Василя Рубана з першого курсу університету агітували співпрацювати з КДБ
Дисидентство моє почалося після технікуму, коли влаштувався завклубом у батьківському селі Троковичі на Житомирщині. Щовихідних біля клубу були бійки. Потім винних тягли в сільраду, приїжджав дільничний. Колись у сільраді дуже побили двох хлопців. Я написав у "Комсомольську правду". Мене викликали до районного прокурора. Пояснили, що хлопці – винуваті, а я не розібрався. Мати казала: "Ти, Васю, куди не підеш, за тобою золоті верби ростуть". Після тієї скарги на сільське начальство мене біля клубу троє чоловіків били вночі. Я вирвався. Це був перший конфлікт із владою.
В армії справедливості не домагався. Служив у ракетних військах, у зв'язку – був замкомвзводу. Мав найвищий допуск секретності. Потім у КДБ дуже дивувалися.
З першого курсу агітували у стукачі. Систематично викликали до університетського військкомату. Старший лейтенант говорив: "Ми вам квартиру наймемо. Будете їздити за кордон". Я зустрічався з ним і на моріжку, і в готелі, що був "Москва", а зараз – "Україна". Балакали по 3–4 години, він ще приводив свого начальника – капітана. Тиснули: "Ну, ви не будете постійно повідомляти, але – інколи. От вам телефон, от вам те, се". Дискутували – я з думками не крився.
На третьому курсі сказали: до пам'ятника Шевченку не йдіть. Ми з Віктором Кордуном відкрито зібрали з групи гроші, купили квіти й поклали до пам'ятника. Я ще й старостою групи був. Один зі студентських лідерів, Борис Тимошенко – він завжди на всіх акціях ніс попереду вінок із гаслом "Борітеся – поборете!", написав покаянну. Назвав тих, хто збив його з пуття, – Світличного, Сверстюка, Дзюбу. Тих, кого йому вказали. Нас зібрали в червоному корпусі. Виступає цей же Борис. Просить, щоб поновили в університеті. Я тоді йду на сцену й кажу: "Якщо людина раз на місяць змінює переконання, то їй не місце в університеті". Зал зустрів це оваціями.
Весною поїхав на канікули в Троковичі. Випили з друзями, я взяв баян і пішли до клубу. Пограв, виходжу: команда сільрадівських підлабузників б'є мого брата, уже лежачого. Я головному заводію дав по печінці, а брат підхопився – та ще його ногою в зуби. Я ще дружиннику заїхав. А в кишені – складений ніж, завжди ходив із ним. Навіть складений він робить кулак важчим. Нас посадили на 15 діб у КПЗ в Черняхові. Але туди прийшов журнал "Ранок" із моїм віршем і фотографією. Випустили. В університеті зустрівся викладач історії КПРС, співчуваючий комуніст. Каже: "Я з начальником житомирської міліції у партизанах був. Ось тобі лист, їдь до нього". Приїхав. Той при мені набирає Черняхів: "Старшого Рубана відмазуйте, а з тим розбирайтеся". Брату дали рік тюрми.
1967-го мене з університету таки вигнали. Кордуна – теж, бо й він квіти до Шевченка носив. Перебивався я на різних роботах. За рік звернувся до Дзюби: "Напишіть листівку – про національний рух, про наші вимоги. Буду розповсюджувати". Він п'ять разів обіцяв і п'ять разів не приходив на зустріч. Я тоді – до Світличного. Він написав, але я текст забракував і придумав свій. Виклеїв аплікацію з букв, що вирізав із газет, а тоді зробив тисячу фотокопій. Доручив Вікторові Кордуну й Людмилі Хлівнюк поширити в університеті, перед заняттями, а вони розкидали ввечері. Прибиральниці знайшли одну, і зразу КДБ все обшукало. Після того на університетських входах поставили вертушки. Я розкидав листівки у дворах – від Інституту ядерної фізики аж до сільгоспакадемії. Мене арештували.
