"Щоб займатися благодійністю, не варто чекати появи великих фінансових ресурсів"

Коли востаннє Андрій Козак

Носив верхній одяг

Три роки тому вирішив зануритися в самопізнання. 1 вересня 2019-го зробив перший крок назустріч невідомому – вирішив не вдягати верхнього одягу. Хоч і наражався на дискомфорт, поставив за мету примиритися з холодом. Це як у спортзалі: якщо хочеш мати накачані м'язи, спеціально навантажуєш тіло й піддаєш стресу. Не знав, чи не дам заднього ходу під час цього процесу. Це було не копіювання чийогось досвіду, а абсолютно оригінальний шлях. Мало хто в таких кліматичних умовах, як наші, витримав би стільки часу без верхнього одягу.

У гардеробі було декілька зимових курток, багато светрів. Роздав одяг людям, які його потребують. Під час крижаного випробування пізнаю всі особливості не тільки фізичного загартування, але й ментального. Переконався, що все починається з голови й насправді людина має необмежений потенціал.

 

Приймав ліки

До того як почав свій крижаний шлях, був частим пацієнтом лікарів. Я ріс у тепличних умовах, у дитинстві батьки постійно кутали. Тепер жартую, що Крижаний Козак насправді був теплолюбним хлопчиком. Хоча займався спортом, хворів на ГРВІ по п'ять-шість разів на рік. Проте з початку челенджу жодного разу не звертався до медиків і не приймав жодних ліків. Під час пандемії коронавірусу мав часті контакти з хворими. Іноді навіть намагався спеціально себе провокувати – знімав маску, щоб організм був більш стресостійкий в умовах карантину, і залишався здоровим. Прагнув не розслабити організм, а тримати його в жорстких умовах виклику.

Піддавався критиці

Розумів, що мій виклик критикуватимуть і не розумітимуть його ті, хто живе за стандартними шабло­нами. Через те, що виділявся, почувався білою вороною. Спершу кинув виклик не стільки холоду, скільки психологічному тиску суспільної думки. Дивлячись на моє випробування холодом, кожен помічав свої недоліки та слабкості. Щоб вирівняти самооцінку, критикували мене. Дехто в оточенні казав: "Усе, досить, зупинися. Ти вже довів, що можеш". Мав вибір: здатися для загального розуміння чи слухати внутрішній голос. Тепер багато людей, хто на початку не розуміли мене, висловлюють повагу й щиро цікавляться, як відбувається загартування.

Користувався громадським транспортом

До карантину. У період коронавірусу у транспорт пускали певну кількість людей, на зупинках були черги. Інтуїція підказала, що потрібно розширювати власні можливості. Відмова від громадського транспорту стала новим етапом челенджу. Уже рік ходжу пішки. Інколи – коли справи вимагають оперативності – користуюся таксі. 6 кілометрів від дому до роботи долаю за 45 хвилин. Тепер це спосіб життя. Кайфую, коли в самій футболці йду вулицями в морозну погоду. На віях іній, а я насолоджуюся зимовими пейзажами. Три роки тому навіть не уявляв, що стану настільки холодостійким. Це той рівень, коли переписуєш фізіологію.

Грав у футбол

У холодну пору року особливо привертаю до себе увагу. Дехто хоче сфотографуватися зі мною, інші просто дивляться з цікавістю, але підійти соромляться. Часом сам проявляю ініціативу. За кілька тижнів до повномасштабного нападу Росії мав ранкову пробіжку. Побачив, що хлопці розчищають футбольне поле від снігу, щоб на ньому пограти. Запропонував допомогу. Вони були здивовані, що в такий мороз я ходжу з голим торсом. Але радо прийняли в компанію. Після роботи пограли у футбол.

Ламав стереотипи

Часто символом свята в українців є зайвий вихідний і стіл, що вгинається від наїдків. Цього року на Різдво вирішив цей стереотип змінити. Зібралися з друзями і весь день відвідували малозабезпечені родини. У кожному домі співали різдвяні пісні, влаштовували вікторини для дітей, дарували їм солодощі.

Щоб займатися благодійністю, не варто чекати по­яви великих фінансових ресурсів. Можна допомагати тим, що маєш.

З початком великої війни українці показали, що разом ми велика сила. Навіть якщо вважаєте свою допомогу малою, не треба соромитися розповідати про це в соцмережах. Кожен пост про добрі справи – не вихваляння, а приклад для інших. Люди не повинні звикати до війни, слід продовжувати підтримувати одне одного. Разом маємо більше можливостей.

Згадував батьків

Щодня згадую батьків. Вони для мене – взірець порядності. Тато викладав в університеті. Якось йому принесли могорич, а він виставив людину з пакунком за двері. Я тоді був підлітком. Не міг зрозуміти, чому він так вчинив, адже ми жили незаможно. Батько пояснив: "Хабарі – це неприпустима річ. Ніколи їх не брав і не збираюся цього робити. Бо це суперечить людській гідності". Його слова запам'яталися на все життя. Батько показав, як робити свідомий вибір, що відображає твою сутність, і наскільки сильні мають бути принципи. Тепер у людей з'являється ще більше різних спокус, але притому треба залишатися чесним із собою.

Захоплювався

У 42 роки вперше виступив на змаганнях з бігу. Зі 120 учасників, серед яких були професійні бігуни, посів сьоме місце. Це доказ того, що людина завжди досягне поставленої мети, якщо не опустить рук. Сьоме місце стало моєю особистою перемогою, відтермінованою в часі. Адже на уроках фізкультури у школі біг був єдиною активністю, якою я не хотів займатися.

На тих змаганнях найсильніше враження справили люди з інвалідністю, які долали дистанцію на візках. Серед них був Антон Кібенко. З народження має ДЦП, в інвалідному візку з 10 років. Він щодня долає життєві виклики. Антон надихнув мужністю і силою духу. Знайомство з ним підштовхнуло допомагати таким людям.

Навчав української мови

З початку повномасштабної війни в наше місто приїхало багато переселенців. З багатьма почав товаришувати, разом волонтеримо. Побачив щире прагнення людей розмовляти українською і якось несподівано став для декого наставником. Для багатьох великою перепоною є страх зробити помилку, неправильно вжити слово чи поставити наголос. Тепер спілкуюся з чоловіком із Кривого Рогу. Йому за 60 років, і все життя він говорив російською. Але коли РФ почала велику війну, в нього виникла потреба ідентифікувати себе через мову. Домовилися, що він розмовлятиме українською, а я його виправлятиму, якщо треба. Спілкувалися з ним щодня по 20 хвилин. Спершу він багато помилявся. А тепер уже робить успіхи.

Був у Криму

З дитинства обожнюю шахи. У старших класах виграв чемпіонат Вінниці серед школярів. За це мені одразу дали другий розряд, хоча ні четвертого, ні третього не мав. Уже в дорослому віці брав участь у всеукраїнських змаганнях, які до анексії Криму проходили в Алушті. Це місто залишилося в пам'яті згадкою про неймовірну природу, цікаві архітектурні палаци і привітних кримчан. Ні тоді, ні тепер не відчувається там російський світ. Для мене це частина України.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×