Вчити російську відмовлялася. Знала тільки "здраствуйте" і "падло"

Кримським татарам не продавали будинків у райцентрах

20 червня 1988-го мені виповнилося вісім років. Моя родина поверталась у Крим після вигнання. З матір'ю і двома сестрами летіли з узбецького Андижана. Це був мій перший день народження в повітрі. Серед пасажирів були переважно кримськотатарські жінки й діти. Ми були щасливі. Мрія повернутися додому стала реальністю.

Село Павлівка Джанкойського району – Богом забуте місце. За 180 кілометрів від села Таракташ, де народилася баба Муміне. Батько за рік до повернення шукав місце для родини. У районних центрах будинків кримським татарам не продавали. Тільки в глибинці. Тому так мало земляків живе в Ялті й Севастополі.

Майже одразу після повернення відвідали бабине рідне село. Вона показувала, де стояла мечеть. Ми піднялися під гору. Було спекотне літо, й захотілося сховатися в тіні. Підійшли до старої розлогої шовковиці. Баба каже: "Це дерево посадив батько на честь мого народження".

 

Довелося все починати з нуля. В Узбекистані мали недобудований дім. Продати його вдалося тільки на початку 1990-х. Гроші тоді знецінилися. Суми вистачило, щоб звести в Павлівці три кімнатки батьковій матері. Від держави допомоги не було. Тільки від сусідів.

Про депортацію кримських татар вперше почула від своїх бабусь. Увечері 17 травня 1944-го прабаба Хатідже підготувала для варіння сарму (голубці з виноградного листя. – Країна). Поклала в казанок, щоб зранку приготувати на шістьох членів родини. Запах свіжого листя лоскотав апетит моєї баби Муміне, найстаршої доньки в родині. Однак скуштувати страву не судилося. На світанку прийшли солдати.

На збори часу майже не дали. Прабаба взяла Коран, воду й необхідний одяг. Вона була із заможної родини, але вийшла заміж за бідного. Звички мала шляхетські. Розгубилася. Не думала, що така дикість можлива. Коран зберігся. Це сімейна реліквія і символ справедливості. Зараз він у моєї матері у Криму.

Худобу й усе господарство покинули. Кому воно дісталося, невідомо. Жоден кримський татарин у свою домівку не повернувся.

їх везли у вагонах-товарняках два тижні. Від голоду в дорозі померли троє її молодших родичів. Привезли в містечко Мархамат Андижанської області Узбекистану.

За кримськотатарським звичаєм у 14–16 дівчина вже має бути заміжня, у 20 – народити. Баба ж побралася з дідом у 30. Вважала своїм обов'язком поставити на ноги молодших братів і сестер. Не цуралася будь-якої роботи. Працювала і прибиральницею, і нянею, і кухаркою.

У містечку знали, що Муміне – працьовита і з гумором. Називали реготушкою. А Заїр уже мав кілька шлюбів до цього. Був столяром. Беріг наші традиції в Узбекистані. Влаштовував вечорниці з кримськотатарською музикою. Так вони й знайшли одне одного. Дід називав дружину "тотай" – "душенька". Він помер від тифу, коли моїй матері було 13.

Баба Муміне розповідала, що, коли тільки приїхали, узбеки ставилися до кримських татар насторожено. Працювала пропаганда. Їх переконували, що приїдуть люди з копитами, рогами і третім оком на лобі. Коли дізналися, що ми – одновірці, стали близькими. Коли в баби не було молока, мою матір годувала узбечка.

Бабі було завиграшки скласти вірш на одну строфу. Мала схильність до мов. Коли чула щось нове, дізнавалася переклад. Утім, учити російську відмовлялася принципово. Знала тільки "здраствуйте" і "падло".

Батькова мати Валіде потрапила в Сибір. Працювала на лісопилці. Жила в бараку впроголодь. Не мала, що вдягнути. Перемерзала й хворіла аж до обморожень. Тому довго не могла мати дітей. Ставалися викидні. Мій батько Бекір народився пізно, коли переїхали в Середню Азію. Баба ще жива. Невдовзі їй буде 98.

