Українці не вміють дослухатися до своїх бажань
– Перший культурний шок пережила в 16 років, коли з Луцька поїхала вчитися до Києва. З теплого, обігрітого батьками україномовного середовища потрапила в холодне російськомовне. Якби повернути час, не забирала б себе з дому так рано, не поспішала б так швидко йти по життю. У цьому немає сенсу, – каже по відеозв'язку Оксана Лозинська. Розмовляє з дому в місті Ґронінґен у Нідерландах. Живе в цій країні 13 років.
Як ви прижилися в Нідерландах?
– Подалася на річну магістерську програму з державного управління. Навчатися там важко, бо це індивідуалістична культура: багато уваги приділяється самонавчанню, відповідальності, самоорганізації. Ми, четверо з України, в цьому середовищі мусили давати собі раду. Було відчуття, що кожен сам за себе. Вчилися відповідальності, активності й умінню робити вибір. Займалася день і ніч: практично не виходила з хати.
Після захисту диплому мала право залишитися в Нідерландах на рік, щоб знайти роботу. Одна з умов – заробляти понад 50 тисяч євро на рік. Такі гроші отримують айтішники, люди, які працюють на крутих керівних посадах чи мають рідкісну професію. Але є інший сценарій: людина до 32 років може влаштуватися науковцем-викладачем із зарплатою мінімум 26 тисяч євро на рік. Мене найняли в Університет прикладних наук у проєкт із вимірювання розмірів корупції. Я відповідала за Україну. Через економічну кризу 2008-го проєкт урізали. Шеф запропонував працювати в освіті. Я почала викладати в університеті прикладних наук Саксіон.
Коли вигоріла, пішла з роботи і понад півтора року не працювала. Подорожувала, давала приватні уроки нідерландської мови.
Як долали стан вигорання?
– Після 10 років посиленої праці мені потрібен був спокій. Я мала навчитися просто жити – без амбіцій, без очікувань. Але мандри – не найкраща ідея під час вигорання. Вони втомлюють. У семи країнах Південно-Східної Азії, які відвідала, всюди багато туристів. Знайти тишу важко. Тільки в Лаосі у кількох храмах вдалося побути на самоті.
Коли повернулася, почала знаходити спокій у собі, в природі. Зараз часто ходжу в ліс. Умиротворення треба шукати в щоденному житті.
У Нідерландах вам бракує українського?
– Мені довелося змінитися. Якби залишалася представницею української культури, не змогла б вижити ні в робочому, ні у приватному, ні в соціальному середовищах. Особливо змінилися моя бізнесова етика, робоча культура. Українці переймають американський стиль – бажання конкурувати, досягати успіху. Голландський орієнтований на те, щоб залишатися близьким до себе, саморозвиватися. Особисте життя не менш важливе, ніж робоче.
Моє входження в їхнє суспільство було важким, сповненим викликів. Але довелося вивчити цю культуру, полюбити і стати її частиною. Нідерландці вважають за обов'язок реагувати на всі листи, бути доступними. Важливий не викладач, а студенти. Якби поводилася зверхньо, мене висміяли б: будь простішою. Українці таку мою поведінку сприймають як простоту душі. Та я вже не можу інакше.
Тут поважають баланс між робочим часом і відпочинком, а українці очікують, що людина працюватиме день і ніч. У Нідерландах я була директоркою програми. На моє тодішнє розуміння, то була важлива робота, яка не чекала. Працювала без упину. Але секретарка о 17:00 ішла додому. Я вважала її безвідповідальною. І тільки через кілька років зрозуміла, що це повага до власних кордонів.
Ваш чоловік – тамтешній. Не відчували конфлікту двох культур?
– Ми познайомилися через друзів. Я знала, хто я, що важливо. Розуміла, чого хочу від стосунків. Ми це обговорили. Це дуже по-нідерландському. Тому що немає сенсу витрачати час, якщо у вас різні очікування. Я реалізувала професійні амбіції, хотіла родину, життя без понаднормової роботи.
Нідерландці одружуються нешвидко. Але ми одне одному сподобалися, він не хотів мене втрачати. Приїхав у Брюссель, де я тимчасово працювала, і забрав до Ґронінґена.
В одному з інтерв'ю ви казали, що навіть думаєте нідерландською. Вона стала настільки вам близька?
– Іноземці в іншій країні в будь-якому разі думають не лише рідною мовою, а й тими, якими послуговуються. Нідерландську я полюбила. Маю емоційний зв'язок із нею. Англійською та російською користуюся без емоційного ставлення до них.
Із сином систематично розмовляю українською. У нідерландських школах вчать англійської, німецької, французької і латини. Це обов'язкові предмети.
Складно поєднувати роботу і батьківство?
– Тут не роботодавець вирішує, скільки мені працювати, а я. В університеті пішла на неповний контракт, 60 відсотків. Три роки була щаслива, бо знайшла баланс. Коли народився син, підкорегувала кількість робочих годин. Зменшила ще на 15 відсотків, щоб залишатися хорошою матір'ю, толковим працівником і при цьому щасливою.
Нідерландське суспільство – втсокопродуктивне. Вважаю, що людина не може високоефективно працювати 8 годин на день. Треба робити паузи.
