"Щоб тебе сприймали нарівні з чоловіками, гаруй удесятеро більше"

Чоловік Юлії МИКИТЕНКО загинув на російсько-українській війні, батько підпалив себе на Майдані

Коли почалася війна, я була студенткою другого курсу й неофіційно працювала на державні органи України. Ми через твіттер збирали розвіддані, моніторили соцмережі. Отримували інформацію від людей із Донецької та Луганської областей і передавали нашим військовим. Через ґуґл створили віртуальну карту, наносили місця скупчень ворожої техніки, людей, штабів. Контактували через знайомих.

Із кінця листопада 2013-го і до лютого ми з рухом "Відсіч" були на Майдані. Координували студентів і виводили колони людей. Відстоювали політику мирних протестів.

 

До Могилянки я була з тих, кого називають "какая разница". А потім стався когнітивний дисонанс. Як це – вчитися в такому вузі й говорити російською? Універ­ситет перевернув ставлення до своєї ідентичності. Під час навчання виявила, що десь мене намахували про "вищу російську культуру". Плюс сильне українськомовне й патріо­тичне середовище у групі. Відчувала, що пасу задніх, хотілося бути з ними на одній хвилі.

На Майдані наш намет був біля Лядських воріт, які тоді оточила міліція.

13:00, сонячно, якийсь чоловік, котрий стояв біля мене, смикнувся й упав. Підстрелили. Це шокувало, бо зі мною могло бути те саме. Потім зрозуміла: стріляли в тих, у кого були коктейлі Молотова, хто возив щось важке.

Після розстрілів всюди були багнюка й калюжі крові. Під Головпоштамтом лежали загиблі, накриті старими совковими колючими ковдрами.

Після Маріїнського парку чотова сказала: "Або ви йдете геть, або усвідомте, що вас можуть убити, і стійте до кінця. Приймайте рішення, ніхто не засуджуватиме". Всі залишилися. Страшно не було, був адреналін, особливо коли горів Будинок профспілок і з вікон вистрибували люди. І відчуття безпорадності.

Після Майдану на війну пішов батько. Я також сильно хотіла, але розуміла, що потрібно завершити навчання. Бо якщо покину зараз, то більше не повернуся.

2015-го мій майбутній чоловік Ілля Сербін лежав із батьком у Київському госпіталі на реабілітації. Його виписали, а йти не було куди. Батько запросив до нас додому. Я зайшла у квартиру й побачила "вікінга" – білявий, бородатий, із теп­лими м'якими руками. Привіталися. Вранці думаю, треба з ним якось комунікувати. Написала у фейсбуці: "Приходь, пограємо в шахи". Він тоді був у кімнаті мого брата. Прийшов – і два дні ми просто проговорили. Провела на потяг, а за місяць приїхала до нього в Маріуполь. Ще через місяць одружилися.

Ілля пішов 2014-го на війну добровольцем, служив у ­131-му розвідувальному батальйоні. 2015-го демобілізувався. Рік ми прожили разом. Я закінчувала навчання, він працював. Як отримала диплом, вирішили йти на війну. Не відмовляв мене.

17 липня 2015 року уклали контракт із 25-м батальйоном "Київська Русь". Бригада тоді була в зоні АТО на Світлодарській дузі. Мене призначили служити у штабі. Оскільки Ілля – мій чоловік, служили разом. За два місяці він зміг перевестися в піхотну роту.

Ніхто не вірив, що ми подружжя – різні прізвища, не просили преференцій. Від окремої кімнати відмовилися. Бачилися раз на тиждень у кращому разі.

Коли жінка приходить у маскулінний підрозділ, бувають певні ситуації, жарти. Доки чоловік був, усі знали, що краще мене не чіпати. Бо вб'є. Тому стосовно мене нічого такого не було.

Отримала автомат, а що з ним робити – біс його знає. Мене не відправляли в учебку, а записали як кухаря. Влаштувала істерику. Чоловік сказав: "Заспокойся, приїдемо на місце – все вирішимо". Перший тиждень навчав, як користуватися зброєю. Він зробив із мене військовослужбовця.

Відсутність проточної води і туалет, до якого треба далеко йти, – це єдине, до чого важко призвичаїтися. За кілька місяців служби заїхали в Бахмут на заправку. Побачила, як тече вода з крана, підставила руки, подумала: "А що, так можна?"

