Тільки на порозі катастрофи мобілізуємося й починаємо щось робити

ОДНОЧАСНО ЗАХВОРІЛИХ НАБАГАТО БІЛЬШЕ, НІЖ МОЖЕ ПОДУЖАТИ МЕДИЧНА СИСТЕМА

Благодійний фонд "Свої" працює з липня 2014 року. Створили для допомоги постраждалим від російської агресії на Донбасі та анексії Криму. Першим проєктом був волонтерський центр "Фролівська 9/11". За три роки підтримали понад 30 тисяч людей. Зараз "Свої" мають програми для дорослих онкохворих та паліативної допомоги. З початком пандемії опікуються киснезалежними пацієнтами, які перехворіли на коронавірус.

Сюди звертаються з усіх областей країни. Діяльність фонду забезпечують благодійники

 

– Кислородная зависимость лечится только в условиях стационара. Аппарат вам не поможет, – каже комусь по телефону 45-річна Леся Литвинова 19 жовтня в офісі благодійного фонду "Свої" в Києві на вул. Великій Кільцевій, 8. Розмістився в підвалі багатоповерхівки. Сидить за столом із ноутбуком у меншій, ближчій до входу кімнаті. Далі від дверей – виконавча директорка фонду Ірина Кошкіна, 40 років. Поряд із нею – бухгалтерка 50-річна Ніна Терехова. Між ними на столі спить пухнаста кицька Кася. Відповідають на телефонні дзвінки. Постійно чути слова "сатурація", "кисень", "ковід", "лікарня". Через коридор – склад із медичним обладнанням, кисневими концентраторами. Їх рахують і перевіряють 35-річний Максим Нещерецький і Ольга М'якченко, 46 років. Ще в команді є двоє лікарів паліативної допомоги, які зараз на виїзді, пояснює Ірина Кошкіна.

– А если просто взять концентратор у вас? – розпитує Лесю далі чоловік телефоном.

– Кислород ковид не лечит. Вызывайте "скорую". В Киеве места в больницах есть. Если нужен будет аппарат после выписки, обращайтесь.

У кімнату забігає 14-місячна Соломія – наймолодша донька Лесі Литвинової.

– Ма-ма-ма.

– Что, моя любимая? – обнімаються.

У цей час знову дзвонить телефон. Леся просить скинути запитання й документи у вайбер.

Кисневі концентратори та інше респіраторне медобладнання волонтери з офісу "Свої" відправляють "Новою поштою" по всій країні, якщо є відповідні документи від лікаря. Апарати дають киснезалежним, які перехворіли на ковід. Також допомагають паліативним пацієнтам.

На фейсбуку кілька днів тому ви написали, що Харків стрімко мчить у пекло через рівень важких хворих на ковід, яким треба кисень.

– Там проблема вже навіть не в тому, що не вистачає місць і погано підготувалися. Харків за всіма показниками – давно червона зона. Але влада хоче провести там вибори. Рівень вакцинації населення вкрай низький. А вони відкривають парки – й вирує тусня. Тому Харків має те, що має. Але в цьому є провина і держави, і людей.

А в тому, що відбувається в країні з коронавірусом?

– Тут два аспекти – недостатня вакцинація й недостатні заходи для ізоляції людей. Якась кількість ліжок із киснем є. Але кількість людей, які одночасно хворіють, набагато більша, ніж може подужати медична система. Навіть якщо відкриватимуть нові лікарні, де братимуть лікарів?

Чому кожна криза в нашій країні перетворюється на Армагеддон?

– Бо звикли жити за принципом "якось воно буде". Це стосується і влади, і людей.

 

Але є приклади, коли влада ефективна у своїх проєктах. Наприклад, "Велике будівництво" успішно реалізують.

– Скільки ви бачили людей, які задихаються? А померлих від ковіду? А скільки метрів дороги "Великого будівництва"? – запитує Леся. Шукає на складі інвалідний візок для паліативного хворого. Їй допомагає чоловік Владислав Урбан. Соломія в цей час грається із сестрою 7-річною Варварою.

– Що владі краще робити, щоб їй довіряли й похвалили? Дороги бачать усі. А що відбувається в закритих відділеннях і як там помирають люди? Або як вони вмирають удома? Навіть ті, хто змушений це бачити, мовчать, бо це важко. Влада хоче простих рішень і швидкої популярності.

Ви опікуєтеся киснезалежними пацієнтами.

– Такі в країні були завжди. Зараз їх більше. Є люди з онкологією, із серцевою і легеневою недостатністю. Багатьом із них пожиттєво необхідний кисень. Доки це не стало масовою проблемою – бо ж ковід – його ніде було брати. Концентратори були чимось екзотичним.

Дзвонить телефон. У слухавці чути жіночий голос:

– У матері коронавірус. Мені дали ваш номер. Сказали, можете видати концентратор. Завтра їй мають робити тест. Якщо буде негативний, випишуть. Лікар порадив шукати концентратор.

– А яка в неї сатурація без апарата?