У соцмережі ви писали про мінімалізм. Це особистий висновок чи правило життя навколо вас?
– Це мій досвід. Але в українському суспільстві він не народився б. Світ змінюється. Не можна хотіти більшого і кращого, ніж у сусіда. Треба по-новому співіснувати і з людьми, і з природою, і з ресурсами, які маємо. Всі прагнуть розкішного життя, а слід звикати до меншого. Людина – найшкідливіший організм на планеті. Це треба змінювати: зменшувати потреби.
Нідерландці значно скромніші за українців. Можливо, цей мінімалізм виникає, коли людина реалізувала базові потреби. Тоді починає замислюватися над духовним, починає розуміти власну роль у балансі з середовищем.
У чому це виражається?
– Навіть у комунікації. В Україні є більша потреба продемонструвати себе: на сторінці у фейсбуку – довжелезний список перемог і досягнень. У нідерландців усе простіше. Є відчуття рівності: однакову цінність мають директор і прибиральник, викладач і учень.
В українців самооцінка часто залежить від матеріальних речей. Нідерландське суспільство цінує принцип "бути собою". Вони все обговорюють, вважають, що брехати нема сенсу, бо потім із цим треба розбиратися.
Тиску старшого покоління практично нема. Людина сама обирає, що їй потрібно. А українців не навчили дослухатися до себе і своїх бажань, бо ж "мама знає краще". Коли приїжджають студенти з України, не можуть пояснити, чого саме цю програму обрали. У Нідерландах дають можливість дітям помилятися, брати ініціативу у свої руки, вирішувати самим із раннього віку. Так виростає незалежна й відповідальна людина.
Як Нідерланди переживають пандемію та карантин?
– Із 15 грудня в нас зачинене все, крім супермаркетів і аптек. Школи запрацювали наприкінці лютого, але через сніг довелося закрити.
Найбільші проблеми внаслідок коронавірусу – психологічні. Місцевим потрібно спілкуватися і бути в середовищі. Та загалом нідерландці – здорові люди з хорошим імунітетом.
Коли я була вагітна, три дні мала вищу за 40 температуру. Лікар сказав пити парацетамол. Так і в дитини вироблявся імунітет. Коли в Андрійка різалися зуби, мав високу температуру. Моя мати панікувала: "Дитина згорить! Обтирайте її водою з оцтом" Лікар навіть не приїхав подивитися. По телефону прописав жарознижувальне.
Уночі в хаті температура не перевищує 16–17 градусів. Я мерзла так, що аж плакала. За роки тіло звикло й перелаштувалося.
Голландці виходять на вулицю з мокрою головою. Жінки носять довге волосся до років 30, потім стрижуться коротко. Шапок чи рукавиць не надівають. Намотують хіба шарф, бо дуже сильні вітри. На велосипеді без нього ніяк. Вони з дитинства в будь-яку погоду їздять. Це загартовує. Я теж перші вісім років їздила на ровері, поки не мала автівки. За перший місяць схудла на 5 кілограмів.
Чому жінки після 30 років обрізають волосся?
– Народжують, часу лишається менше, за коротким легше доглядати. Чоловік каже: "Навіть не думай стригтися". Я сама не хочу. Подобається бути жіночною. Маю довге волосся, ношу сукні. Але педикюру-манікюру не роблю. Тут ніхто не може дозволити собі приділяти нігтям стільки часу.
Внутрішні цінності важливіші за зовнішність. Тому, коли українські жінки приїздять туди, їх не завжди сприймають. Адже чоловіків цікавить, чи може жінка дати собі раду, на себе заробити, бути хорошою партнеркою. Мені про це ніхто не розказав. Я спочатку носила глибоке декольте і не могла зрозуміти, чому мене не сприймали.
"Оксана своїм прикладом показує, як важливо йти власним шляхом. Після емоційного спустошення маленькими кроками збудувала себе нову"
Тетяна ЯКУБЕНКО, 36 років, косметологиня
Пише легко, але глибоко
– Ми з Оксаною однокласниці. З 10-го класу наші дороги розійшлися, щоб знову зійтися на літературному перехресті, – розповідає поетка Ольга Ольхова, 37 років. – це ніби заново знайомишся з людиною через текст. Оксані вдалося зацікавити й навіть захопити мене – досить бувалу читачку.
Передусім відзначаєш структурованість думок, чітку, аж хотілося би сказати ощадливу манеру викладу. Оксана пояснила це набутою нідерландською ментальністю – з яскравими акцентами на головному. Вона розповідає універсальну історію на конкретному досвіді, але не переобтяжує персональними переживаннями. І не переходить на повчальний тон.
– Друзів можна вибирати. Але людина завжди вибирає того, хто вже є в уяві. Той, із ким добре, хто скаже правду і застереже від помилки, – каже 34-річна Олена Масоріна, психоаналітикиня. – А якщо вона вже сталася – підтримає. У мене є такий друг – Оксана. Моя мотиваторка, коуч, викладачка, письменниця.
Після прочитання її книжки люди дивуються, що стали старшими на життя. Легко, але глибоко.
3 
1
Коментарі