Було багато радянських офіцерів.

Молодий і гарний сотенний "Ромко" був ловеласом. Поводився, як міський хлопець: відкрито приставав, міг сказати щось сороміцьке й неприємне. Зв'язкова "Галина" від нього ховалася, бо дуже до неї залицявся. Подруга "Лариса" їй радила: "Дай йому в зуби, та й по всьому!"

Коли лінія фронту стала наближатися, нас евакуювали. Закріпили до нашої групи угорського військового на псевдо "Ерместер". Перейшли радянсько-угорський кордон. Приїхали у село Воловець. Зупинилися в готелі. Їли в ресторані. Протягом тижня вчилися на зумері приймати і передавати інформацію.

Опікувався нами "Голубенко". Ходив в уніформі угорського капітана. З нами говорив українською, добре знав угорську. Якось через стрілянину не могли їхати далі – всі були у відкритих вантажних машинах. Він пішов на переговори. Вогонь припинили. Ми з дівчатами жартували, коли підійшли двоє красивих хлопців у широких білих штанях, вишитих сорочках і капелюхах. Попросили заспівати їм. Тут з'явилася поліція. Викликали "Голубенка". Він пояснив, що нас нібито везуть на роботу в Німеччину. Потім влетіло від нього. Охоронців наказав змінити. Поїхали далі.

У селі Свалява в казармі пробули 15 днів. А у зруйнованому війною Хусті поселили у покинутий будинок – із величезною ванною. Ми, сільські дівчата, такої ніколи не бачили, тому банні дні влаштовували часто. Практику проходили в полі за містом. Возили туди машиною. Нас розбили на групи. Кожна складалася з радистки і хлопця-помічника, який носив і розкладав антену й живлення. У вільний час влаштовували екскурсії містом. Розказували про проголошену 1939 року Карпатську Україну. Показували магазин, де люди купляли матерію на українські прапори.

Коли пробивалися в Карпати до повстанців, падав сильний дощ. За ніч добралися до сотні "Благого". Командир був незадоволений, що прислали дівчат. Кричав до одного: "Я тебе просив дати радиста-чоловіка. Ти казав: нема. А тепер присилаєш дівчат, щоб я їх хоронив?" Із сотнею довго рейдували. Перші кілька днів з їжі мали тільки цукор. Пересипали ним назбирані в лісі чорниці. Потім добралися до Чорного лісу. Місцеві приносили домашню їжу. До їхніх хат ходили митися й перепочивати.

 

Поблизу села Липа наша сотня натрапила на червоноармійців. Почався бій. Падали поранені і вбиті. Нам наказали ховатися. Тікали під охороною. Радистками дуже дорожили, бо багато грошей і часу витратили на наше навчання. Коли тікали, згубили передавач і живлення для радіостанції.

Треба було перейти річку Свічу, а я плавати не вміла. Посадили верхи на коня. Впала у воду. Ледь вибралася на берег.

У селі Глибівка (Богородчанський район на Івано-Франківщині. – Країна) у жовтні 1944 року повідомили, що ­дівчата мають іти додому, а хлопці – у боївки. Переходила ліси, річки на дубових колодах перепливала. Мама руки заломила:"Боже, дитино, як ти дійшла?"

Влаштувалася на роботу у школу. Вчителювала у молодших класах. Була активісткою, у виборчій комісії сиділа, але контактів із підпіллям не поривала. То переводила підпільників через село, то передавала записки. Чекала, що викличуть назад.

уночі повісили у Крилосі дівчину Стефу. Прикріпили табличку "За зраду!". Зранку в неділю люди йшли до церкви й дивилися на неї. Усіх страчених сексотів і агентів хоронили на так званому холерному цвинтарі. Там покоїлися померлі від холери.

Мене довго знайти не могли, бо мала поширене прізвище. Одного вечора прийшов син директора: "Пилипівна, тікайте, бо за вами приїхали". Втекла до своєї бабці. Але вийшло, як у приказці: з-під ринви, та на дощ. Рано військові з'явились у нашій хаті. Наймолодша сестра непомітно вислизнула, через річку перейшла, аби попередити, щоб я тікала. Та не було куди. Коли солдати по мене прийшли, вуйко сказав: "То моя сестра Мельничук Анна". Вийшли у двір. А там стоїть односельчанка Марта. Сказала, що моє справжнє прізвище Духович. Солдати вернулися: "Давай, сестричко, збирайся". Навіть взутися не дали. Дорога була шутрована (покрита щебенем. – Країна). Солдати з мене сміялися: "Що, коле?" Коли привели додому, влаштували там обшук. Знайшли пісенник і листи до підпільниць. Один солдат пошепки порадив: "Одягайся тепло, бери чоботи".

×