На столичному Андріївському узвозі близько сотні людей міняють каналізацію. Посеред вулиці розриті ями. Робітники зняли бруківку, під ногами мокрий від дощу пісок. Люди ступають по дошках. Будівлі завішані зеленою сіткою, їх збираються відреставрувати до Євро-2012. Художників, які мали тут свої майстерні, зобов'язали виселитися до 30 квітня - на художній комбінат по вулиці Васильківській, 32 (пояснити – де це?).
В арці будинку №18 низький літній чоловік у картузі тримається за металеві ґрати і курить. Дивиться на розриту вулицю.
- Еще 30 дней осталось до выселения, - жує кінець цигарки. Олег (прізвище? Обова"язково з"ясувати!!! Без цього – матеріал не ставимо) працює помічником скульптора Юрія Бєляєва, допомагає йому робити бронзові люстри й звивисті перила. - Но никто не знает, когда придут нас выгонять. Может, завтра. Поэтому на всякий случай дежурим здесь и днем и ночью. Нас переселяют на Васильковскую, но там ничего не готово.
Витирає руки фартухом, заляпаним фарбою і клеєм, відчиняє замок на воротях і запрошує у двір. В кінці арки на листі металу фарбою виведено: "Туалета нет". Трохи збоку на іржавих металевих воротах, обвитих сухим плющем і стеблами дикого винограду: "Шановне велике панство, велике прохання не сцяти і не срати".
Уздовж надтріснутої цегляної стіни ведуть сходинки. Нагорі кілька порожніх будинків із вибитими вікнами.
У меня появился план: ночевать по очереди во всех мастерских на Андреевском, чтобы во сне изучать историю
- Там уже давно никто не живет, - Олег іде через ворота у маленький двір. На майданчику 5х15 м ростуть кілька низьких дерев. По всьому двору - сухе листя. - Вот у этой кирпичной стены белогвардейцы расстреливали красноармейцев, а потом красноармейцы - белогвардейцев. Раз остался ночевать в мастерской, так мне все их баталии приснились. Проснулся и не могу понять, где я. Потом знакомый историк рассказал, что я во сне реальные события увидел. У меня появился план: ночевать по очереди во всех мастерских на Андреевском, чтобы во сне изучать историю.
Олег Сташенко відчиняє важкі металеві двері до майстерні на першому поверсі. Розказує, що цей будинок належав дружині генерала, потім - священику. Після Жовтневої революції його поділили на квартирки й поселили сім'ї робітників. 1982 року визнали аварійним і здали в оренду художникам.
У приміщенні розміром 5х5 м четверо чоловіків роблять заготовки для бронзової люстри. Найвищий із них - у синьому халаті й зеленій плетеній шапці ремонтує вимикач - викруткою тицяє у дріт, на якому висить розетка. В майстерні вибило світло.
Низький чорнявий Гагік Генріхович, у зеленому береті й заляпаному спереду комбінезоні, пензликом наносить білий силікон на закручені заготовки, з яких відливатимуть бронзові деталі до люстри. Над столом червоною кнопкою пришпилений подертий листок із державним гербом і написом "Президент України№. На акруші виведено: "Шановний Гагіку Генріховичу! Прийміть мої сердечні вітання з визначною подією у Вашому житті. Ви прийняли відповідальне рішення стати громадянином України. Вірю, що ви будете достойним представником великого українського народу. Віднині Ваші права і свободи повною мірою захищені Конституцією України". Унизу - розмашистий підпис президента Віктора Ющенка.
Я бы посоветовал молодым изучать устройство автомата. В крайнем случае - вилы научитесь держать. Скоро пригодится
- Мы тут царя Николая ІІ делали. Россияне его поставили в Екатеринбурге, - із кімнатки виходить скульптор Юрій Бєляєв. - В этой комнатушке делались люстры для резиденции Кучмы. Заказали большую, бронзовую с позолотой.
Складає заготовки в невеликий ящик. Раптом вмикається світло. Олег усміхається й біжить у кімнатку, розігріває там обід - борщ і тушковану капусту.
- Вся эта затея с улицей начиналась как реставрация, закончиться - реконструкцией, - виходить після обіду на вулицю Олег Сташенко. - Россияне приезжали на Андреевский спуск снимать "Белую гвардию" по Булгакову. Расстроились: сказали, что им удалось снять только 10 процентов. Виды старых киевских улочек досняли в России, там лучше сохранились старые дома.
