"У дурдомі прекрасні люди сидять. Переважно розумні – від тюрми ховаються"

2

Бездомний Любомир Максименко зимуватиме у психлікарні

– Приїжджайте завтра. То якраз мій день на секонді. Я файно вдінуся, візьму капелюха, то дасте мене в інтернет, підпишете: "Бомж номер один", – із 65-річним безхатьком Любомиром Максименком у райцентрі Золочів на Львівщині домовляємося про зустріч через знайомого приймальника макулатури.

6 вересня о десятій ранку Любомир Олександрович гуляє в довгому плащі під дощем неподалік будинку побуту.

– Узяв на секонді туфлі. Файні, англійські, – піднімає поли плаща.На ногах чорні носаті мешти з білими довгими шнурівками, зав'язаними абияк. Сірі спортивні штани заправлені в рожеві смугасті гетри.

– Удобніше ходити. Фігня, шо женскі, – поправляє шапку. Виявляється, на голові їх дві. На внутрішній напис "Партія регіонів". – Треба ховати під низ, бо місцеві патріоти раз побили за то, – натягує верхню. – Голову в теп­лі тримаю. То ж як простудиш – геморой потім не вилічиш. Тьфу – менінгіт, а не геморой.

Веде до своєї нічліжки. Переходимо по калюжах дорогу в напрямку нової будівлі торговельного комплексу "Надія".

– Мене б'ют, як Барса нема. А його вже й не буде. Пару днів тому перегриз хребет собачці Моньовій. То він сказав, що заб'є мене, як ше раз із псом побачить. Заплатив 70 гривень за укол, Барса усипили. Я його під калиною на мебельній поховав.Підходимо до металевих яток неподалік автомобільної парковки. У кутку однієї – матрац. В іншій – ящики з брудними речами. Біля матраца спить білий дворняга.

– На, поїж, Машка, – Максименко дістає з-під матраца пакет зі шматком м'яса, кидає в пластикову тарілку поряд.Машка хапає кусок і тікає.

– Я ше сам не їв сьогодні. Шось сестра нічого не приносила.Іду до найближчого магазину. Купую різаний хліб, плавлений сирок і каву. Вертаюся. Біля ніг Максименка примостився інший пес: величезна зубаста морда, лапи короткі з грубими пазурами.

– То я тобі троха збрехав, що Барса усипив. Не можу тварину умертвити. Віддав знайомому, шоб той пригодував, а він до мене вернувся.Обережно гладить пса по голові.

– Боюся його, бо непредсказуємий. Різке двіженіє – може вкусити. Давай я тобі очки протру, – тре закислі очі собаки. – Будеш їв хліб?

Картонний стаканчик із кавою холоне в траві, доки Барс, скибка за скибкою, з'їдає півхлібини і лягає спати позаду господаря.

Максименко бере скибку й собі.

– 1 квітня жінка з дочкою приїжджали з Донецька подивитися, як я живу. То моя доченька, Аня, маму вговорила: давай іще раз на тата гляну, бо скоро він від горілки тої помре. Обій­няла, поцілувала. А Надюша, жінка, махнула рукою, навіть не підійшла, – по зморшкуватому обличчю біжить сльоза. – Жінка на два роки старша за мене, але виглядає молодою. Я цемент таскав, у шахті вугілля довбав, а вона в самольотах літала стюардесою, то збереглася. Зустрів її, як із Москви, з армії в Україну вертався. Я – солдат, а вона в такій юбці, йолкі зєльониє! Випивки на підносах розносила. Випивку не взяв, а за ногу помацав. Потім після роботи почекав. Здалася мені з першого разу. Я даже не чекав такого приєм­ного моменту – до того жінок іще не мав.

Поцілунки, любов – років п'ять всьо було. Але потім ізміняти почала. Мені друзі казали: кидай її, бо як застанеш на інтєрєсном мєстє, заб'єш обох. Запив. Вона почала мене до ліжка не допускати. Природа так мене зажала, йолкі зєльониє, шо мусів пару раз ізмінити. У мене гроші були, міг на таксі роз'їжджати по місту, то циганки з Макєєвки мені здавалися тіко так. Але нічо серйозного не було – так, проходяще.

Затуляє рота пальцями.

– Стараюся ніколи не матюкатися. Кажу тільки "йолкі зєльониє". Скільки людей у світі сваряться, матюкаю­ться. Потім та вся енергія збирається вгорі, в якомусь місці, й гасить тих людей – через то мають болєзні. Культура має бути в мозгах і в руках.