В армії одразу була налаштована не скаржитися. Сама носила собі воду для душу, напросилася в наряд – 4 години ходити перед клубом, патрулюючи штаб. Мене не хотіли ставити. Довелося дати хабаря – горішків.

У штабі була діловодом і бухгалтером. Страшенно нудно оформлювати довідки й накази. Хотіла в бойовий підрозділ. Влітку 2017-го відправили на офіцерські курси до Львова. Вагалася. Чоловік сказав: "Іди, як повернешся – замутимо класний підрозділ". Досвід, що там здобула, додав упевненості. Отримала знання, які треба мати перед підписанням кон­тракту. Здобула спеціальність – командир мотопіхотного взводу. На два потоки із 70 людей – три дівчини. Програма стисла. Якби можна було, продовжила би вчитися, бо подобалося.

На розподілі дві дівчини потрапили в одну групу, а я – до хлопців. Це був класний досвід ставлення себе в чоловічому колективі. У батальйоні є ієрархія, а тут ми всі рівні. Подобалося брати додаткові навантаження. Відчула нарешті, що я не носій папірців. Могла більше зробити.

Ілля давав поради й навчив використовувати стать на свою користь. Йдеться не про флірт, а щоб змушувати ставитися з повагою до себе. Казав: "Не показуй слабкості, щоб чоловіки не мали змоги проявляти страх". Говорив, що жінка в чоловічому колективі – великий плюс. Я стала впевненіша.

Після курсів мене призначили командиром піхотного взводу. Кортіло швидше використати отримані знання. Командиру роти це подобалося. Заступник комбата сказав, що пішов командир розвідвзводу. Потрібно, щоб хтось зайняв його місце. Він знав, що у 2014–2015 роках я займалася збиранням і аналітикою даних.

Сумнівалася, чи потягну, бо вчилася на піхотного командира. Розуміла, що будуть проблеми в колективі. Одна справа, коли дівчина працює у штабі. Інша – коли командує бійцями, які на війні з 2014-го. І спротив почався ще до офіційного призначення, бо поширилися чутки. Ілля сказав: "Це наш шанс. Я підтримаю і зберу бійців". Погодилася.

 

Зайшла в намет розвідвзводу представитися, а всі: "Ти хто така? Ми тебе не слухатимемо. В тебе немає досвіду". Відповіла: "О'кей, я нікуди не піду. Рапорт на стіл – і до побачення. Переводьтеся в інший підрозділ". 80 відсотків особового складу пішли. Забрали із собою всі речі взводу – майно, інструменти. Машини залишилися без обслуговування, по антифризу – "висяк" на 200 літрів ще з 2014-го. В мене були БРМ (бойова розвідувальна машина. – Країна), що не стріляла, і ГАЗ-66, який майже не їздив. Чоловіку вдалося зібрати чотирьох бійців на підрозділ, в якому має бути 20 осіб.

До всіх своїх людей ставилася як до побратимів. Розуміла, що ключові рішення – за мною, але не було "ти давай туди, а ти – туди". Ми все обговорювали, хоча б через те, що вони мали більше досвіду. І це було чесно. Будувала стосунки на взаємодовірі.

У жовтні 2017-го заїхали на Світлодарську дугу. Виникала купа побутових питань. За свої гроші купила машину-"течік" (Т 4 – Volkswagen. – Країна) без документів у якогось священника. Мені дали спостережний пункт, де мали чергувати. Не знаю, як тоді ми впоралися з чотирма бійцями. Бо техніку треба обслуговувати, підрозділ забезпечувати й на еспешці стояти. І щодня писати розвіддані. Це були шалені 24/7. Не їла, пила енергетики. Вдень їздила у справах підрозділу, вночі міняла людей на СП, щоб вони відпочили.

Почали повертатися люди, які пішли зі взводу. Була спокуса забрати всіх, але не зробила цього. Відмовила всім "бухарям". Взяла назад кількох бійців. Не вибачалися, але виконували мої накази. Ще давали новачків. Перед наступною ротацією мала 10–14 людей.