У вигнанні баба недоїдала. Після повернення в неї лишилася звичка все міряти кілограмами їжі. Коли я купувала джинси, вона казала: "Боже, які дорогі! Це ж скільки можна було кілограмів борошна купити?"

Найдраматичнішою в депортації була втрата рідних і зв'язків між ними. Одних родичів вивезли в Сибір, інших – в Узбекистан. Важко було знайтися. Це притому, що в кримських татар дівчину не заведено було віддавати заміж навіть в інше село. А тут розділили.

Батько – зі степових кримських татар. Вони мовчазні й розважливі. Закритіші. Побачив матір у селищі Джумашуй, коли вона проходила там практику. Скасував своє весілля. То мав бути шлюб із розрахунку. Попередні свати хотіли Бекіра за зятя, бо працьовитий. Пережив скандал і побрався з Мусеммою. Відтоді 42 роки разом.

Батьки народилися в Узбекистані й прожили там пів життя. Та ностальгії за ним не мали. Багато односельців сумували за місцем своєї молодості. А батько казав: "Було та й загуло. Ми повернулися додому".

Не чула, щоб комусь пощастило повернутися після депортації у свою домівку. Знаю історію, коли нові власники дозволили провідати оселю. Друг розповідав, що його сім'я повезла бабу в її рідний Тувах під Алуштою. Та показувала й розповідала онукові, де хто жив раніше. Стомилася і сперлася на паркан. Коли чує по той бік кримськотатарською: "Селіме, це ти?" То була її ровесниця-росіянка. Пізнала подругу дитинства і згадала кримськотатарську мову через 45 років.

Баба Муміне після повернення щороку 18 травня готувала сарму. У пам'ять про ту нескуштовану страву 1944-го. В пам'ять про трагедію, що вирвала народ зі своєї землі з корінням. Родичі знали: цього дня можна прийти і згадати все за сармою.

 

На шкільному випускному екзамені з російської літератури писала твір. Темою обрала боротьбу за свободу і справедливість за мотивами поезії Лілі Буджурової, творчість якої присвячена депортації кримських татар. Твір треба було написати за чотири години. Я впоралася вдвічі швидше. Комісія подумала, що списала, і змусила писати новий. Написала про Чорнобильську трагедію.

Коли 2014-го Росія анексувала Крим, я не побігла міняти паспорт. Думала, цей цирк скоро закінчиться.

Познайомилася з українською діаспорою Америки й Канади. Почала трохи волонтерити. 2015-го через інтернет-аукціон продавала свої сережки й шарфи з кримськотатарською символікою. На зароблене купували кровоспинний "Целокс" для наших воїнів. Мій брат Зія, пілот міжнародних авіаліній, забирав препарат у Нью-Йорку й доправляв в Україну.

Завдяки волонтерству познайомилася з майбутнім чоловіком Русланом. Ліки, які я залізницею відправляла в Харків, він передавав далі на фронт.

Два роки я прожила в окупованому Криму. Намагалася працювати в кримськотатарських компаніях. Проте довелося попрацювати з росіянином із Ташкента. Коли його приятель приїхав у Сімферополь і почув, що я протестую проти окупації, спитав: "Чого ви так до нас ставитеся? Ми ж вас підтримуємо. Хочемо зробити кримський Сінгапур". Відповіла: "А давай я зайду в твою квартиру, уб'ю твою жінку й відіжму пів житла. А тоді скажу, що ми брати і треба жити дружно". – "Це ж політика". – "Ця політика залізла в наші домівки й душі й убиває українців".

Щороку до матері у Крим приїздили її однокласники з усього колишнього Союзу. Один із них зараз очолює російський військкомат у Набережних Челнах. Після окупації подзвонив: "Мы уже вместе! Вы уже Россия!" Вона відповіла: "Пішов геть!"

Мій чоловік у Криму змушений був влаштуватися в мережу російських супермаркетів. Потім з'явився закон, що негромадяни Росії мають сплачувати додаткові податки у розмірі кількох тисяч рублів. Для нас це було непосильно. Вирішили: їдемо в Київ, відкриємо чебуречну.