В обласному управлінні КДБ, на вулиці Рози Люксембург, протримали три доби. Обшук удома робили чоловік 15. Усе перевернули, хоч нічого не знайшли. Я все спалив, крім фотоапарата. Взяли в мене відбитки пальців. Потім кажуть: "Є метод розпізнання за запахом – дамо собаці листівки і ваші шкарпетки". А пес нічого не внюхав, говорять – хворий був.
Випустили за браком доказів. Переходив із роботи на роботу. Прочитав серію брошур, випущених під час "відлиги" – про репресованих українських комуністичних вождів Скрипника, Шумського. Дійшов висновку, що незалежна Україна можлива й ліва, просто цю ідею спотворили. 1971-го написав "Програму Української національної комуністичної партії". Партії ніякої не було, зрозуміло. Майже 300 сторінок надрукував на машинці, у селі. Там підслуховувати важче. Показав Світличному. Хотів, щоб передав за кордон, як і мої вірші. Не передав, хоч півроку маринував. Кажу: "Скільки будете чухаться? Скоро загребуть". А він: "Мене теж загребуть".
Арештували мене восени 1972-го, коли працював завклубом у Лісниках. Ішов до автобуса. Дві "Волги", кадебіст вийшов і запитав: "Як доїхати до шляху?" – "Отак". Він раз – "Сідайте в машину!" Затисли на задньому сидінні. Їхали, до речі, повз пам'ятник чекістам на Либідській. Один повертається: "Ну, як пам'ятничок?" Кажу: "Радієте, що забили ще один кілок у могилу українського націоналізму?" Усім – і Світличному, й Сверстюку, й Дзюбі, й мені шили ту "Програму". Мені перекваліфікували статтю з "антирадянської агітації і пропаганди" на "зраду Батьківщини". Це 56-та стаття: 15 років або розстріл.
Сидів я не в таборі, а в спецпсихлікарні. Бо посягнув на "святе", на розкол партії. Щербицький писав у ЦК доповідну і мені присвятив окремий абзац. "При арестах в 1972 году изъята "Программа Украинской национальной коммунистической партии", автор – Рубан Василий Федорович – арестован". Плюс – я не дав жодних свідчень, не відповідав на запитання. В рідні допитувалися – чи адекватний? Слідчий, майор Колпак, казав: "Дивись, Рубан. Ето вєчная койка!" У вироку це звучало як "принудлєчєніє". Строк не вказаний. Знімається юридичний захист, взагалі жодного захисту. На волі, щоб узяти спинний мозок на аналіз чи пункцію, треба дозвіл родичів, згода пацієнта. А там – як укол дати! Це страшніше, ніж у тюрмі. Бо з тобою роблять що завгодно.
Найпершою була Дніпропетровська психлікарня, найгірша в Союзі "яма". У Казані – культурніша, хоч іноді жорстокіша. У Дніпропетровську хворих при загостренні недуги тримали в загальних палатах. А в Казані – камери, 2 метри на метр, у підвалі, так зване друге відділення. У мене – боязнь обмеженого простору, я це відчув на етапі. Там, у "столипіні", купе для особливо небезпечних розділене надвоє. Миколі Плахотнюку сказав: завужена територія тисне. А вони ж підслуховують усе! Заїхав у Казань – хлопців у нормальні палати, а мені 2 метри довжини і метр ширини. Підвал. Гаплик. На волю виходив із цивільного "дурдому", у Глевасі. Майже рік там був. Ну, там уже не зрівняти.
Найстрашніше це галоперідол – препарат, від якого всього трясе. Галоперідол і аміназин на ніч: 40 градусів температури, страх, душа розм'якає. Жінчин батько казав – на фронті легше. Найбільше в Дніпропетровській психлікарні докучали наглядачі-зеки. 12 відділень: на кожне 12 чоловік, бо вони ж чергують цілу ніч. А звичайні хворі, коли нема загострення, – нормальні люди. Навіть, можна сказати, добрі. З боку ментів теж особливих проблем не було.