На парковці кілька чоловіків розглядають автівки з оголошеннями "продається". Часом поглядають на нас. Любомир Олександрович скидає обидві шапки. Бере з-під матраца капелюх з гострим верхом, прикрашений фіолетовим штучним хутром. Надіває. – Я раніше на мебельній жив. Але там дві кражі сталося. На мене валили, нібито я наводчик. А я до сих пір не знаю, де той сейф. Потім ше їхній магазин обікрали. Міліція приходила. Їхній начальник Андрій Германович, дай йому Бог здоров'я, сказав, що я людина не воровська, а робоча. На допити не тягали, але дірєктріса каже: уходи, Любомир.Маю сестру в Золочеві – біля Вічного вогню живе: 26-й дім, 23-я квартира. Міг би ночувати там, але тут ліпше. Холоду не боюся. Випив 150 на ніч – і сплю. Можу, як хочу, закурити. Дівки є, аби гроші мав, – засовує руку в кишеню і дістає дві зім'яті гривні.

– Зимувати можу на "вісімнадцятому відділі" – у Львівській області дурдом такий є. Сестра мене туда завозить, дає 500 гривень за ліжко, і мене лічат. Прокапуют, із крові алкоголь забирають. У тому дурдомі прекрасні люди сидят. Переважно розумні – від тюрми ховаються. Я там у довіру втерся, то мене при вході не мацали. Носив горілку і коньяк бандіту, який двох мужиків завалив з пістолєта. Сусідній 17-й відділ – жіночий. А 19-й – для буйних, скажених. Сітка під ногами, сітка зверху – так і сидят. Вони не курят сигарети, а їдят їх. Я бачив.

Напухлими пальцями розтирає воду, яка крапає із капелюха на коліна.

– То не від того пухнуть, що холодно. Від того, шо п'ю. Сьогодні 150 уже прийняв. Не знаю, чо так получається. Якби був розумніший, керував країною, запретив би і алкоголь, і дзигари. Можу не пити чотири місяці, рік. Раз півтора року не пив – племінник Руслан узяв у Москву на роботу. Він файний пацан, фізично развитий. Накачався, доки в тюрмі сім років сидів за те, що наркоту серед школьніків роздавав. Потім робота кінчилася, я запив дальше. Печінка, сам дивуюся, збереглась. А от права нирка відказує. Думав, відріжут її. Але якось вилічили.

Любомир Олександрович веде на екскурсію містом. Кидає недоїдки хліба на матрац. Сирок обережно кладе на стовпчик, що стирчить у кущах. По дорозі прибирає пластикову пляшку з газону.

– Моя площа. Мені тут за прибирання пару гривень плотять. І ці квіти я посадив, – показує на клумбу всередині автомобільної шини біля меблевої крамниці. – Ще отут треба пару метрів перекопати і квіти посадити, щоб лице магазину нормальне зробити.

– О, сестричка моя! – вигукує біля пункту прийому макулатури.

Невисока жінка в хустці тримає два пакети.

– Їсти тобі принесла, – трусить одним. – А ви кореспондент? Нашо вам то треба? От якби йому хто якусь хату опреділив – була б користь. У реанімацію попадав, то ніхто, лиш я, йому яйця і сраку мила. Кажу прямо, бо я баба сільська.

Ховаємося від дощу в будці, де приймають макулатуру.

– Я хвора людина, хожу з інгалятором, треба в лікарню лягати, а його не маю на кого лишити. Пенсію його получаю, то тільки борги віддаю, що він позичає по точках. Водиться з такими бомжихами страшними, що на них і пес би не виліз. Вони його вічно поять і використовують. Я дала 200 гривень – витягнули в нього. Купила чоботи – зняли. Йому б якусь хатку в селі й жінку, шоб руководила. Він із дитинства не як усі. Мама ходила беремєнна на восьмому місяці, і сусідський вівчур на неї напав. Вона злякалася – води відійшли. Любко не дуже вчився, часом тікав із дому і ночував по цвинтарях.

Передає пакет із борщем і картоплею в мундирах.

– Дай ше 10 гривень, позичав у ларьку на мешти.

– Ти вже цього місяця вибрав 400 гривень. А зима – чоботи треба купити, полушубок, бо мерзнеш. На, тілько ж не пропий, – дістає купюри зі старого гаманця.

Любомир Олександрович стукає в сигаретний кіоск. Віддає дівчині 10 грн, просить сигарету, підкурює. Йдемо центральною вулицею міста.

– Ото церква моя, – показує на високий храм. – Тут мене хрестили, тут і ногами вперед понесуть. Пару місяців тому на сповідь ходив. Отець каже: "Ти до Бога прийшов, а диявола в кишені маєш". Витягнув з кишені цигарки й сірники, вийшов із церкви і викинув. У Бога вірю, йолкі зєльониє. Тим світом хтось же мусить керувати. Інакше був би бєспрєдєл повний. Не раз його рука спасала. Було якось, нерозумні малолєтки зажали, думав, смерть мені. Але находився один, хто мене впізнавав: хлопці, то ж Любко-Тарзан – таку клікуху мені по футболу дали.