18 січня 2016 року переїхали в Ірпінь. Сина залишили у Криму в батьків. "Заберете, коли облаштуєтеся", – сказала мати. Перші дні жили в активістки Тетяни Ледньової. А за місяць захворіли на пневмонію, і Руслана не стало.

Після втрати чоловіка занурилася в роботу. Мрія мене вела. Відкрила чебуречну біля станції метро Героїв Дніпра. Працювала там по 12–14 годин. Допомагала тітка. А ще – дівчина Ольга. Навчила її готувати кримськотатарські страви. Був певний успіх. Однак місце – незручне. Задалеко від метро. Пропрацювали вісім місяців. Було холодно, й не мали води. Закрилися.

Співпрацювала з Міністерством інформаційної політики. Шукала інвесторів для відкриття нової ресторації в Ірпені. Цього разу була прискіпливіша до приміщення. У лютому 2018-го відкрила "Кримський дворик". Назву запропонував батько. Ремонт робили з ним удвох.

Мали вісім столиків. Облаштувала літній майданчик. Для затишку поставила диванчики з подушками. Хітом продажів був чебурек. З нього починали. Потім додалися шурпа, лаґман, манти, плов. Замовлень було стільки, що не встигали готувати. Тітка перейшла працювати до мене. Але не знайшли спільної мови з інвестором.

Домовлялися, що я – співвласниця й операційна директорка. Назбирала грошей, щоб перекрити дах, купити меблі й зробити терасу. Треба було міняти вентиляцію. Коли сказала про це співвласниці, та запитала: "А ви не хочете зробити це самі?" Але я не мала коштів. "Тоді розбігаємося", – сказала партнерка. Це був удар. Я втратила дітище, але отримала досвід.

Знайомий із Сімферополя запропонував відкрити кав'ярню. Кажу: "Льоша, грошей немає". Сказав, що має невеликі заощадження. Зважилися відкрити кафе в Університеті державної фіскальної служби, де я зараз працюю. Був кінець травня, період відпусток. Нас не було видно знадвору. Розраховували на студентів. Однак ті не їдять чебуреків. Вони люблять паніні й хот-доги. Довелося закритися.

Для вибору вдалого приміщення під кафе стояла біля потенційно цікавих об'єктів. Була там у будень і у вихідний. Рахувала, скільки людей пройшли і скільки можуть зайти в кафе. Вивчала конкурентів. Потрібне приміщення знайшла біля Dream Тown. 14 березня 2020 року з власником мали підписати угоду. Відклали на кілька днів. А 16-го оголосили локдаун.

Не хотіла сидіти без роботи в карантин. Вигадала "Чий чебурек?" – антикарантинний квартирний формат. Готувала вдома на замовлення ірпінців. Хто міг, забирав їжу сам. Але більшості доставляла. Помалювала велосипед "Україна" в помаранчевий колір. Цей проєкт існує досі.

Хочу відновити "Кримський Дворик". Із музеєм, із кримськотатарськими піснями й танцями, з виставками картин. Ідеться не тільки про їжу фізичну, а й про духовну. Але інвестори сказали: не зараз. Чекаю кращих часів.

Після звільнення Криму планую туди повернутися. Там ще одна моя мрія – збудувати сімейний етноготель-ресторан під Судаком, у бухті Капсель. Хочу, щоб це місце стало осередком відпочинку й гарного настрою. Щоб були абрикосово-персиковий сад і виноградник, як це було в моїй молодості.

Рідні живуть у Криму. Вони створили своє маленьке "місто довіри". У цей світ входять родичі й сусіди. Так рятуються від абсурду окупації. На материкову Україну переїздити не хочуть. Їх тримає рідна земля, стіни й коти. Вірять, що цей російський жах скоро закінчиться. Ліки на півострів відправляю регулярно. Їх там просто немає. Особливо з початком пандемії.

Кримські татари і свідомі українці – сила, що допоможе руйнувати окупацію зсередини. Ми – дві нації, які завжди мали спільну мову й разом були сильніші.

×