Заївся з одним санітаром – Ванею. Третя ночі: "Підйом!" Шмон! 20 чоловік повиганяв на коридор, поперекидав постіль, ногами потоптався. Я, коли заходили назад, йому сказав пошепки: "Іване, ти шо – захворів?" Увечері санітари одного виводять у "надзорку": він пожалівся, що харчі пропали. Розтягли на ослоні й ну молотити. Нелюдський крик: коли людина чує, що вбивають, волає страшним голосом. Потягли його в умивальник. Заходить санітар: "Рубан, у надзорку!" Поклали на панцерне ліжко без матраца. Накачані, здорові – наші харчі жеруть. Я лежу й бачу, що мене уб'ють. І кажу таку фразу: "Всі підете на зону". В усіх – перша судимість, скоро виходити, в зоні з них спитають за легкий хліб на больнічці. Вони постояли і по одному – шаміль-шаміль – почали зникати. До мене аж на волі дійшло, що бугра їхнього прізвище було Дідух, а це – "Предок". Предок містичний за мене заступився. Це мені знамення було, щоб написати книжку "Бережа".
Зустрічався з Леонідом Плющем, зараз він у Франції. У Дніпропетровську й Казані сидів із Миколою Плахотнюком. З Анатолієм Лупиносом сидів у Дніпрі, але в іншому відділенні. На прогулянках він говорив: "Василю, ти про все це ще напишеш". На п'ятому поверсі сидів Зеновій Красівський, але я його ні разу не бачив. Лупиніс і Красівський – справді незламні хлопці, саме через те й пішли по пекельних колах. Ще був якийсь поет, забув прізвище, зі Львова. Був російський націоналіст Борис Євдокимов. Належав до НТС (Російська націоналістична організація Народно-трудовий союз. – "Країна"). Казав, що в нього при обшуку знайшли бельгійський парабелум і ціаністий калій. Сів зразу після війни. Потім у цивільній дурці десь під Ленінградом помер, так на волю й не вийшов.
Уголовники були колоритні. Саша Філін мав діагноз ще на волі, лежав у лікарні. Коли вийшов, у Харкові в бійці зарізав чотирьох людей. Був атлетичний, високий. У нас йому зразу ж дали "активний курс". Він розбив шибку, в руки два осколки і один – до рота: "Не підходьте!" Якби згодився, через півроку перевели б на таблетки, й далі там би жив. Але лікарі заявили, що він – соціально небезпечний. Поїхали на суд у Харків і зняли з нього діагноз. Повезли кудись – і розстріляли. Перед тим підходив до мене, за життя розповідав.
У Москві, в Інституті Сербського, я був на експертизі. Сидів із вірменином, професійним картярем, що жив у Москві. Клікуха в нього була Піаніст, учився в консерваторії. А ще був наводчиком і підставляв земляків. Коли вірмени приїздили в Москву міняти рублі на золото, діяв як посередник. Показував справжній зливок, з печатками, з банківським тавром. А потім, коли вже привозили основні гроші, їх хапала міліція. Мав діагноз і цим прикривався. Згодом, як запахло смаленим, діагноз зняли. Жалівся: "Васю, я до зони не доїду. Повішуся". Бо його ж там вірмени знайдуть. Діагноз – це таке: хочуть – знімуть, хочуть – ні.
Депутатом я не став, але пробував. Тоді виборчу кампанію можна було провести за 25 доларів. Але демократи, що грошовим "казаном" керували, сказали: Рубану цих грошей не дадуть. Чому – не знаю. Більше спроб я не робив. Шевченківську премію теж не дали. Написав статтю "Мародери", як спілчанське начальство розбазарило всі радянські статки. От вони й образились. Служив у Спілці письменників референтом. Кучма тоді якраз давав стипендії дисидентам – довічні. Чи пенсії. Мені не дісталося. Згодом я склав свій список: Рубан, Грицько Гайовий, він п'ять років одсидів, і ще двоє письменників. Це вже за Ющенка. У нього ідеологічним відділом завідував Маркіян Лубківський. Посилаю йому. Із президентської адміністрації прийшов до мене у Спілку якийсь, поговорив. Але з грішми – ні слуху, ні духу.
3 
1
Коментарі