Сім'я розпалася. Жінку занесли в чорні списки ДНР, а чоловіка – в Україні

Росіянин Антон Наумлюк кинув викладання в університеті й поїхав репортером на Донбас

Російська система освіти не передбачає, щоб люди зростали як фахівці. 80-річний професор-єгиптолог щороку на місяць їздив працювати у сирійські архіви. Читав оригінали. Коли я почав викладати, намагався наслідувати його. Після зачистки нелояльних до влади 2007-го залишилися викладачі, які читали лекції зі старих записів.

Наука приносила задоволення, спілкування зі студентами – радість. Хотів виховати у них демократичні погляди. Розмовляв на рівних, із повагою. До мене ставилися як до старшого брата.

2008-го я був пристойний хлопець, ходив у піджачку. Коли розпочався збройний конфлікт у Південній Осетії, зрозумів: хочу побачити все на власні очі. Там працював військовий журналіст Аркадій Бабченко. Запитав його у Facebook, як потрапити у зону бойових дій. Він відповів: "Хочеш – їдь. Не зламаєшся – будеш працювати".

2012 року поїхав волонтером-рятувальником у місто Кримськ. Через дощі річки вийшли з берегів. Влада знала, що так буде. Губернатор потім сказав: "А що, я мав до кожного в дім постукати?" Офіційно загинули понад 70 людей. Неофіційно – значно більше. Висота потоку сягала 3 метрів. Упереміш бруд, машини, загиблі тварини. Приїжджали студентки психфаку з Пітера. Стоять у босоніжках, а по дорогах плавають трупи. Я розгрібав завали. Зв'язку не було. Знайшов місце біля розетки в госпіталі. Лише там була електрика. Сів у куточку і описував свій день. Виставляв у соцмережі. Місцеві видання робили замітки з моїх постів.

Приїхали з міністерства з надзвичайних ситуацій. Роздали нам майки зі своєю символікою. Зрадів, бо моя від поту і бруду чорна була. І ще багато хлопців одягли. Нас зняли і підписали: "МНС розчищає завали".

Молодь з офіційних рухів збиралася окремо. Обговорювали, як їм сфотографуватись, щоб було видно, що працюють. Насправді, нічого не робили.

Коли повернувся в Саратов, попросили написати репортаж. За якийсь час став займатися лише цим. Саме тоді зрозумів, що мої зусилля в університеті – марні. Ні студентам, ні державі це не потрібно. Викликав ректор держуніверситету, де я викладав історичні дисципліни. "Читав твої статті. Ти визначся, а то в опозиціонера граєшся. У нас так не можна. Можеш боротися з цією владою. Може, навіть маєш. Але ніколи її не переможеш". Наступного дня поклав йому на стіл заяву про звільнення.

Їхати в Україну хотів іще з часів Майдану. Коли взимку 2015-го почав бувати в АТО, подзвонив саратовський чиновник: "Не їдь туди, не пиши про них". Потім зробив мені пропозицію через людину, яку я дуже поважав. "Кинь зай­матися українською тематикою. Будеш співпрацювати – буде тобі добра й ситна робота". Прямо відмовити не міг. Обіцяв подумати. Наступного дня зібрав речі й поїхав на Донбас. Більше з таким не приставали.

 

Приїхав у Київ – нікого не знаю. У мобілці один український телефон – журналістки, з якою кілька разів перетиналися. Дала контакти хлопців на Донбасі, а ті – номер кореспондента "Радіо Свобода" Левка Стека, який працював там. Розмовляє зі мною, а потім: "Слухай, передзвони пізніше. Я тут ногу пораненого тримаю, його оперують. Незручно говорити".

У Київ уперше приїхав 2007 року – на наукову конференцію з історії старообрядництва. У Москві почуваєшся піщинкою. Всім на тебе начхати. Когось це влаштовує, мене – ні. Київ – для людей. Кияни на тебе реагують, усміхаються. Це європейське ставлення. Кожна людина – цінність.

Українці мають амбіції, мрії, чогось прагнуть. Бійці АТО відкривають бізнес: хтось рукавиці плете, хтось робить піцу. Згадую жах після чеченських воєн, коли хлопці від безвиході спивалися й підсідали на наркоту. Який сенс заводити власну справу в Росії, коли не знаєш, що з тобою завтра станеться? Прийде податкова чи силовик – і заберуть твій бізнес. В Україні є хоч якісь механізми соціалізації людей, які прийшли з війни. У Росії ж два варіанти: або йдеш у силовики чи бандити, що по суті одне і те ж, або спиваєшся.

