Батько хотів передбачити місця, куди з найбільшою імовірністю влучатимуть блискавки
Мій тато народився 1953 року в Києві. Родина жила на вулиці Прорізній. Є фотографія, на якій він малесенький тримається за свій дитячий візочок у Золотоворітському сквері. Татова мама рано втратила батьків і 1944 року приїхала до Києва. Працювала на відбудові Хрещатика, потім – майстром у ЖЕКу, згодом – інженером. Батько тата служив на флоті, пізніше працював водієм. Він був молодший за бабусю на сім років. Тато розповідав, що обох його дідів не стало на початку війни. Один загинув за два місяці, інший – імовірно, 1944-го, останній його лист отримали зі Східної Румунії під час Яссько-Кишинівської операції.
Батько добре вчився у школі, ніколи не пропускав уроків, багато часу проводив у бібліотеці, але водночас був непосидючий. Захоплювався грою у футбол, бігав дахами, йому подобалося підійматися на пожежну драбину. Якось учителька хотіла несправедливо вигнати його з класу, то тато її вкусив. Недарма сусід його бабусі, дядько Павло Жупина, казав: "Із нього будуть або великі люди, або великий вуркаган".
Малим тато залюбки їздив до бабусі Олени в село Мартинівка на Черкащині. Там катався на конячці, яку називав Ряба Шкапка. Ми з батьком їздили в ті місця, де жив його дядько, знайомились із сусідами. Батько прагнув зберегти історію нашої родини. Надсилав запити в архів, малював дерево роду. Усе серйозно досліджував, розпитував родичів. Є записи, що в діда на Житомирщині були шматки лісу. Ми мріяли колись поїхати й побачити той край, але не встигли. Тато був хранитель цих знань, і я не очікувала, що він так рано помре. Удома є багато паперів батька, в яких я ще не розібралася. Наскільки це важливо, зрозуміла лише після його смерті. Сподіваюся знайти там якісь зачіпки.
Мій тато закінчив 57-му школу, де поглиблено вивчали англійську. Перед вступом в інститут сумнівався: хотів обрати юридичний фах, проте зупинився на фізиці, що тоді стрімко розвивалася. Крім того, протягом канікул у 10-му класі їздив у Харків до двоюрідної сестри Світлани – й вони ходили в Політехнічний інститут, на факультет автоматики і приладобудування. Мабуть, побачене його вразило – і батько вступив у КПІ. Навчався, а потім працював і проводив дослідження на кафедрі техніки високих напруг. Водночас він мав загострене почуття справедливості, любив розбиратися в законах і проявляв громадську позицію. Постійно писав різні петиції та звернення, наприклад, щоб спорудили "лежачого поліцейського" чи ще щось поміняли в нашому мікрорайоні. З одного боку, тато як науковець був повністю занурений у свою працю, а з другого боку – розумів, що треба впливати на громаду. Він глибоко вникав у кожну проблему й не був байдужий.
У діда на Житомирщині були шматки лісу. Ми мріяли колись поїхати й побачити той край
Туризмом батько цікавився ще зі школи, а у студентські роки став учасником туристичного клубу Медичного інституту. Туди він прийшов разом зі шкільними друзями, зокрема майбутнім дитячим хірургом Олександром Дубровіним. Вони були туристами-водниками. Тоді моя мама навчалася в Медичному інституті імені Олександра Богомольця, що напроти КПІ. Студенти з обох вузів могли зустрічатися в цьому туристичному клубі. Ось так в одному з походів тато познайомився з мамою. Проте вона на той час уже була заміжня. Але 1983 року перший чоловік мами Олег загинув у поході – він із друзями подорожував на великих плотах і розбився. Після цієї трагедії батько як друг весь час був поруч із мамою і її двома дітьми – моїми братом та сестрою. Допомагав їм, евакуював, коли була аварія на Чорнобильській атомній електростанції. З часом тато з мамою почали зустрічатися. Одружилися мої батьки 1992-го. У родині всі тепло жартують, що тато багато років був занурений у науку, бо довго чекав на свою єдину.
