Військових, які перейшли на бік росіян, годували окремо
За фахом я фізрук. Прийшов у школу і зрозумів: не моє. Ще й зарплата на той час – 640 гривень. Заходжу у військкомат. "Де хочеш служити?" Говорю: "Якомога далі". – "У Крим поїдеш?" Потрапив у Керч. Частина – прямо на березі моря.
Одружився, народився син. У Керчі раз на чотири роки здавали будинок для військових. 2014-го мав отримати службову квартиру.
26 лютого 2014 року нас підняли по тривозі. Росіяни захопили приміщення Верховної Ради Криму в Сімферополі. Першу роту відправили блокувати поромну переправу. А другу і третю – на аеродром за містом.
Отримали зброю, боєкомплект, готувалися до виїзду. Як комбат скасовує завдання, наказує здати зброю. Хлопці на контрольно-пропускному пункті помітили два "Урали" з росіянами. Їх зустрів командир.
Окупанти продумали все: відправили офіцерів-однокурсників комбата, щоб домовитися. Він пустив їх у кабінет. Майже годину спілкувалися. Виходить і каже: "Здаємо зброю". За кілька днів із поромної переправи прибула рота якутів, які нас оточили.
До комбата приїхали люди зі Служби безпеки України. Попередили, що він щось не так робить. І нам повернули зброю. Півтора місяця жили в частині. Час від часу відпускали додому переодягтися і привести себе до ладу.
Біля КПП жителі військового містечка влаштували мітинг на нашу підтримку. Якийсь чоловік із ними переговорив – і за 15 хвилин ці ж люди підняли російські прапори. Ми із захисників стали окупантами.
У квітні комбат вишикував особовий склад і поділив на три групи – охочих перейти на бік Росії, звільнитися і вийти на материк. А потім запустив росіян, які оточували частину. Тих, хто вирішив залишитися, зібрали в актовій залі. Росіяни обіцяли космічні зарплати – 24 тисячі рублів (9,1 тис. грн. – Країна).
Пізніше тих, хто перейшов на бік росіян, не вважали за військових. Вони були зрадниками. В їдальні їх годували окремо, курили окремо, до строковиків не пускали.
Розумів: якщо залишуся В Криму, буду дезертиром. Родини не побачу. Навіть на похорон до батьків не зможу потрапити. Дружина сама з Керчі, в неї там квартира, дитині три місяці. Але мене підтримала. Якби сказала: "ні", не знаю, що робив би.
Із більш як 300 військовослужбовців батальйону 64 вийшли до Миколаєва. Офіцерів десь третина, решта – сержанти і матроси. Зампотех зідзвонився з волонтерами з Херсонської області. Ті відправили нам автобус.
У Миколаєві нас поселили в пансіонаті. Казали: "Хлопці, ви молодці, не зрадили. Отримаєте нову частину, квартири". Вже 2019 рік, у нас – ні житла, ні ППД (постійний пункт дислокації. – Країна).
Неодружені жили у військовому містечку. Місяць відходили від того, що сталося.
Писали рапорти в Міноборони, щоб нас відправили на фронт. Ми ж вийшли на материк, щоб виконувати свої обов'язки. 79-та десантна бригада з Миколаєва брала участь в бойових діях. Ми бачили, як поверталася розбита техніка, вантажі-200 (загиблі. – Країна).
З усіх військово-морських сил зібрали ротно-тактичну групу – 250 людей. Два тижні цілодобово відбувалися навчання. Після злагодження відправили на Комиш-Зорю (селище в Більмацькому районі Запорізької області. – Країна). Розвантажили техніку й колоною рушили до Гранітного.
У перший день нас накрили "Гради". Там вкопатися не можна – зверху тільки 40 сантиметрів ґрунту, а глибше – камінь. Побило техніку. Перший обстріл терористи промахнулися, другий – троє поранених. У нас не було бойового досвіду. І в противника теж. Тоді "сипали" на ураження. Зараз ведеться прицільний вогонь.
