Усе, що намалював кволий художник, матиме ознаки безсилля
Любомир Медвідь стоїть біля учнівської роботи в аудиторії Львівської національної академії мистецтв.
– Скажи, хай темну пляму введе! Умбру темну! На тій умбрі хай зробить…
Стрімко виходить.
– Через дві години щезаю. Маю ще купу зустрічей. Сказитися можна! Давай десь зайдемо в нейтральне місце.
Сідаємо в порожньому класі з кількома мольбертами й учнівськими роботами під стіною.
Колись ви написали, що "бути художником – це покара".
– Мистецтво – то один із видів ремесла. Це така ж органічна діяльність, як і економічна, політична. Мистецтво – не розвага. То не релякс, хобі, мила шарада, забава. На жаль, нині сей аспект нівелюється. Високе мистецтво перестає бути нагальною потребою людини. Воно перестає грати свою роль як для суспільства, так і для автора.
І для автора?
– Очевидно. Якщо автор не бачить суспільного запиту на свій виріб, він знічується. Починає блазнювати, підлаштовуючись під смаки. Або стає вульгарним, кажучи: "Ви ні чорта не розумієте! Це моє право – бути такою індивідуальністю". Часто митець вичерпується. У протистоянні між собою і суспільством, яке втрачає до нього інтерес.
Тобто мистецтво – це самота?
– Мистецтво розраховане на ужитковість, на застосування. Це не зовсім те, про що говорили класики марксизму: мистецтво належить народу, бла-бла-бла. Не народу, але суспільству. Народ – це так звана маса, а суспільство – організована структура, якій митець повинен адресувати свої сигнали. Тоді він не буде самотній у своїй самоті. Інакше людина приречена на безвихідь, на замкненість у собі.
Пам'ятаєте момент, коли зрозуміли: я буду малювати?
– Ні. У старших класах мене тягнуло до письменства. Але література вимагає зосередженості. Я ніколи того не мав. А друге – літінститут був тільки в Москві. А помальовував я віддавна. Бо батько малював. Навіть заробляв цим: робив номерні знаки для підвід.
Як батьки поставилися до вашого вибору?
– Категорично проти: "Ти маєш піти в медінститут, це – престижно". А я себе в медицині не уявляв. Так трапилося, що доля привела 1958-го у Львівський інститут прикладного і декоративного мистецтва. Я тоді не вступив, дістав двійку на першому ж іспиті.
Із рисунка, мабуть?
– Так. То були вкрай серйозні випробування. Через рік вступав разом із Ласло Пушкашем (художник, працював у монументальному і станковому живописі, нині священик греко-католицького собору в Будапешті. – Країна). Я – на відділ живопису, він – монументальної скульптури. Завтра іспити, а нам говорять: скасовані відділи. Сказали переписувати заяву, або ж їхати в Київ. Ми з Пушкашем кинули монету: йому випало йти на художній текстиль, а мені – на кераміку.
У вас був дуже сильний курс.
– Так. Іван Марчук, Зеновій Флінта, Андрій Бокотей, Олег Мінько, Володимир Федько – відомі люди. На жаль, багато з них відійшло, але це були обдаровані хлопці.
Ви вчилися за часів совка, який панував і в мистецтві. Що формувало вашу естетику?
– Ніхто з учителів нам шлях не вказував – мовляв, оце мистецтво соцреалізму, совок, а ви такими не повинні бути. І не шептали, і не говорили відкрито. Вони себе просто поводили по-іншому. І впливали поведінкою, поставою, присутністю – Роман Сельський, Карло Звіринський, Данило Довбошинський чи Іван Скобало.
Відомі митці, крім останнього прізвища.
Скобало – чудова, на жаль, забута людина. Він був залежний від алкоголю і рано пішов, не зреалізувавшись. Ще й тому, що зневажав тодішню офіціозну творчість. Це була велика драма. І сю драму я також відчув. Ніколи й на йоту не мав комсомольсько-радянських поглядів. Хоча комсомольський квиток мені таки вручили.
– Шеф, перепрошую, до вас Богдан дзвонить, – заходить секретарка з мобільним. – Медвідь заперечливо хитає головою: – Оксаночко, закрий двері, моє золотко, бо чоловік записує і ми йому псуємо. Вирішіть із Роксоланою самі це питання.
Зручніше всідається у кріслі.
– У ті роки була організована підпільна, так би мовити, школа – "школа Звіринського". Вони мали претензії суто мистецького порядку. Мовляв, оте є правда, а те фікція. Не мали жодної політичної ідеології. Я до цієї школи – не на-ле-жав. Хоч іноді мене в тому числі згадують.
Знову скриплять двері, заглядають люди. Любомир Медвідь трохи дражливиться.
