"Трохима побили три рецидивісти. Зарізав усіх"

Війна розбудила бойовий ген українців

– Після розмови вестиму радіоефір. У нас виїзна студія на Книжковому арсеналі. Поговоримо з Іваном Андрусяком про роман Петра Шекерика-Доникова "Дідо Иванчік", – каже Павло Вольвач 25 червня. У Києві триває літературний фестиваль.

Майже рік таких подій не було. Скучили за літературною тусівкою?

– Ні. З роками ставлюся до неї скептичніше. Декого був радий бачити. Та бракувало тих, кого рідко зустрінеш у столиці, – Євгена Пашковського, Леоніда Кононовича, Віктора Неборака, Андрія Охрімовича, Бориса Гуменюка.

Презентували книжку спогадів "20+1, або Земля мертвих". Там є різні персонажі – від класиків української літератури до кримінальних елементів Запоріжжя. Що їх поєднує?

– Це яскраві люди, які стрілися на шляху. До кожного була прикута моя увага. Спричинилися до мого екзистенційного переходу з небуття в буття. Книжка густонаселена й найживіша з мого доробку.

Чому мертві важливі для живих?

– Їх варто пам'ятати, щоб іти далі. Це першорядні люди, які деінде були б окрасою культури. Мова не лише про геніальних поетів Станіслава Вишенського чи Валерія Іллю, про яких мало говорять. Це і вояк УПА Трохим Шинкарук, який понад 30 років був політв'язнем. Дорослішав у совєтських таборах. Захищав членів Організації українських націоналістів і Української повстанської армії навіть у неволі. В горлівській тюрмі Трохима побили три рецидивісти. Зарізав усіх. Засудили до розстрілу. Апеляцію подавати відмовився. Писав вірші. На одній із пересилок зустрів Василя Стуса й показав поезії. Останній захоплено дивувався, як у такому крем'яному серці може жевріти поетичний вогник. На біографіях таких людей має міцнішати нація.

Чи всі бажані постаті увійшли до книжки?

– Ні. Можливе продовження. Це не класичні мемуари. Не спогади ситих пенсіонерів із Кончі-Озерної, які вдають із себе жертв режиму і розповідають, як їх "катували" дачами й преміями. Тут є напруга й енергетика. Це продовження попередніх романів, але без жодних умовностей.

Ви писали під час пандемії. Рятувалися від коронавірусу?

– Так. Робота була в дистанційному режимі. Гріх не використати цього часу. Коли пишу текст, нічого лихого зі мною не стається. Своєрідний енергетичний захист. Збій був тільки, коли створював роман "Хрещатик-плаза". Поставили страшний діагноз. Із Божою допомогою все минулося. Текст – найкращі ліки. Охороняє. Писав чорною ручкою на стільці, який у мене замість письмового столу.

Якими для вас були півтора року карантину?

– Роздумував переважно в руслі своїх героїв. Коли дописав "Землю мерт­вих" – мав потребу відпочити. Пандемія не спонукає до письма, бо здебільшого сидів у чотирьох стінах. Не можу творити без зіткнення з реальністю і видобувати все лише із себе.

 

Ви виросли на Південному Сході "в посадках, де фінкою б'ють у живіт". Що допомогло не стати на хибний шлях?

– Пишаюся, що ввів у геопоетичний обіг термін "Південний Схід". Жив серед людей, які не люблять про себе говорити. Певною мірою чуюся їхнім голосом і представником. Кримінальником не став, бо Південний Схід – не лише асфальти проспекту, пивна й фінки в кишені. Це і степ, море, історія й енергетика українців. Такого розмаху козаччини й махновщини, як у Запоріжжі, не було ніде. Це невипадково. Мав відчуття вкоріненості в цю землю. Алкоголь, наркотики й нелегальне життя були поряд, але знав: це вторинне, відійде. Так і сталося.

У Запоріжжі говорили російською?

– У дитинстві в місті майже не було українськомовних шкіл. Мусив вчитись у російськомовній. Свідомо не відмовлялися від української одиниці. Поміж них батько. За природою був письменником. Чув слово. Не зливався з малоросійською більшістю. Слухав "ворожі голоси", читав самвидав і виховував нас із сестрою в українському дусі.