Я народилася, коли татові було майже 42. Будь-який його студент скаже, що він був вимогливий і послідовний викладач, але на мене суворість не завжди поширювалася – він був лагідний батько. У дитинстві я, мабуть, повністю не усвідомлювала суті татової роботи. Просто знала, що він багато працює і щось досліджує. Лише потім, мало не наприкінці його життя, почала замислюватися, що це ще й цікаві речі, хоч і мало кому відомі. Колись ми з татом їздили на його кафедру, він там дещо показував, підводив до різних приладів, демонстрував, як можна робити іскри. Але сама кафедра була для мене темною, гнітючою та холодною. Коли я там бувала, мені було трохи страшно. Тому роботу батька сприймала як щось таємниче.
Дай я понюхаю щічки, вони пахнуть киснем
Батько часто сидів над своїми паперами до третьої-четвертої ранку. Але не можу сказати, що робота забирала в мене тата, – він був у сусідній кімнаті і працював. Можливо, мені хотілося більше спільного часу, адже він рідко виходив із нами на прогулянку. Але, коли взимку ми повертались у квартиру, казав: "Дай я понюхаю щічки, вони пахнуть киснем". Було затишно і смішно в ці моменти.
Він відповідально ставився до викладацької діяльності. Мав великі роздруківки таблиць, у яких, щоб сформувати оцінку студента, додавав по одному, два чи навіть по пів бала за кожен елемент роботи. Але зізнавався, що все одно намагався підвищувати оцінки. Тато казав, що навіть на екзамені продовжував навчати: намагався зрозуміти, чого студент не знає, і додатково пояснював суть речей. Для нього був важливий зворотний зв'язок. Батько засмучувався, коли до його предмета ставилися недобросовісно. Він ретельно готувався до кожної лекції, доповнював їх, поверх своїх матеріалів дописував нові ідеї, робив примітки. Тато був дослідником блискавок – цьому були присвячені його практичні роботи. Але суть цих речей – фізика й математика, багато формул і розрахунків. Однак у батька були студенти, з якими він писав спільні статті. Подеколи мені здавалося, що він повністю переписує за них тексти, але він пишався, що вони працюють над цією роботою разом.
Батьків студент Едуард Шульженко згадував, що його зацікавила дисципліна й він хотів продовжувати роботу над технікою високих напруг. Едуард знав, що Володимир Олександрович закритий, а ще швидко ходить між корпусами й до нього важко підібратися. Але хлопець усе ж вирішив першим почати розмову. Едуард наздогнав мого тата і почав ставити йому запитання. "І тоді Володимир Олександрович сповільнився. Поки ми дійшли до корпусу, то розговорились і домовилися про наступну зустріч після пар. Того разу ми планували попрацювати годину, але затрималися до самого вечора", – розповів мені Едуард. Вони з татом їздили на конференції в Японію і Польщу. Нині Шульженко продовжує працювати з темою блискавкозахисту та викладає в Німеччині. Каже, що спілкування з моїм батьком було схоже на спілкування з японцями. До них достукатися непросто, але якщо це вдасться, то тебе приймають повністю.
1992 року тато вперше поїхав на стажування для молодих науковців у Канаду. Тоді відбирали кількох людей із КПІ й він, оскільки добре знав англійську і проявив себе в роботі, потрапив в університет Торонто. Працював із професором українського походження Василем Янішевським. Усе пов'язане з блискавкозахистом там і почалося. Професор Янішевський працював і досліджував блискавки, які влучали у вежу Сі-Ен Тауер. Потім батько з професором постійно листувалися, робили спільні дослідження, писали статті й тато ще кілька разів їздив до Торонто. Це була неперервна співпраця.