У Краматорську жив у волонтерів. Вони захотіли на літо віддати племінницю у табір на Львівщині. Живе з мамою на окупованій території. Зібралися, поїхали. Я – з ними. В районі Авдіївки стали дивитися, як проїхати. По карті ця зона була підконтрольна Україні. Але насправді там міг бути хто завгодно. Добралися до блокпосту – там українські війська. Батьки дівчинки довго боялися під'їхати. Мати всю дорогу переконувала мене, як погано в Україні: "У вас там фашисти розстрілюють дітей". Кажу: "Але ж ви віддали доньку до Львова на літо". Задумалась: "На літо можна. А взагалі, лише російські ЗМІ кажуть правду. Ваші, українські, брешуть". Кажу: "Я – російський журналіст". Її геть заклинило. Надулась і мовчала. У Краматорську дівчинка пішла в магазин. Повертається і телефонує діду: "Зі мною все гаразд. Тут кефір утричі дешевший". Він мало не на рейки лягав, щоб онука не їхала на підконтрольну територію.

Знаю волонтерку, чоловік якої залишився по той бік. Колишній спецслужбовець, зрадив присягу, воює. Сім'я розпалася. Жінку занесли в чорні списки ДНР, а чоловіка – в Україні.

Улітку позаторік знімав у Пісках і Водяному на Донеччині. У Водяному залишилися два будинки. В одному є генератор, в другому – свічками світять. Солярку для генераторів давали бійці Збройних сил України. Коли припинялися обстріли, люди вилазили з-під руїн. У дворі на багатті варили їжу. Без українських солдатів зиму не пережили б. Не люблять журналістів. Хотів зняти чергу по "гуманітарку". Кулаки стиснули: "Що ви нас знімаєте, як мавп?" Розумію: не хочуть, аби бачили, в якому жаху вони живуть. По тих руїнах бігають діти. Бояться вивозити їх: "Тут наш дім. Нам нікуди їхати". У будинку даху немає – вибухом знесло. Живуть у підвалах без світла й води. Зайшов із камерою у повну темряву. Присвітив ліхтариком – за столом якісь бліді люди. Закривалися руками, лаялися, щоб не знімав. Один хлопець сказав: "Ну поїду я в центр для біженців. Там говоритимуть, коли вставати, лягати, на роботу ходити. Нафіга мені таке?"

2015 року був у Грозному. Всі, з ким я спілкувався, говорили: "На Донбасі не чеченці воюють, а кадировці. Кадиров – це не Чечня. Знаємо, що таке воювати з Росією. Схвалюємо і співчуваємо Україні". Якось зайшов у кав'ярню. Розмовляв по телефону про українські справи. Чеченці почули, ввімкнули українську музику.

У Крим поїхав пізньої весни 2016-го. Коли в лютому у кримськотатарського активіста Марлена Мустафаєва проводили обшук, це знімали на мобільні. Усіх затримали "за несанкціонований мітинг". І от – суд. Охоронець каже: "Не пущу, мест нет". А за ним – вільна лавка на п'ятьох. Показую пальцем. Повертає голову: "А мест нет". Не витримую: "А у вас кепка біла". Хоча була чорна. Подумав хвилину: "Ну и что?" І так усюди: чорне – це біле. І крапка.

У перерві в залі суду працює телевізор. Іде сюжет по каналу російського міноборони "Звезда". Чую, говорять про моїх хлопців – кримських татар. А на екрані – відео про затриманих торік у Москві терористів. Лежать обвішані зброєю обличчям на підлозі.

За фахом я – історик. Чітко бачив схему, за якою працює пропаганда. Путіну потрібні міфи, щоб Росія не розвалилася. Коли викладав історію в Саратовському університеті, ректор заборонив розповідати про зґвалтованих радянськими солдатами німкень. Це не вкладається в їхню казку, як "деды воевали". Нещодавно столяра із заводу оштрафували на 200 тисяч рублів за публікацію у "ВКонтакте" фото спільного параду радянських і німецьких військ у Бресті 22 вересня 1939 року. Нікого не цікавить, що це – історичний факт. Так само не можна говорити, що 28 панфіловців (військові, які нібито 1941 року в 4-годинному бою знищили під час наступу фашистських військ на Москву 18 ворожих танків. – Країна) придумав кореспондент "Комсомольської правди". Це довели радянські слідчі. Але зараз про боротьбу панфіловців за Москву знімають фільм із величезним бюджетом.

Сьогодні українці – братній народ, завтра – братній, але молодший, а потім – взагалі не народ. Путін заявляє вранці одне, а ввечері – протилежне. Ця міфологія страшна не переконливістю, а тим, що її неможливо ні спростувати, ні довести.

Через політику не спілкуюся з батьками. У нас – різні погляди. Часто доходило до сварок. Телефоную на свята й запитати, як почуваються.

Дому не маю. Не знаю, чи є місто, в якому зможу осісти. Може, Київ або Прага. Але це – в майбутньому. Поки що більшість часу проводжу в поїздках. Років на два мене ще вистачить.

×