– Не належав не з ідеологічних міркувань, а з прин-ци-по-вих. Мені не видається комфортним ідея мистецтва для мистецтва, абстракція. Я відчував потребу в іншому. Мене не цікавило мальОвання, як таке. Цікавила творчість, як можливість комунікації. Один із засобів комунікації самотнього митця із Всесвітом.
Ви – один із найвідоміших художників в Україні. Вважаєте себе успішним?
– Я не є один із найвідоміших. Більше того, я доволі чужий у тому середовищі, в тій тусовці, що іменується художньою спільнотою. Думаю, багатьом те, що я роблю, видається майже не мистецтвом.
А є й такі?
– Звісно. Хтось на одній із моїх виставок так і написав: мовляв, може бути, але то ж – не мистецтво. Відносно успішності: я не знаю що це таке. Можна успішно завершити твір – згідно із задумом і бажанням. Але не більше. Якість творів – це показник. Не ринковий успіх, не дешева популярність.
Ну от, кажуть: робота цього митця продається за 40 тисяч доларів.
– Це відносне. Очевидно, що я прагнув би, аби мою роботу купили за серйозні гроші. Я небагата людина і дотація зовсім не завадила б. І я був би радий, щоб хтось придбав картину, вірячи в добрий вклад у добру справу. Про іншу успішність мені важко говорити. Впізнаваність на вулиці? Це не показник.
Вас у Львові впізнають?
– В усякому разі, я не поза увагою. Знаю багато людей, які вважають мене серйозним автором. Ми з н ими не з'ясовуємо, по чиєму боці рація – по-їхньому чи по-моєму? З ними можна говорити про все, а не про ставлення до автора.
Свого часу ви знищили чимало власних картин. Чому?
– Багато художників вважають, що все, що він черканув, – святе. Так воно не є. Вважаєш за потрібне – зберігай то десь на кухні. Але в певний момент подивися на все відкритими очима. На жаль, більшість авторів полюбляють легенду. А особливо – про себе. Говорю без кокетства – я такої легенди ніколи не мав. Я завжди сумніваюся. Мені здається, сумнів робить людину іншою, ніж мавпа. Здоровий сумнів, відповідальність за те, що ти робиш.
Це одне з улюблених ваших слів – "відповідальність".
– Ну, одне із. Коли дозволено все, вседозволеність контролюється відповідальністю художника. Тоді є тверда основа, надійний фундамент.
Багато ваших колег виїхали за кордон, там працюють. А ви – ні.
– Ніколи не виникало думки їхати кудись, шукати кращих умов, більшого розуміння. Услід за великим Сковородою вважаю: все моє ношу в собі. Кожна людина є самодостатньою, їй не треба допінгів. У тому числі й матеріальних. Я не футболіст-легіонер, який грає в "Барселоні", потім – в "Арсеналі". Моє ремесло інше. І воно може відбутися тільки в арсеналі моєї особистості. Яка врощена в землю, на якій народився й виріс.
Позначається ремесло на здоров'ї?
– Часто амбітний художник не має аплодисментів. Не має тієї публіки, яка є, скажімо, у футболіста Роналдо. Яку має кіноактор чи рок-музикант, інші представники тих типів ремесла, які обожнює сучасне суспільство. Тому серед художників часто трапляються нервові люди. Навіть істерики, холерики. До того ж праця із фарбами, розчинниками, акрилами – то шкідлива річ.
Тобто у фізіологічному розумінні художник перебуває в зоні ризику?
– Так. Це важка праця. Якщо ти не в кондиції, кволий, нічого доброго не вийде. Все, що намалював або виліпив, обов'язково матиме ознаки того безсилля. Це не зовсім те, що, мовляв, "у здоровому тілі – здоровий дух". Мусиш бути здоровим настільки, щоб, скажімо, не ставати маніяком. Не переслідувати дешеву славу. Щоб не ганьбитися лише зарібком грошей.
Із матеріалами – пензлями, фарбами, полотнами – справи краще, ніж у радянські часи?
– Кепсько. Як для музиканта добра скрипка чи фортепіано мають виняткове значення, так і для художника – матеріали, з якими працює. Те, що випускає сучасна масова хімічна промисловість, далеке від досконалості. В Європі є одна-дві фірми, що випускають справжні олійні фарби. Наприклад – підприємство Schmincke в Німеччині.
Там купуєте?
– Ні. Працюю з фарбами акриловими, і в мене своя технологія. Виготовляю власні комбінації. То доволі тривалий процес.
Знову відчиняються двері, Медведя на хвильку відкликають. Вернувшись, зітхає.
– Шкода, що перебили. Бо розмова зачалася інтересна.
Суперництво відчуваєте? В середовищі художників це поширене явище?