Батько присилав нам із Канади різні речі у велетенських коробках – це були джинси, взуття, якісь солодощі. Він писав листи, а мама обводила мою ніжку й мою ручку, щоб він уявляв, як я росту, і водночас знав мій розмір. Також тато привозив мені технологічні іграшки – пейджер, бінокль, у який можна було дивитися в темряві, невеликий пристрій, що передавав музику з mp3-плеєра в колонку. Це були новинки, яких практично не продавали в Україні. Ще в ті роки батько любив фотографувати різні моменти, які тепер ми звично знімкуємо на смартфони. Наприклад, красиві абрикоси на столі чи традиційний стіл на Різдво чи Великдень, нас. Завдяки цьому в мене збережений світ його очима.
На кафедрі розповідали, що тато один із перших почав працювати з обчислювальними машинами. Він цікавився новими винаходами й був інноватор. Йому сподобалася думка в якомусь фантастичному фільмі, що хороших людей просять пожити довше, а вже ті вирішують, хочуть вони залишатися чи ні. Ми з ним часто говорили про це, й мені здається, він мріяв, щоб медичні інновації незабаром стали доступними.
За моє дитинство ми тричі відпочивали на морі. Коли мені було 10 років, ми поїхали у Крим. Я збирала мушлі та перевіряла, чи немає там маленьких крабиків, а потім кидала у воду. Тепер усвідомлюю, що три поїздки на море за весь період дитинства – це, мабуть, мало. У тата була велика відпустка викладача, але він ніколи не міг працювати тільки в університеті, тому що потрібно було заробляти. А також тому, що пристрасно віддавався справі на різних рівнях і відчував, що може бути корисний і в інших галузях. У нього була купа нескінченних проєктів і консультацій. А ще був залучений у великій кількості неоплачуваної роботи. Звісно, це велике навантаження. Я пропонувала йому покинути роботу в КПІ як найменш оплачувану й найбільш ресурсовитратну. Але навчання студентів для нього було важливе, адже це можливість передати знання. Тато мріяв, щоб кафедра змінювалася, розвивалась і на це вистачало ресурсів. 1992-го він перший на кафедрі, а можливо, й у КПІ, почав викладати українською.
Більшість часу літніх канікул ми проводили з мамою в бабусі – в селі на Київщині. В останні роки життя тато частіше приїжджав туди. Допомагав мамі по дому, городу, саду. Здавалося, що ось наближається щасливий період життя, коли батьки будуть більше разом і проводитимуть багато таких теплих днів. Мама мріяла, щоб до нас прилетіли лелеки, й тато змайстрував химерну, як на мене, споруду. Це водночас і винахід, і вигадка. Він встановив високий металевий штир, зверху закріпив металеву сітку і на неї поставив гумове колесо. Конструкцію закріпив міцними дротами, які мали захистити цю високу споруду від вітру. Лелеки туди прилітали, але поки що не оселилися. Тато завжди хотів наблизити мрії через своє бачення і фантазії, навіть якщо це було нереально.
Тато завжди хотів наблизити мрії через своє бачення і фантазії
Мама каже, що, мабуть, так мало бути, що тато не застав повномасштабного вторгнення – ми не знаємо, чи міг би він адаптуватися до теперішньої ситуації. Нині ми не можемо нічого передбачити і протистояти всьому. А він хотів убезпечити нас від таких речей, від яких захистити неможливо.
У своїй діяльності батько хотів визначати місця, куди з найбільшою імовірністю влучатимуть блискавки. Зокрема працював над блискавкозахистом четвертого реактора Чорнобильської АЕС. Це цікавий проєкт. Інженери з Франції протягом усього періоду будівництва нового накриття консультувалися з татом з приводу створення проєкту блискавкозахисту. Він тривав шість чи сім років, але з батьком підтримували зв'язок до його смерті.
Коли діти виростають, то стають друзями батькам. От ми тільки вийшли на цей рівень спілкування. Ми могли, зустрівшись за чаєм-кавою, поговорити про роботу, стосунки, порадити щось одне одному щодо переживань. Це починали бути взаємини дорослих людей. Шкода, що тато помер до того, як я могла усвідомити багато речей, що їх мені було б цікаво обговорити з ним.
Коментарі