"Снаряд упав біля церкви. Підвал затремтів. У той момент я подумки попрощалась із життям"

Небезпека для дітей підтвердилась, і за пів години я була на операційному столі

Мріяли з чоловіком про дитину. Вагітність планували, проходили лікування. Але не думали, що буде трійня. Не мала передчуттів про багатоплідну вагітність. А Віталію навпаки щось підказувало, що я ношу не одну дитину. Він із багатодітної родини, їх у батьків шестеро. У їхньому роду переважають хлопці. У свекрухи до народження наших трійнят було 12 онуків і одна внучка. Я теж думала, що подарую родині ще одного козака. А Віталій сподівався на наро­дження доньки.

На десятому тижні вагітності ультразвукове дослідження показало, що буде двійня, а потім лікарка побачила ще один ембріон. Для нас це був приємний шок. Двічі лежала на збереженні. Уперше – на 20-му тижні вагітності, Новий рік зустрічала в лікарні. Коли загроза минула, були сподівання насолоджуватися періодом вагітності й готуватися до пологів. Мріяла про красиву фотосесію, але зробити це не судилося через повномасштабний напад Росії.

 

До останнього не хотілося вірити, що Росія зважиться на наступ. Але небезпеку усвідомлювали, адже наше селище – за 80 кілометрів від їхнього Бєлгорода. 24 лютого чоловік прокинувся о п'ятій ранку. Сказав, що стріляють, а я спросоння відповіла: "Що ти мелеш? Це військові навчання". Але коли подивилась у вікно, то побачила, як летять снаряди в бік Чугуєва. З очей градом покотилися сльози, усе навколо пішло обертом.

24 лютого у Старому Салтові ще не стріляли. Але почалася паніка – зачинили аптеки й магазини. А мені потрібен був доступ до ліків. Тому ми вирішили виїхали із селища в Харків. Дорогою було спокійно, стояли наші військові. А 25 лютого, коли виїжджали наші сусіди та друзі, то потрапили під обстріл російських окупантів.

Із дому взяла тільки ковдри, подушки, теплі речі чоловіку й сину. Сама ж була у светрі й лосинах. Уже потім, коли вперше звільнили наше селище, Віталій поїхав додому забрати деяку техніку й одяг. Тепер туди дістатися неможливо, сильні обстріли. Ми навіть не знаємо, чи цілий наш будинок.

Керівник чоловіка запропонував залишатись у бомбосховищі при їхньому заводі. Два тижні ми з сином жили там. Там були душ, туалет, їдальня. О 23:00 відбій, ми намагалися заснути. Прокидались о шостій ранку. По черзі пекли хліб і готували їжу. Світла не було, але нас рятував великий бензогенератор.

У бомбосховищі переховувалося близько 300 людей. Було багато дітей, людей похилого віку. Усі налякані, бо було чутно вибухи. Через велику кількість людей у приміщенні відчувала задуху. У перервах між повітряними тривогами виходила надвір.

Серед нас було чотири медсестри. Вони підтримували мене, підбадьорювали. У такі моменти одразу видно, хто здатний піклуватися про інших, а хто думає тільки про себе. Коли привозили молочні продукти, то інколи їх не вистачало дітям, але хапали для себе чоловіки й пенсіонери.

На другий день нашого перебування в бомбосховищі поряд був приліт. Ми сильно налякались. Усвідомлювали, що укриття не забезпечує ста відсотків захисту. Молилася, щоб мої донечки з'явилися на світ у спокійній обстановці. Хоча розуміла, що, можливо, народжувати доведеться в укритті, без допомоги лікарів. Перечитувала інформацію про пологи в екстремальних умовах.

У бомбосховищі жила два тижні. На ­26-му тижні вагітності стався тонус матки, почалися кров'яні виділення. Чоловік завіз мене в лікарню в Харкові. У районі пологового не припиняли стріляти, прилітали ракети. Усі майбутні мами ховались у підвалі. Фізично було важко – ми виснажені, з набряками, із загрозою передчасних пологів були змушені раз у раз спускатися в укриття. Мала єдине бажання – доносити малюків.

О пів на другу ночі два снаряди впали в нашому районі, ми прокинулися від потужної вибухової хвилі. Через два дні о п'ятій вечора снаряд упав біля церкви. Підвал затремтів. У той момент я подумки попрощалась із життям. Боялася за донечок, яких мріяла швидше побачити й обійняти. Хвилювалася за сина й чоловіка, які залишалися в бомбосховищі при заводі.

Віталій вирішив терміново нас вивозити, бо в лікарні закрили дитячу реанімацію. А оскільки в нас трійня, то без цього відділення ніяк. Вирішили їхати в Полтаву. Дорогою весь час боялася, що з поля виїде ворожий танк чи раптом щось прилетить. Ішов 30-й тиждень вагітності.

Керівник чоловіка домовився, що в Полтаві нас зустрінуть, адже в цьому місті в нас немає ні друзів, ні родичів. Мене одразу відвезли в пологовий будинок, де я лежала до народження донечок. Нам допомагали волонтери та знайомі. Візочок подарувала мати трійнят, яким нині 5 років. Я відчувала підтримку, але все одно було страшно, бо чуже місто й ми не знали, що буде далі.

Кесарів розтин проводили екстрено на ­34-му тижні вагітності. За одну ніч я набрала два кілограми, були сильні набряки. Лікар відправив на УЗД, щоб перевірити кровотоки малюків. Небезпека для дітей підтвердилася, тому за пів години я була на операційному столі.

6 квітня на світ з'явилися три наші крихітні донечки вагою 1,900 кілограма, 1,830 і 1,800. Ще на третьому місяці вагітності придумали їм імена – Анастасія, Діана і Дар'я. У всіх блакитні татові очі. Дуже схожі між собою, але й водночас різні: Настя круглолиця, у Дарини чоло, як у батька, а Діана – наймініатюрніша. Тепер помічаємо, що характери теж відрізняються – Настя й Діана ще з пологового вередливі, вимогливі й такими ж залишились, а Даринка – спокійніша.

Тепер донькам по 3,5 місяця. Доглядати за ними допомагає син Ярослав. Разом робимо малюкам масажі, руханки, по черзі купаємо. Годуємо всіх разом – перевертаємо на бік і даємо пляшечки. Важко, але справляємось. А недавно нам на підмогу приїхала бабуся. Віталій приїздить до нас раз на два тижні, бо залишається працювати в Харкові. Діти швидко ростуть, тому він щоразу дивується, як вони змінюються.

У Полтаві спочатку винаймали квартиру в багатоповерхівці. Але з третього поверху було незручно вивозити трьох малюків на прогулянку. Тому тепер орендуємо приватний будинок.

Хочеться повернутися додому, бути поруч із чоловіком, вирощувати овочі на своєму городі, доглядати квітник, знову працювати зі своїм колективом. Але найближчого року це навряд вийде. Уся інфраструктура зруйнована, школа й дитячий садок – теж. Із нашого селища виїхали майже всі. А ті, хто залишилися, живуть під обстрілами, без світла, води, газу й можливості отримати елементарну медичну допомогу.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×