Біля 5-поверхового будинку навпроти Андріївської церкви навпочіпки присіли будівельники. П'ють чай із картонних стаканчиків. Жовто-гарячі каски зняли і склали поруч.
- Ну, чо тобі сьогодні перепало? - повертаються до високого чоловіка в робі, який вийшов із під'їзду.
Монтажник-висотник 28-річний Микола Тимошенко шаріється й підходить до гурту. Він - родом зі Жмеринки на Вінниччині.
- Бабусі, які мають тут квартири, просять мене помогти щось у хатах зробити, - розповідає. - Бабі Каті люстру повісив. Тьоті Люді зі шкафа книжки познімав, чуть не задохнувся пилюкою. Дома тут хороші, тільки я в них не жив би. Кругом запах старості. Дивишся на дом - він світлий, а зайдеш у квартиру - ніби в гробу.
Вузенькою вуличкою, яку залишили для пішоходів, біжить низенький директор заповідника "Стародавній Київ" Володимир Сапсов, ХХХ років. На бігу знімає фасади будинків на цифровий фотоапарат.
- Пока все идет хорошо, - швидко говорить у телефон. - Пока ничего исторически важного не тронули. Дорогу давно надо было отремонтировать, а то только ноги ломали здесь. И канализацию новую поставить, старая никуда не годилась. Мы все контролируем, исторических зданий никто разрушать не будет.
Пробігає повз майстерні, з яких виселяють художників. На цьому місці планують облаштувати ресторани, парковку й розважальний центр. Натикається на жінку в пальті, вибачається, кланяється їй і біжить далі.
Навпроти Музею Булгакова стоїть чоловік із зовнішністю грузина, продає ілюстровані книжки з історії Київської Русі. Розмовляє російською з акцентом.
- Посмотрите, какая шикарная книга, - вкладає в руки перехожій велике червоне оксамитове видання із золотим тисненням. - Посмотрите на цену - всего 140 гривень. Это же пустяки для такого подарка!
- Я не буду брати, я тут просто йшла, - каже жінка й пришвидшує крок.
До Музею Булгакова, через перериту дорогу, прокладений дерев'яний місток. На стук виходить сторож зі скуйовдженим волоссям. Представляється Миколою.
- Мы работаем в обычном режиме, просто сегодня у нас выходной, - показує на оголошення з розкладом роботи. - А то переполошились, что музей снесут. Тогда дух Булгакова им спать спокойно не даст, - позіхає.
У обдертому будинку навпроти у запиленому вікні ледь бовваніє людська фігура. На дверях із мідними ручками висить листочок: "Тотальний розпродаж у зв'язку з виселенням творчих майстерень художників". Двері відчиняє чорнява дівчина.
- Тут багато майстерень, але художників не застанеш. Одні в запої від горя, інші шукають, як би картини перевезти, - дівчина повертається до вікна.
Біля зелених дверей на підставці, застеленій білою серветкою, стоїть старий телефонний апарат. Заходимо у прочинені двері. Посеред кімнати в кріслі сидить художник Микола Сологубов. Позаду стоїть його син, теж Микола Сологубов. Син почергово виставляє на мольберт картину за картиною. Вирішують, які виставляти на продаж, а які - забирати в нову майстерню. Розглядають полотно з робітником у касці й дівчиною у фартуху й косинці.
- Да, это соцреализм! Так раньше люди жили: кушали кефир и сидели в обеденный перерыв с милой, - схиляє голову батько, пальцями стукає по дерев'яному поручні м'якого крісла. - С диваном тоже придется распрощаться. Когда сюда переезжал, я еще молодой был. Диван нашел на помойке - без ножек, пружины торчат. Сколько он перевидел...
Микола Васильович закочує очі. Він - лисий, з великою родимою плямою на лівій скроні.
- Когда мне дали эту комнату в 1982 году, здание было аварийное. В комнатах трава росла, козы паслись. Бомжи костры жгли. А вообще этот дом построен в конце ХVІІІ столетия.
На журнальному столику, застеленому целофановими кульками, розкладений хліб і порізане сало. Микола Васильович дивиться у запилене старе вікно. Шибка тріснула, щілина заліплена скотчем. Сусідній дім розвалився.
- Наш дом такая же участь ждет. Я бы посоветовал молодым изучать устройство автомата. В крайнем случае - вилы научитесь держать. Скоро пригодится.
2 
35413
Коментарі