У першому бойовому виході я ледь не загубила рацію за 20 тисяч гривень. Обстежували місцевість на наявність секретів і мінних полів. Ми тихо пішли, все сфотографували. На зворотному шляху в мене випала радіостанція. Якби вона потрапила не в ті руки, був би провал. Але її підібрав побратим, який ішов за мною. Повернулася у штаб батальйону, й наїхало командування: "Ти що, дурна? Ти куди пішла?" Не зрозуміла, адже я командир розвідвзводу, мені можна не питати дозволу. Це єдиний раз, коли мене сварили за те, що виконувала свою роботу.

Нам дали ще одну позицію. Людей не вистачало. Сама прогрівала БРМ. Мастило, вода, педалі взимку постійно примерзали. На підлозі – лід. Мій водій грів воду в чайнику. Нагребла соди й бігала з тим чайником із КСП до БРМки – метрів 500 в один бік.

На війні не завжди є можливість підмитися, випрати. Голову мила холодною водою. Іноді топила сніг на пічці. Страшенно незручно ходити до вбиральні взимку, коли на тобі два шари термобілизни, штани, бронік, розгрузка. А туалет на позиції – це яма й кинуті дві РПГ зверху. Ти стоїш так, ще й свистить над тобою.

Коли в підрозділі є рядова, їй треба шукати можливості ви­їхати в місто або когось просити купити засоби гігієни. Не всі можуть попросити командира придбати такі речі. Хотіла б, щоб офіцери виявляли більше розуміння стосовно жінок.

В армії є перманентний сексизм. Якщо жінка дозволить чоловіку нести свій автомат – її репутація втрачена. Перші ж нападки від чоловіків важливо припиняти. Вибудовування авторитету починається з першої секунди. Те, як говориш, рухаєшся, що носиш у спорядженні, – це все важливо. Бо за кожну річ вчепляться. Якщо чоловік не вміє заряджати магазин – о'кей, коли жінка – вислухає, що їй не місце в армії. Головне – витримати й поставити на місце всіх і себе в цьому всьому. Якщо хочеш, щоб тебе сприймали нарівні з чоловіками, треба впахувати вдесятеро більше. Боєць не знає ТТХ (тактико-технічні характеристики. – Країна) свого автомата – пофіг, жінка не знає – некомпетентна.

Страху померти не було. Боялася потрапити в полон чи залишитися без кінцівки.

Єдиний раз злякалася, коли в радіостанції почула: "Два триста". Знала, що то мій Ілля. Він загинув 22 лютого 2018 року. Обстріл АГС-ний (станковий гранатомет. – Країна). Я виходила від своїх безпілотників. Сутеніло. Почула, як його командир кричить, що потрібні медики й термінова евакуація. По радіостанції не називають ні позивних, ні імен. Але чомусь відчула, що то Ілля – бо двоє "трьохсотих", а він завжди ходив із другом Станіславом "Хітменом" Гібадуліним. Підійшла до свого КСП, пише черговий: "Ілля твій?" А в мене в підрозділі теж був Ілля. Хотіла, щоб це був саме він, а не мій чоловік. Спитала: "Який?" Відповів, що мій Ілля, і додав: "Молися за нього".

Нікому не телефонувала й нічого не розпитувала. Розуміла: коли йде евакуація, важливі секунди. Пізніше виявилося, дарма цього не робила. Евакуація проходила жахливо. Не так має поводитися командир, коли в нього важкопоранені. Не пустив медиків у червону зону до поранених, їх вивозили побратими машинами, які глухли двічі. Евакуація замість пари хвилин тривала годину. Хоча відстань від позицій до КСП – 15 хвилин пішки. До госпіталю довезли й 2 години намагалися відкачати. "Хітмена" врятували.

Наша остання розмова з Іллею була по телефону за 2 години до поранення. Сказав, що хоче прийти. А я відповіла, що не маю часу.

Мені дали 15 діб відпустки за сімейними обставинами. Не впевнена, що повернулася до роботи після того. Прийшов новий начальник розвідки. Я фактично самоусунулася. Хоча мені телефонували, ставили якісь завдання, я кудись ходила і щось робила. Була у прострації.

Кілька разів намагалася померти. Сама не могла. Під час обстрілу не ховалася, стояла на повен зріст і чекала. Потім вирішила, що треба валити, бо когось наражатиму на небезпеку своєю поведінкою.