Хлопці з 19-го батальйону потрапили в засідку. Вперлися у блокпост бойовиків. Їм підбили бойову машину піхоти і три КамАЗи. БМП, що замикала колону, була ще ціла. Вони попросили підмогу, щоби "броня" змогла вийти з-під обстрілу. Я трьома машинами вирушив. Але хлопці не почули нашого повідомлення. І попросили про допомогу в сусіднього батальйону. Так ми потрапили під перехресний вогонь.
По мені з лівого флангу стріляють. Даю команду, розвертаю БТР і БМП і в тому напрямку відповідаю. Чую з посадки: "Відходимо!" Розумію, що росіяни так не казатимуть. Помітив вогонь із села і розвернув машини туди. Зв'язку з "бронею" не було, машина пішла вперед, щільний вогонь, а ми в чистому полі. БТР залишився без прикриття піхоти – і його терористи двома пострілами з РПГ підбили.
Врятувало хлопців, що не закрили апарелі (двері бронетехніки у вигляді відкидної панелі, що слугує як похила платформа для висадки та посадки особового складу. – Країна). Якщо двері замкнені – людину розриває. Навідника викинуло з машини хвилею з першого пострілу. Другий прийшов у ніс – вирвало кермову колонку. Міцного водія-механіка з сидінням викинуло в десантний відсік.
Рятувати хлопців поїхали на БМП. На зворотному шляху по нас відкрили вогонь із зенітки. Пробили силовий агрегат – і машину ми втратили. Один снаряд пробив корпус, уламок прошив бронежилет і потрапив під лопатку бійцю. Ми в машині дістали його пінцетом, зеленкою залили, зверху – пластир. І вся тактична медицина.
У Гранітне телефонів не брали. Вже в Маріуполі купили мобілки. Заходжу у "ВКонтакте" і бачу: товариш по службі з Керчі сфотографувався на фоні нашого розбитого БТР. Три роки разом служили, святкували Новий рік.
У середині лютого 2015 року дали тиждень відпустки. Потім відправили на злагодження вже як 501-й батальйон морської піхоти. За п'ять місяців зайшли в Широкине. Поміняли батальйони "Донбас" і "Азов". Це тоді була найгарячіша точка на карті. Там я вже набрався досвіду міських боїв.
На третій день моєму бійцю прострелили ногу. Зміна йшла схилом – там снайпер "піймав" його. Планували, щоб поранений упав і ми його діставали. Матрос поповз угору до окопу – йому прострелили другу ногу. Він на руках доповз до траншеї. Чоловік удвічі старший за мене. Я його роззуваю, стягуючи шкарпетки разом із плоттю. Довго лікувався в Німеччині. Повернувся з паличкою, але на своїх ногах.
10 березня 2017 року біля Павлополя нас накрила артилерія. Влучили в десантно-штурмову роту, поранило чотирьох бійців і комбата. В обід по моїй позиції прилетіла міна. Боєць заходить у бліндаж: "Командире, мало не вбило". Кажу: "Посидь і нікуди не лізь". 40 хвилин тихо було – і він пішов чистити окоп. Міна прилетіла в дерево над окопом, уламками розірвало. До того в моєму взводі 200-х не було. Поїхав на похорон, його дитині – рік. Важко ховати своїх хлопців.
Спочатку мене мотивував патріотизм, а потім починаєш втрачати здоров'я, друзів. Що я маю за ці п'ять років війни? Нічого. Мій син почав ходити, а я – воюю, почав говорити – я на війні, пішов у садок – я тут.
Утретє підписав контракт. Це моє.
Найкращий колектив був у 2015–2016 роках. Взвод 26 людей – нас два контрактники і решта мобілізовані. Дядьки, що в батьки годилися. Вони мені довірилися. Вивів усіх живими.
Зараз у мене позиція вигідна – висота. В цій ротації були лише стрілецькі бої. А зараз перемир'я – дивимося, як противник вкопується, і вкопуємося самі.
1 
1
Коментарі