– 75.

– Скажіть лікарю, що виписувати не можна. Є наказ Міністерства охорони здоров'я. Я вам скину його у вайбер. Коли пацієнт навчиться самостійно тримати сатурацію хоча б 86, тоді можна забирати додому. Тоді я дам вам кисень. Бо якщо вимкнуть світло, апарат не працюватиме – і ви втратите людину.

– Дуже вам дякую.

Кожні 10–12 хв. у Лесі й Ірини дзвонять телефони. Люди просять кисневі концентратори. Відвідувачі заходять кожні 20–30 хв. – беруть чи повертають медобладнання.

Держава мала передбачити, що киснезалежних побільшає?

– Держава щось робила. Ви ж чули, що на "первинці" є кисневі концентратори. Їх закупили багато. Але де вони? Хто ними користується? В якихось амбулаторіях їх дають, незважаючи на те, що немає законного механізму видавання приладів людям.

– У нас є закон про оренду державного й комунального майна, де чорним по білому написано: забороняється передавати державне або комунальне майно в безоплатне користування або позику, – додає Ірина. – У медиків зв'язані руки. В них є пацієнти, яким треба ці апарати. Але розуміють, що можуть опинитися крайніми.

Потрібно було разом із субвенцією, яку виділяли, внести зміни в цей закон. Передбачили мільярд гривень на кисневі концентратори. Логічно, щоб лікар у разі виписки киснезалежного хворого додому міг забезпечити йому апарат. Можна за 30 хвилин зробити програму – і буде видно, де і скільки видали, в яких амбулаторіях, скільки повернули. Але ніхто не хоче цим займатися.

Хто у вас зараз у пріоритеті на видавання концентраторів?

– Надаємо допомогу тим, хто не зміг її отримати від держави. Наприклад, захворіла 94-річна жінка. Сатурація 75. "Швидка" готова забрати в лікарню. Але пацієнтка не ходить. У лікарні помре, хоч би що там їй робили. Вдома також помре, проте біля рідних. Шансів із такими показниками майже нема. Ми дали концентратор. Вона померла. Але не так страшно, як це могло бути.

Буває, що немає місць у медзакладі. І нема де взяти кисень. Я допоможу. Але якщо у стаціонарі є місце, а людина каже: "Не хочу в лікарню. Мені б тільки кисню", – відмовлю.

Багато таких?

– Так. Кисень нічого не лікує. Якщо немає адекватного медика, який коригує процес, моніторить стан. Кисень замаскує те, що відбувається. Буде ілюзорний спокій. А потім людина потрапить одразу в реанімацію – і може бути пізно. Я не братиму в цьому участі. Пояснюю все. І далі людина приймає рішення. Якщо робить дурню, це її право. А моє право – її в цьому не підтримувати. Коли виписують із лікарні киснезалежного, то я дам кисень. Якщо виписують і це занадто ризиковано – пояснюю, чого це робити не можна і як діяти, щоб лишитися в закладі.

Торік восени у вас було 100 концентраторів. Скільки маєте зараз?

– Понад тисячу.

Як із такою кількістю справляєтеся?

– Ми не справляємося. Ви мої очі бачите? Я не хвора. І кашляю, бо зірвала голос. Нам не раз пропонували допомогу з колцентром. Але як навчити оператора давати відповіді на запитання: "Чого в мене тут бухнуло?", "А воно булькало й перестало"? За кожним дзвінком різні ситуації. Нема єдиного алгоритму.

Леся йде видавати черговий апарат. Дзвонить телефон. Чоловік у слухавці розказує Ірині, що в нього щойно піднялася сатурація і лікар виписує. Напередодні збиралися робити це з низькими показниками.

– Законтрактований на ковідний пакет медзаклад повинен мати достатню кількість виписок, щоб отримати максимальне фінансування, – пояснює Ірина після дзвінка. – Вони не зацікавлені у "довгих" пацієнтах. Бо від тривалості перебування хворого у стаціонарі обсяг фінансування не залежить. Є план – скільки мають виписати на кожну ковідну бригаду за попередній тиждень.

Із кухні, що поряд, забігають Варвара із Соломією. У меншої в руках печиво.

– Соля в офісі з нами із двох тижнів, – каже Ірина. – Он її манеж, – показує в куток.

Лесю, як ви живете в такому режимі?

– А ви приїдьте до мене вночі й побачите. Маю вдома лежачу свекруху на вентиляції легень. Сьогодні в неї о пів на другу почалися напади, до п'ятої я її стабілізувала.

Продала квартиру в Києві й купила будинок у селі. Ліс за парканом, коти. Є навіть квіти. Прокидаюся о пів на шосту ранку й готую їсти. Дітей у школу везе Влад. Я роблю всі маніпуляції зі свекрухою. О 9:00 чоловік повертається і їдемо на роботу. До 19:00 чи 20:00 ми тут. Діти зі школи йдуть до моєї матері. Вона живе в Києві, і вони ж там навчаються. Дорогою з офісу ми їх забираємо. Десь до 21:00 ми вдома. Знову в мене спочатку свекруха. Це десь година-півтори. Потім треба всіх покласти спати.