Літо я проводив у селі неподалік Оріхова – другої столиці Нестора Махна. Панувала українська. У 6 років отримав лінгвістичний шок. У Запоріжжі на мене вказували пальцями, іншували. Щоб уникнути стресів, на вулиці говорив російською. Вдома тягнувся до батькової книжкової шафи. Крім словників і книжок Грушевського, були підпільні машинописи Миколи Холодного, Василя Голобородька, Грицька Чубая, Ігоря Калинця й есеї дисидента Валентина Мороза.

Коли стали повністю українськомовним?

– 1994 року. Перестав бути вантажником на базарі в магазині автозап­частин і став телевізійним журналістом. Телебачення в Запоріжжі не було оазою українства, але працювали люди, які творили його ауру. Формувалася редакція інформаційного відділу, й потрібні були українськомовні. Покликав одного хлопця, якого знав. Знайшов другого. Зібралося з десяток молодих просунутих журналістів. Згодом заступник генерального директора телекомпанії казав: "Это лучшый состав редакции информации за все годы". П'ятеро хлопців із нашого відділу воювали на Сході. Зокрема, Володя Москаленко, Микола Біленко, Андрій Грушевський. Останній був поранений під Іловайськом і фігурує в моїх романах як Груша. Лариса Мала зараз у бригаді морської піхоти.

Чи легко зі слюсаря й ливарника стати журналістом і письменником?

– Нелегко у сенсі встрибування в потрібний вагон. А перемикання з фізичної роботи на інтелектуальну не було. Дуже тяжко я не працював. Часом значився слюсарем-сантехніком, а був художником-оформлювачем. Ніколи не любив одноманітної роботи. Після армії працював на заводі "Іскра". О 15:30 з другом Єгором вже витанцьовували біля бюро перепусток. Якраз відчиняли браму. Єгор казав: "Каждую лишнюю минуту, проведенную за забором, считаю личным оскорблением".

У ваших творах багато соціальних і національних мотивів. Не хотіли стати політиком?

– Ні. Краще почуваюся всередині колективу. Не люблю виступати. Завжди дивувало, як люди можуть говорити так довго про все. Єдиний раз не зміг промовчати під час помаранчевої революції. У Запоріжжі й сусідніх регіонах задумали робити ПІСУАР (Південно-східна українська автономна республіка. – Країна). Обурення вивело мене на сцену Майдану. Політика – не притулок для ідеалістів. Не бачу, з ким міг би бути в команді.

 

Яка роль Сходу у творенні національної ідеї?

– В ідеалі кожен регіон має бути націєтворчим. Схід повинен включатись у творення українського простору. Проте часом здається, що він не задіяний. Український характер грає з нами гіркий жарт. Байдужість, індивідуалізм і хатоскрайність стоять на заваді творенню спільної ідеї. При владі не ті, кому Україна понад усе. Це ще одна вагома причина.

Україна може стати регіональним лідером?

– Цілком. Вірменія нібито міняє вектор із російського на проєвропейський. Якщо від неї відійде РФ – наблизиться Туреччина. Біля Вірменії є Грузія. Вона не може бути одна в оточенні нехристиянських держав. Україна має свій інтерес на Кавказі. Могли би бути центром, до якого тягнулися б ці країни. Через Молдову й Румунію можна перекинути місток партнерства на Балкани. Долучити Польщу, Угорщину й країни Балтії. Вони не завжди поділяють центральноєвропейські цінності. Якби Україна змогла виступити гарантом певних інтересів для цих держав – виграли б усі. Та про це навряд думатиме власник ресторану "Велюр".

Що може і має зробити держава для культури?

– Без культури не буде нічого. Поки що вона лишається справою ентузіастів. Нею мають опікуватися толкові й чесні люди, для яких пріоритетом буде представити Україну в принадному світлі. Якщо сферою керуватимуть особи, в яких за життєву стратегію слугує принцип "вкрасти і зробити потрійний підйом", нічого не вийде. Як і з економікою. Коли соромно за погані дороги й неякісну воду, то все можна вирішити. Колись Павло Загребельний сказав: "Перекладіть Пашковського, і його оцінить весь світ". Де ці переклади? Це місія держави.

Рада збирається розглядати законопроєкти про відтермінування норм мовного закону. Чому це питання досі розділяє суспільство?

– Замість того щоб дивитися в очі викликам XXI століття – дбати про клімат, ресурси й вакцини, – у нас беруться за мову. Вона найголовніша. Без неї все втрачає сенс. Десятки тисяч наших земляків на Донбасі загинули за неї як візитівку нації. Мова – головний ворог Росії. Там, де буде міцна українська, росіянам робити нічого. За останнє десятиліття проти неї зроблено більше, ніж за попередні 300 років. Через різних моргенштернів у мозок українців ллється отруйна пропаганда "русского мира". Втрачаємо цілі покоління.

