"Син попросив вітчима подбати про сестру, якщо він не повернеться"

Артем – мій первісток, народила в 21 рік. Тоді в мене був важкий період, його батько був неблагонадійний. Коли я вперше побачила сина, то зрозуміла: заради нього буду змінювати своє життя. Став моїм маленьким рятівником.

Ріс міцним і водночас ніжним, турботливим, чуйним. Вітчим з'явився, коли йому виповнилося 9 років, а до цього син був головним помічником у домі.

Почав активно займатися боксом. Йому ще не було 16 років, коли завоював чемпіонський титул Києва у важкій вазі. Мав чудові організаторські здібності, за ним ішла молодь. Він був авторитетний, чесний, тримав слово. Тренер просив його, щоб допомагав займатись із молодшими хлопцями.

У 18 років Артем сказав, що хоче піти в армію й будувати військову кар'єру. Не хотіла його відпускати. Але після розмови з сином зрозуміла: серйозний намір і я не можу керувати його життям.

 

Артем служив у прикордонних військах на Закарпатті. Ми до нього приїздили, надсилали посилки з чимось смачним – для нього і друзів. З дитинства ніколи не просив у нас грошей чи нового телефона. Був дуже уважний.

Після служби Артем повернувся до Києва. Пів року працював охоронцем депутата. Потім вирішив іти у Службу безпеки України. Ми його підтримали. Пройшов усі тести, залишався останній норматив – із плавання. Артем сказав, що не здасть. Умовляли спробувати, але він не захотів витрачати час.

Два роки тому підписав контракт із полком "Азов". Я не підтримувала цього рішення, але відмовляти не було сенсу. Служив у Донецькій області, брав участь у бойових діях. Там отримав права на БМП, став машиністом-механіком.

Ближче до початку повномасштабного російського вторгнення Артем надіслав нам свої речі – документи, цивільний одяг. Думаю, так робили всі азовці, бо розуміли, що їдуть на війну.

Артем дбав, щоб я не хвилювалася, завжди писав, що все добре. Більше міг вітчиму повідомити, вже від того дещо дізнавалася. З друзями-киянами теж підтримував зв'язок, але просив їх нічого мені не розповідати. Хотів захистити від переживань. Я намагалася зберігати спокій, бо розуміла: паніка нічого не дасть.

Після 24 лютого на п'ять днів зник зв'язок із Артемом. Морально було важко, різні картини поставали перед очима. Ми молилися. Потім син написав, що він у Маріуполі.

Страшно чути російську пропаганду, що "Азов" – нацисти, звірі. Намагалися змінювати цю атмосферу. Згуртувала матерів військових, яких вдалося знайти. Разом знімали ролики, в яких розповідали про наших хлопців. Ці відеозвернення публікували в соцмережах, посилали президентам і в ООН. Ми воювали по-своєму. Робили все від нас залежне.

Бувало, зв'язок зникав на день-два, але потім Артем відписував. Ніколи не скаржився. Про всі жахи, про оточення заводу ми дізнавались із загальних відео. Цілодобово стежили за новинами з Азовсталі. Все інше перестало цікавити. Здавалося, що війна – тільки там.

Один раз Артем написав вітчиму й попросив подбати про сестру, якщо він не повернеться.

У ніч на 8 травня приснився сон, що в Артема зламаний хребет. Прокинулась у сльозах і попросила Бога допомогти йому. Зранку почала всім дзвонити, щоб дізнатися ситуацію. Видзвонили патронажну службу. Там сказали, що вночі на Азовсталь скинули авіабомбу, стався обвал укриття – і багато людей загинуло. Але додали, що чекають на офіційне підтвердження.

Три дні я не знала, де себе подіти, але продовжувала вірити в диво. 11 травня підтвердили, що серед загиблих був мій син – Артем Моша. Не могла зрозуміти, як це – запитувала чи дістали тіло з-під завалів, чи бачили його. Дівчина з патронажної служби сказала, що інформація правдива, що тіла загиблих зберігають в окремому приміщенні.

Важко усвідомити і прийняти смерть своєї дитини. Дає надію і заспокоює лише те, що син був віруючим. Живу з думкою, що він возз'єднався з Богом і закінчилися його муки. Тільки це дає розраду.

Артем зробив багато добра, мав коротке, але красиве життя. Вірю, що ми з ним побачимося на небесах.

Ходила на записи телепередач про Артема, наступаючи на свій біль. Боляче було все переказувати, але хотілося увічнити пам'ять сина. Після виступів мені почали писати матері, які також втратили своїх дітей у Маріуполі. Одна жінка поділилась, як у неї на очах загинула дворічна донька. Написала, що відчуває надзвичайну провину – їй здається, що дитя на неї ображається за те, що не змогла врятувати. Пишуть багато теплих відгуків люди, які знали мого сина. Знайомі сказали, що свого новонародженого сина назвали на честь Артема. Керівництво школи №8, де він навчався, хоче назвати алею на його честь.

Артем ніколи не покинув би друзів у біді. Ми з чоловіком із перших днів війни розвозили продукти й медикаменти по окупованих селах Київщини, евакуйовували людей. Купували й готували їжу, розвозили по бомбосховищах.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×