"Їдьмо до Криму, доки він ще наш!" – цей жарт кружляв між нами, студентами, на початку 1990-х. Я збирався мало не 20 років. Уже встиг побачити Чорне море з кавказького й бесарабського берега. А от із кримського випало цієї осені. Три тижні з осідком в Алушті. З неї й почну.
13 спогадів про першу поїздку до Криму
"Їдьмо до Криму, доки він ще наш!" – цей жарт кружляв між нами, студентами, на початку 1990-х. Я збирався мало не 20 років. Уже встиг побачити Чорне море з кавказького й бесарабського берега. А от із кримського випало цієї осені. Три тижні з осідком в Алушті. З неї й почну.
Алушта колись була татарським селом. Взагалі – до 18 травня 1944 року кримські татари становили переважну більшість населення Південного узбережжя. А потім за один день Сталін усіх їх виселив до Середньої Азії. Під дахи їхніх осель нагнали чужих людей, переважно з російської глибинки. Колишні татарські квартали відтоді докорінно змінилися. Якщо хочете знайти сліди крутих вуличок із будинками під майже пласкими дахами, що терасами здіймалися вгору, – забудьте, їх давно нема. Лиш уцілілі старі кипариси пам'ятають, що вони там були. Теперішня приватна забудова – хаотична, безлика і безсмака. Кожен вільний метр – усюди, навіть над гаражами, – заліплюють яскраво фарбованими "шпаківнями", що влітку можна здавати курортникам.
Алушта подібна до великого циганського табору, розляпаного поміж горами. Серед одно-, двоповерхової забудови там-сям напхані багатоповерхівки – "хрущовки" чи теперішні. У центрі, де трохи вціліло слідів старого міста, сперечаються висотою дзвіниця православної церкви й мінарет мечеті. Обидві нові. Здалеку гарно. Але між ними, межи старі кам'яниці, вклинили кітчуватий готель-п'ятиповерхівку. Виглядає, як чорт плюнув. Хоч не скажеш, що історії тут не шанують. На одному з двоповерхових особнячків із тесаного сірого каменю, наприклад, можна знайти табличку, що тут зупинявся Йосип Сталін дорогою на Ялтинську конференцію в лютому 1945-го.
Канатка була зависла. Люди просиділи на висоті у вагончиках зо 12 годин
Алушту рятує природа довкола – гори й море, вздовж якого вона тягнеться. Набережна – довга, кілометрів зо 3, – дуже симпатична. Після двох днів перебування в місті написав приятелеві: "Алушту вже "зачистив". Навіть руїни фортеці в якихось хащах знайшов. Що далі від моря, то більший срач – як у забудові, так і способі життя людей". І так на Південному узбережжі Криму, здається, всюди.
Бахчисарай – столиця Кримського ханства до 1783 року, коли Російська імперія відкусила собі півострів, – нині звичайний райцентр. Обійшов Ханський палац і поблукав вуличками довкола. Кримські хани жили набагато скромніше за теперішніх скоробагатьків. Будинки палацу маленькі, зґрабненькі й затишні. Дворики, балкончики, фонтани. Тут хан жив. А тут збирав свій диван. Тут молився. А тут був його гарем. Тиша. А потім спів муедзина з ханської мечеті. Тоді підхоплюють муедзини з інших – їх тут кілька.
Другого разу поїхав туди через тиждень. Задля Чуфут-кале – печерного міста-фортеці на пласкій вершині гори за 2,5 кілометра від Бахчисарая. До кінця XIX століття тут жили караїми – маленький народ, теж корінний у Криму. За віровизнанням – юдеї, за мовою – тюрки. У Чуфут-кале карбували монету Кримського ханства. На дорогах наскельного міста пізнати колії, вибиті за століття возами. Вціліли дві кенаси – божниці караїмів. Садиба останнього жителя Чуфут-кале – така, ніби він вчора звідти пішов. І всюди вибиті в скелях печери. В одних тримали харчі, в інших – знатних полонеників кримських ханів. Бо звідси годі було втекти – довкола урвища. І пласкі, як стіл, вершини сусідніх гір. Я пробув у Чуфут-кале цілий день. І досі почуваюся його полонеником.
Вино можна купити на кожному кроці. І бутильоване, і розливне. Фірмових крамниць і крамничок "Масандри" повно. Кримські вина – здебільшого солодкі. Пояснюють це тим, що через брак вологи сорти винограду тут цукристі. Не належу до любителів солодких вин. Тож перепробувавши, повернувся до каберне. Кажуть, після Чорнобиля його гнали на Київ цистернами. То було через рік після горбачовської антиалкогольної кампанії. Тоді в Криму пустили під сокиру десятки гектарів добірних сортів винограду. Про це часто можна почути.