– Я зичу успіху кожній творчій особистості. Щиро радію, коли чую, що, скажімо, Анатолій Криволап має успіх на Заході. Чи мій друг Іван Марчук. Чи Павло Маков. Не маю – повірте – ні крихти заздрості. Десь так, як англійці говорять: "Чому в нас немає антисемітизму? А тому, що ми себе не вважаємо гіршими за євреїв". Так і я: не вважаю себе гіршим за когось. Я інший. Як у тому анекдоті, коли корова підносить морду, а на квітці бджола сидить. А корова їй: "Ти працюєш у меду, а я – в молоці".
Ви викладаєте у Львівській академії мистецтв. Учні вас люблять?
– Я люблю працювати з молодими. Особливо, коли бачу проблиски певної істинності в людині. Ніколи не веду себе по-вчительськи. Поводжуся з ними, як один із тих, хто належить до ремесла. Хоча дистанцію зберігаю. Але немає такого: мій педагогічний авторитет, моя компетенція. А ви, мовляв, слухайте. І коли я з ними сперечаюся, то кажу: "Якщо я тебе переконав, то зроби. А якщо ні, якщо не відчув – не роби цього".
В одному інтерв'ю ви казали, що мистецтво – це жертва. Чим доводилося жертвувати?
– Дискомфорт не може не виникати. Скажімо, дружина чи родина хочуть десь відпочити. А я якраз у праці, не можу. І саме так завжди й траплялося. Але мене справді нікуди надто не тягне. Навіть на якийсь особливий відпочинок – на море там, на Кубу. У мене завжди цейтнот.
Хто ваш перший критик?
– В образотворчому мистецтві справжня критика відсутня. У нас не вміють побачити твір, у нас аналізують. Описовість і поверхневість бачення. Мені потрібна критика специфічна. Люблю, щоб до мене завітали люди, яких я поважаю. І щоби в їхній присутності подивитися на свої роботи.
А якщо не художники? Якщо, скажімо, прийде поет Ігор Калинець?
– Ну, з Калинцем ми часто не погоджуємося стосовно багатьох речей. Але, так, мені було би приємно. На жаль, Калинець останній раз був у мене, можливо, років із 20. Треба буде якось справді запросити його.
Він колись хвалив один із ваших, ще юначих, віршів.
– Він серйозно ставився до мене як до автора текстів. А я себе тут серйозно не сприймав. Але тексти таки зібрав, хочу видати окремим томиком. Не знаю, чи воно буде читабельне. Років п'ять тому видавав том текстів, "Ремінісценції-ІІ". Він не отримав ніякого відгуку – ні від серйозних критиків, ні від читачів. Хіба від кількох.
Ви ж так і казали – важливий погляд тих, які розуміють і бачать трішки вглиб.
– Приємно, що схвально відгукнувся, наприклад, Микола Жулинський. Чи Юрій Щербак. Чи Іван Драч, смерть якого я пережив по-особливому. Я не зміг бути на похоронах, але від мене поклали квіти. Мені було приємно, що вони поважно говорять про мене як про автора текстів. Це мене, правда, ні до чого не зобов'язує.
Ваші тексти, скажімо, "Весна на провінції", написаний 1965 року, не характерні для тодішньої української літератури.
– На початку 1960-х у Львові була книгарня "Дружба народів". Там можна було придбати польський журнал "Діалог", присвячений театру і кіно. В ньому я вперше прочитав п'єсу Єжена Іонеску "Носорожці". Польську мову добре знаю. Ще був чеський журнал "Твар" з образотворчого мистецтва, інші. Трапилися й оповідання Кафки, який на мене справив враження. Ті флюїди від його словосполучень – це було споріднено з моїм світосприйняттям.
Маєте хобі?
– Моє хобі – мистецтво. Вважаю, що моє мистецтво не ображає людину. Хоча часто подає у викривленому стані. Але воно гуманне. Я був у Швейцарії, у приятеля. Бачив там книжку – огляд найсучаснішого мистецтва. Від американського абстракціонізму до, скажімо, Герста (Дем'єн Стівен Герст – член групи сучасних художників "Молоді британські митці", найбагатший митець світу. – Країна). Ну, акула там, законсервована у формальдегіді, чи череп знаменитий, інкрустований діамантами. Я просто вжахнувся. Автор каталогу вибрав, сучий син, якраз те, що вилущене з усякої людяності. Все якісь "вєщі", дегуманізований простір.
– Я людина віруюча. Не по традиції, а по свого роду одкровенню. Не можу сказати, що таким від початку був. Мене змалку до церкви було важко затягнути. Але я глибоко віруючий християнин. Більше того, переконаний, що атеїст не може зробити істинно потрібної речі в мистецтві.
3 
35413
Коментарі