 

Як відновлюєте сили?

– Ніяк. Найкраще посидіти біля вогнища. Але це нечасто вдається. Коли є хоч якась вільна хвилина, починаю нити, що піду годинку посплю. Влітку брала відпустку на два тижні – робили вдома ремонт, бо перевозили батьків чоловіка.

Коли навчилися казати людям "ні"?

– У нинішню ковідну хвилю багатьом відмовляю. Ми дуже втомилися. В минулі хвилі було багато емпатії. Постійно – люди, які задихалися, лікарі, які падали з ніг. Держава, яка не могла зрозуміти, що з цим зробити. А зараз важко переступити через оце: "Дайте мені кисню, бо я хочу бути вдома й не хочу в лікарню". – "А ви вакцинувалися?" – "Я собі не ворог".

Не шкодували, що залишили кар'єру?

– Це було восени 2013-го. Я вдало вмію вагітніти. Саме коли в країні дупа, – сміється. – У перших числах вересня дізналася, що при надії. Планувала насолоджуватися, готувати гніздечко для дитини. Але всю вагітність провела на Майдані. У квартирі в мене був госпіталь. Варя народилась у травні. Із пологового ми поїхали не додому, а в село, куди привезли дітей із Донбасу. Вони були голі й босі. Мала щось робити.

Ви купили дім через збільшення сім'ї?

– Давно хотіла це зробити. Думала, куплю хату, житиму на землі, у мене будуть коти й собаки. Мала квартиру – 40 "квадратів" на Виноградарі. Там навіть із двома дітьми важко. Не те що з чотирма. А потім у мене з'явився собака. І кіт. До всього звикаєш.

Як корінна киянка переїхала в село?

– Нормально. Трохи напружує, що я бомж. Маю будинок у садовому товаристві. Спробувала там отримати прописку. Сказали, неможливо. Немає часу з цим розбиратися. Мені до роботи їхати годину. Але й по Києву багатьом теж добиратися годину. І вони їдуть у заторах, а я – лісом.

Село – це інший рівень незалежності. Можу зранку вийти роздягнена й пити каву на порозі. Діти весь час надворі.

Ви починали волонтерство з допомоги переселенцям, потім – онкохворим, зараз – недужим на ковід, надаєте паліативну допомогу. Як обирали напрямки?

– Ніхто нічого не обирав. Спершу були переселенці. Все, крім медицини, більш-менш можна було вирішити. Тому вона відійшла в окремий напрямок. Потім з'ясувалося, що найважче – онкологія. Дороге лікування. Паліатив виріс із дорослої онкології. А коли країну накрив коронавірус, так сталося, що респіраторна підтримка в нас уже була. І до паліативних пацієнтів, яким треба дихати, додалися ковідні.

"Вірю, що в цій країні достатня кількість людей, які можуть ситуацію розрулити", – казали ви рік тому.

– Кожен рік у фонді йде за 10. Якби зрозуміла, що все було дарма і тут нема заради кого вбиватися, мабуть, уже мала б іншу справу. Українці не безнадійні. І держава не безнадійна.

Я ще не бачила, щоб людина, яка потрапила у владу, залишилася такою ж. Там місце прокляте.

Яку найбільшу суму терміново доводилося шукати?

– Були моменти з киснем, коли треба було швидко і багато. За кілька діб збирали три-чотири мільйони. Але для цього всі мають зрозуміти, що ми в дупі. Тільки якщо в усіх є відчуття, що ми на порозі жахливої катастрофи, тоді мобілізуються й починають щось робити.

Якби зустріли міністра Віктора Ляшка, що йому сказали б?

– Ми вчора говорили телефоном.

Він розуміє, що відбувається?

– Розуміє. В нас були нормальні стосунки, до того як він став міністром. Із його попередником Степановим не можна було мати жодного контакту. Ляшко тоді точково вирішував питання. Коли став міністром, я його не чіпала. А недавно просила допомогти. Він теж телефонував. Як волонтер фонду він мене влаштовує на всі 100. Міністр Ляшко – це інша людина.

О 18:30 в офісі лишаються Владислав, Леся й діти. Він чистить їм гарбузове насіння. Леся звіряє інформацію в комп'ютері, відповідає в месенджерах.

О 19:00 телефонує жінка, яка приїхала по концентратор. Шукає вхід у приміщення.

– Ваш пацієнт вакцинований? – питає Леся.

– Ні.

Іде по апарат.

– Один-два дзвінки завжди є серед ночі. І месенджери не замовкають, – говорить Владислав. – Вона не може вимкнути телефон.

Леся прощається з відвідувачкою.

– За сьогодні видали більш як 30 концентраторів. Торік у пік було 50, – каже.

Виходимо з офісу о 19:35. Леся з Влади­славом мають встигнути відправити ще один апарат хворому на коронавірус.

×