Дивувало, що місцеві часто налягають на пиво.
Воронцовський палац в Алупці дволикий: з одного боку суворий англійський стиль, із другого, від моря, – барвистий мавританський. Вкупі з парком, що терасами сходить до моря, творить розкішний ансамбль. А всередині палац незатишний. Кімнати здебільшого маленькі, а стеля – висока. Оздоблення ляпувате. І чим воно так вразило Черчилля, який тут жив під час Ялтинської конференції?
Гори починаються одразу за Сімферополем. Вони то зі стрімкими скелястими вершинами, то пласкими, як стіл – в околицях Бахчисарая, наприклад. І завжди величні. Аю-даґ – Ведмідь-гора – припинає погляд, як тільки-но покажеться у вікні. Справді подібна на велетенського ведмедя, що зійшов напитися води і так застиг. Десь там біля її підніжжя дитячий табір "Артек".
На Ай-Петрі піднімався канатною дорогою. Охи й ахи. Згодом дізнався, що кілька місяців перед тим канатка була зависла. Люди просиділи на висоті в вагончиках зо 12 годин. Рятували їх звідти еменесники.
Кримських татар на півострові майже 260 тисяч – трохи більше 12 відсотків населення
Гурзуф варто відвідати бодай тому, що там є дача Чехова. А ще – кілька мальовничих старих крутих вуличок. З дерев'яними балкончиками, зі стрімкими й вузькими сходами до моря. Дача Чехова – татарська сакля з низьким дахом і відкритою верандою. Садок і сходи до невеликої бухти – її письменник теж був купив. А на он тій скелі, кажуть, співав Шаляпін. 20 гривень квиток – і сиди хоч цілий день.
"История крымских татар" у чотирьох томах – мій найдорожчий – 555 гривень! – "трофей" із відпустки. І найважчий: чотири томища-"цеглини" зайняли чверть валізи. Історик Валерій Возґрін – професор Санкт-Петербурзького університету, уродженець Сімферополя – писав її 20 років. Уперше почув про нього та його працю в теленовинах: проти неї прийшли протестувати під будинок меджлісу в Сімферополі кілька десятків осіб похилого віку з російськими прапорами. Організатори – "Конгресс русских общин" і "Союз православных граждан Крыма". То був знак – чотиритомник вартий, щоб його купити.
Крим годі зрозуміти без історії кримських татар. На момент анексії Кримського ханства з півмільйона населення на півострові вони становили понад 90 відсотків. Упродовж 10 років – до 1793-го – три чверті з них емігрували до Османської імперії. Наступне велике витіснення корінного населення відбулося у 1850–1860-х – після Кримської війни. Тоді із приблизно 300 тисяч татар до еміграції змушено дві третини. 1939 року їх у Криму було коло 220 тисяч – менш ніж 20 відсотків усього населення. А після 18 травня 1944-го татар не стало зовсім.
Масово повертатися на батьківщину з Узбекистану вони почали наприкінці 1980-х – упродовж 1990-х. Дідівських осель їм ніхто не повертав – там живуть інші люди. Будувалися з нуля. Тому татарські села легко впізнати не лише за мінаретом мечеті: вони нові, доглянуті. Будинки – здебільшого двоповерхові коробки. Нині кримських татар на півострові майже 260 тисяч – трохи більше 12 відсотків населення. Маю враження, що вони стрімко русифікуться. Принаймні від кількох молодих татар – то дорогу розпитував, то інші причини зачепити знаходив – чув, що вони кримськотатарську розуміють, але нею не можуть розмовляти, бо "обрусевшие".
Мова не здивувала. Ну, російська – іншої й не чекав. Несподіванкою була радше українська – а її в Алушті доволі часто було чути – від курортників. Стежив за реакцією оточуючих, коли говорив по телефону українською. Не було реакції. А продавці – сувенірів, чаїв – узагалі готові калічити з тобою по-твоєму, аби лиш щось купив. Одного разу на моє "спасибо" старша жінка в крамничці над морем відповіла "навзаєм". Запитую: через мій український акцент?
– Нет, почему же – я чистокровная стопроцентная украинка.