Помітили, що української стає більше?

– Ні. Деякі націонал-демократи радіють, що, пройшовши від Книжкового арсеналу до метро, кілька разів почули українську. Пишуть у фейсбуку: "Київ заговорив солов'їною!" А куди діти мільйони людей на Сході й у столиці, які відкинули колись рідну мову? Вчорашні жителі Кагарлика й Кушугума обрали мову окупанта. Недавно був у Бердянську. Готельна працівниця з подивом запитала: "Какая еще праска?" Молодь у більшості для українства програна.

Інформаційний простір має стати українськоцентричним. А отже, і фінансові групи, які за ним стоять. Без українського контенту в соцмережах, пісень і фільмів це неможливо. Має бути синергія. Пропагандисти з-за "порєбріка" потирають руки: "Украина для нас не потеряна". Адже з 10 найпопулярніших пісень молоді лише одна – українськомовна.

Як змінилася країна за два роки президентства Зеленського?

– Враження, що влади немає, а український віз котиться невідь-куди. Й усі, хто їде на ньому, відкручують деталі на ходу. Потрібні інші люди. Для цих прізвища Стус і Тютюнник звучать, як інопланетна мова. Їм чужі Голодомор, Берестецька битва і Шухевич.

Як війна вплинула на українців?

– Прокинувся бойовий ген. Зріс градус гідності. Стус казав: "Українці – нація не войовнича, але вояцька". Відсоткова пропорція десь така, як і в часи Української Народної Республіки. Було 30 мільйонів українців, а в армії – 100 тисяч.

Ви член ПЕН і Спілки письменників. Яка роль творчих спілок нині – профспілкова необхідність чи радянський атавізм?

– У Спілку радив вступати Валерій Ілля: "Це має бути профспілка, а не департамент культури". Те, що в центрі столиці письменники мають будинок для зустрічей, – відрадно. Але профспілкою вона не стала. При владі були люди, яким цікавіше було продати спілчанську поліклініку, ніж дбати про інтереси письменників.

В останні роки пожвавився процес екранізації сучасних романів. Які найвдаліші?

– Сподобався "Іловайськ" за сценарієм Михайла Бриниха. Кінематограф – справа технологічна. Якщо на рік виходитимуть 150 фільмів, то колись матимемо кілька шедеврів. Та кіношні люди стверджують, що після короткого розквіту почалося згортання кіно. Маю на увазі державне фінансування. Культурною політикою не пахне.

Ви захоплювалися малярством. Маєте бажання оформити книжку?

– Малярство й художнє оформлення – різні жанри. Останнє ніколи не вабило. Не закриваю теми живопису. Можливо, колись видам альбом. Живописом займатися важче, ніж літературою. Вірш можна написати на коліні, а для олійних робіт потрібні щонайменше фарби, мольберт і пензлі, майстерня. Малювання – недешева річ.

Мрію написати серію портретів літераторів. Нестандартних. Скажімо, обличчя Герасим'юка проступає з пітьми чи Федюка.

Робили необдумані вчинки?

– Література, якою займаюся, – суцільна імпровізація. Необдуманість чистої води. Часто захоплююся людьми, але потім критично осмислюю свої зачарування.

Хто першим читає ваші твори?

– Ті, чиєму чуттю довіряю. Роман "Кляса" читали Микола Вінграновський, критик Сашко Хоменко і мій тричі судимий приятель. "Землю мертвих" під час писання "вели" Михайло Бриних і донька класика Івана Чендея – Марія.

Певний час працювали в Києві, а дружина жила в Запоріжжі. Дистанція зближує чи віддаляє?

– Це тільки зміцнило й загострило наші почуття. У декого це привід для ревнощів і сімейних криз. Нас таке оминуло. Можу думати й писати про дружину багато, але явна присвята одна. Пощастило з нею. Іноді дає слушні поради, а часом щиро каже про написане: "Не розумію".

Що найважливіше передали донькам?

– Запустив механізм інтересу до життя.

Легко бути письменником в Україні?

– Ні. Хоча не знаю, як це – бути письменником в іншій країні. Доки пишеться – цікаво. Це те, що мене веде. Пізно змінювати вибір.

×