Раз найшли мене, кажуть: "Ти ж десь заначку на смерть маєш, а нам треба 500 рубликів на коноплю". Барса біля мене не було, до дівчини побіг. Повів їх до сестри. Вона заплатила їм 500 гривень – відчепилися. Я потім пожалівся Моньові, він підняв своїх бандитів. Завезли тих малолєток в Єлиховичі (село зі ставком біля Золочева. – "Країна"), запхали мордою в баюру. Ті віддали 500 гривень і ще два рази так зверху. Моньо – дуже велика людина. Авторітєт. Чуть не президент для мене, але чим займається – не скажу. Не треба тобі то знати.

Біля пам'ятника В'ячеславові Чорноволу заходить на відкритий майданчик ресторану. Вітається з кількома чоловіками, що перечікують дощ. Сідаємо за столик. Любомир Олександрович іде по ложку. Йому приносять комплект одноразових приборів. Із пакета дістає пластикову пляшку з борщем та картоплю. Розкладає її на газеті.

– Правда, наш Золочів файний? Центр відрихтували. Ідеш уже – не шпортаєшся. Був бардак – там перерили, там воду прорвало. Як то нашого нового мера звати? Забув. Ану піду дівчат спитаю.Прямує до барної стійки.

– Гриньків, – повторює дорогою назад. – Він із "Регіонів", але я за нього голосував, і ніхто мені не платив. Бо на останніх (парламентських 2012 року. – "Країна") виборах думав за Кличка. Але, вибачте, писанувся в список "регіоналів" за 200 гривень. Дали мені ту бумажку. Я взяв і черканув за Януковича, – стишує голос. – Але Янукович застарий, щоби по-новому вопроси рішати. Кличко – той має свіжу, європейську мисль. Він якось приїжджав сюда до нас, виступав біля пам'ятника Маркіяну Шашкевичу. Хотів до нього прорватися, бачу – міліції нема. А то в гражданському цепь стоїть: "Куда, дідуля?" Хочу вопрос задати, кажу. Дали ручку і папірець, я написав: "Віталік, поможи Золочеву. Випиши пару мільйонів на баню і туалєт". Записку передали, він глянув, поклав у кишеньку. Не знаю, чи виписав – але бані й туалєта далі нема. На мітингу казав людям, шо як добре вивчить українську, то ше раз приїде. Мені сі так то сподобало.

Що Юльку посадили – добре. Нехай трохи побуде там. Янукович її боїться, бо вона така лисиця, шо як вийде – точно стане президентом. Хіба шо просто заб'ють її – посадять файного снайпера за 5 кілометрів. Так, як було зі Щербанем.З'їдає дві картоплини. Борщ ставить назад у пакет.

– Іду до Леськи, тої, шо горілку продає, покладу їду в холодильник. До сестри не піду. В неї серце слабе, а в мене перегар. Стараюся до людей близько не підходити, як говорю. Ше й зуби гниють. Я їх почті не чищу. Хіба що находжу кропиву, їм її спокійно. Той сік мікроби вбиває, і запах пропадає. Можу з людиною тоді поздоровкатися, дівчину поцілувати.

Біля костелу знову зустрічаємо сестру.

– Сестричко, піди ше раз з Моньом поговори, шоб Коля – то ж його друг – не бив мене більше за того пса, – просить.

– Та я вже говорила. Навіть руку йому два рази цілувала. Він каже, що все нормально, тільки щоб ти до нього не ходив.

– Леська живе там же, де і Моньо. А він мені запретив до хати підходити, – Любомир Олександрович боязко оглядається.

У двоповерховому будинку на сходи виходить рослий лисуватий чоловік. Максименко задкує. Прошу не бити Любомира Олександровича.

– Я б гріх мав, якби його бив. Скажи, Любко, я тебе бив? Мені той песик, що його загризли, – фігня. Але тут діти граються. А в того Барса морда такаво, – розводить руки.

– Я все зрозумів, – Максименко прикладає долоню до грудей, злегка кланяється. – Барса нема, вже його нема.– Шоб я тебе тут більше не бачив! – кричить чоловік навздогін.

Того ж вечора зустрічаю Максименка біля цілодобового магазину. Він в іншій шапці – великій, яку носять уболівальники. На ньому кремові вельветові штани, такого самого кольору шарф.

– Моньо знову не пустив. Добре, шо він авторітєт і за такими, як я, не бігає. То я пішов, у ларьку сміття виніс. Дали чекушку і пару гривень. Стоп, куда! – кидається до чоловіка, який хоче викинути недокурок.Той сахається, віддає недопалок. Максименко смачно затягується.

×