Приятне Свідання – називається село десь на півдороги між Сімферополем і Бахчисараєм. І саме так написано на вказівнику. Вони в Криму здебільшого двомовні – російською та українською. Пару разів бачив українською і кримськотатарською – у тих селах, де здіймається мінарет мечеті. Загалом назви населених пунктів на півострові вражають "сонячно-рослинною" вбогістю й одноманітністю: Виноградне, Лаврове, Ізобільне, Лучисте, Лазурне, Кіпарісне, Плодове, Ароматне, Цвіточне – і ліку їм нема. Як і партизанським та піонерським. Усі з'явилися після 1944-го, коли на півострові затирали сліди вигнаних звідти кримських татар. Я поліз до енциклопедії. Так-от, справжні назви сіл лише в околицях Алушти були: Кіпарісне – Кучюккой, Ізобільне – Корьбекуль, Лаврове – Курькюлет, Лучисте – Демірджі, Виноградне – Кастель.
Приятне Свідання має глибшу історію. Там нібито перетнулася Катерина II чи то зі своїм коханцем Потьомкіним, чи то з останнім кримським ханом Шагин-Ґераєм. І було їм "приятно" від того "свідання".
Ялта – це типове радянське місто з обдертих "хрущовок" і хаотичної приватної забудови
Сімферополь – столичне місто Автономної Республіки Крим. Воно нецікаве, переконували мене друзі, які об'їздили Крим вздовж і впоперек, тому не варто на нього марнувати часу. Я вперся і "марнував" тричі по півдня. Спочатку задля краєвидів дорогою з Алушти – гори й виноградники на схилах. А потім заглибився в місто. Сімферополь має доволі ошатний історичний центр – регулярно покраяні вулиці з дво-, одноповерховою "дореволюційною" забудовою. Ансамбль псує тільки пізно-радянська Верховна Рада Криму, що вгризається в нього брилою, з двома прапорами і написами трьома мовами. Містом петляє річка Салґир зі вбраними в камінь берегами й раз-у-раз перекиненими над ними містками. Уздовж неї пішохідна паркова зона – "тропа здоровья".
Старі кам'яниці на центральних вулицях здебільшого відновлені. Вулиця Пушкіна – пішохідна, з відкритими терасами ресторанів. Паралельно до неї йдуть вулиці Толстого й Жуковського. А перетинають їх – Горького, Гоголя і Маяковського. Трошки збоку, теж у центрі, – Некрасова. Паралельні вулиці Карла Маркса й Рози Люксембург, що переходячи в бульвар Леніна ведуть із центру до залізничного вокзалу, нібито збираються перейменувати на Катерини II та Потьомкіна. А от маленьку вулицю Карла Лібкхнехта, що між ними, вже перейменували – на Олександра Невського: вона впирається в собор цього святого.
У кримських татар немає міста Сімферополь. Вони називають його Акмесджит – "Біла мечеть" – як за часів Кримського ханства. Сімферополем – "місто користі" давньогрецькою – його назвали за Катерини II, яка те ханство проковтнула.
Тролейбусом на Південному узбережжі можна доїхати із Сімферополя до Ялти – майже 100 кілометрів. Повзе він понад 2,5 години. Можна сісти в автобус – удвічі дорожче, але вдвічі швидше. Та саме в повільності тролейбуса весь цимес: є час помилуватися краєвидами за вікном. Від Сімферополя до Алушти – поміж гір. На Анґарському перевалі – 752 метри над рівнем моря – тролейбусу поставили пам'ятник: на постаменті чехословацька "Шкода" початку 1960-х. Кажуть, радянські її побратими на перевал видряпатися не могли. За Алуштою у вікні визирає море. Унизу, над водою, – Партеніт, Ґурзуф, Нікіта, Масандра. Море не зникає до самої Ялти. А гори й не зникали.
Ялта – це не лише цілком буржуазна Набережна імені Леніна з православною каплицею посередині. Із красивими двоповерховими кам'яницями та пальмами вздовж. Із прилеглими вулицями старих особняків і вілл. В одній із них – із мавританським різьбленим дерев'яним балконом уздовж – музей Лесі Українки: вона тут жила якийсь час, рятуючись від сухот. Із портом, де мало не щодня стоїть свіжий білосніжний лайнер. Ялта – це передусім типове радянське місто з обдертих "хрущовок" і хаотичної приватної забудови, що амфітеатром спинається все вище й вище в гори. Вони чашею пригортають місто до моря. Захоплюють подих. Тільки не треба дивитися під ноги. Бо контраст великий.
Янтик – це сухий чебурек. Тобто смажений без олії, на сухій сковороді. Печений – тому нежирний. Ціна – 8 гривень. Є як в кримськотатарських ресторанах, так і у вуличних забігайлівках. Куштував й інші татарські страви. Усі дуже смачні. Але янтик – кулінарне відкриття сезону.
2 
1
Коментарі