У наметі розвідки перед підлеглими мене сварили офіцери. І один сказав: "Мужика тебе не хватает". Це було за місяць після загибелі Іллі. Зрозуміла, що треба йти, бо нема кому захищати. На полігоні на мене почався тиск командування. Змушували направити людей на якесь навчання невідомо з яких машин, які невідомо коли в нас будуть, бо переходимо на натовську систему G7. Відмовила, бо хотіла відправити людей у відпустку.

Запропонували місце в Київському військовому ліцеї. Спочатку в мене були хлопці. А наступного року – дівчата. Їх ніхто не хотів брати. Я була за. Хоча знала що вступатимуть або з родин військових, або ті, хто хоче попіаритися. Дівчата розуміли, що то перший набір і до них буде увага.

Ставилися до ліцеїсток упереджено. У Статуті не було норм стосовно їхнього побуту. Там є навіть про те, що має лежати на верхній та нижній полицях тумби і в якому порядку. Але ж у дівчат речей більше. Плюс тиск і некоректне поводження офіцерів. Щоранку прихід на роботу починався з того, що хтось вважав за потрібне сказати щось погане про моїх дівчат. Доходило до абсурду.

Рада, що з'явилися ліцеїстки. Вони змушували змінювати систему. Всі переживали, як із ними комунікувати. Бо з хлопцями простіше – дати запотиличника, накричати. З дівчатами це не працює, з ними треба багато говорити. Розуміють більше, доходить швидше. А на крик вмикається зворотна реакція. Офіцери цього не розуміли. А мені подобалося так працювати.

Коли я захворіла, дівчат зібрали й намагалися налаштувати проти мене. Одна ліцеїстка записувала все на диктофон і показала потім. У мене волосся стало дибки від того, що і як дозволяли собі говорити офіцери. І дівчата відстоювали себе, ставили їх на місце. Я виховувала в них почуття гідності. І це, здається, вдалося. Бо в армії під корінь ріжуть індивідуальність, відвагу й уміння говорити. Хотіла, щоб ліцеїстки мали цю свободу. Вони були у віці, коли формуються цінності.

Пішла з ліцею, бо зрозуміла, що це моя стеля. Коли працюєш із дітьми, треба мати внутрішній ресурс, щоб їх запалювати. Мій вичерпався. І не в останню чергу за­вдяки командуванню. Але думаю, що повернуся в армію. З теперішнім досвідом у мене вийшло би краще воювати.

Війна змінила мене на краще. Це неоціненний досвід, яким багато хто нехтує. Не раз чула, що ветерани шкодують про перебування на війні. Я не шкодую. Вона дає розуміння цінності простих речей, про які ти навіть не думаєш. З'явилося відчуття, що кожна мить і кожен ранок можуть бути останні. Відповідно – ціную людей, які поряд. Уже не ставишся до присутності матері, чоловіка, брата як до чогось буденного. І стресостійкість – вміння виживати у складних обставинах.

Зателефонував брат: "Юль, ти тільки не нервуй. Папа спалив себе на Майдані" (Микола Микитенко підпалив себе о третій годині ночі 11 жовтня 2020-року. – Країна). Не зрозуміла: "Це як?" Брат почав пояснювати, а я перестала слухати. Мій наречений почув і поліз у стрічку новин. Показав замітку, що чоловік із невідомих причин вночі підпалив себе на Майдані. У фейсбуку, на сторінці батька, було фото з того місця, написав: "Зараз 3:01, і я просто хочу, щоб Україна була незалежна". І зробив це. Раніше бачила в нього подібні дописи й не сприймала їх серйозно. Не вірила, що він таке зробить. Тригером стала політика Зеленського та уряду. Добряче зіграв ПТСР. Йому було важко знайти себе в соціумі. Розведення військ, заборона стріляти. І коли з усіх боків повна дупа, а в тебе немає можливості це кудись викинути, рано чи пізно воно вибухне. І вибухнуло.

Теперішній чоловік Микита Левченко був ліцеїстом, моїм підлеглим. Випустився, вступив у військовий вуз. Після цього ми почали ближче спілкуватися. 2020-го одружилися. З усіх чоловіків, які мене оточували, він єдиний викликав довіру, поважав мого покійного чоловіка і не конкурував із ним. Я з ним щаслива.

×