вівторок, 22 листопада 2016 12:30

Серед тітушок було багато наркоманів. Їм розповідали, що на Майдані у казанах варять наркоту

Стоматолог Ярослав Радевич на Майдані працював хірургом

Походжу з войовничої родини – у батька троє братів загинули в УПА. Патріотизм, напевно, передається через гени. Уночі на 30 листопада 2013 року дізнався, що на Майдані побили студентів. Наступного ранку був у Києві. Закрив свій стоматологічний кабінет і поїхав. Дружина й діти хотіли зі мною – відмовив.

Усе вийшло стихійно. Стояли на Хрещатику, відтіснили міліцію. Негода, сильний вітер. Зайняли Михайлівський собор. Монахи й священики дозволили грітися, ворота постійно були відчинені. За собором біля гуртожитку священиків облаштували намет, де збирали ліки. Біля входу за столами надавали термінову допомогу. Не знали, що чекати. "Беркут" у будь-який момент міг заскочити на територію собору. Поставили охорону. Хлопці отримали вказівку: в разі штурму закривати ворота, як колись перед монголо-татарами.

На другий день облаштували штаб у мерії. З правого боку зробили медичний пункт. На вулицях почалися протистояння. Було багато травмованих. Ми ходили в епіцентри сутичок. Аптечок не було, то робили укладки – рюкзаки напаковували ліками. Так розкладали, аби у темряві зорієнтуватися, де що лежить. Без ліхтарика діставали бинт, перев'язочний матеріал, джгут.

Народ будував барикади. Спочатку ми відтісняли "Беркут", тоді "Беркут" відтісняв нас.

  Ярослав РАДЕВИЧ, 54 роки, стоматолог. Народився 1962-го в райцентрі Сколе на Львівщині. Батьки – вчителі. Троє дядьків по батьковій лінії загинули в Українській повстанській армії. ”До церкви батьки не ходили, бо поставили б хрест на нашому навчанні, на своїй роботі. Я був підпільно хрещений. Паску, Різдво відзначали при закритих вікнах і затягнутих шторах. А в дворі був пес Бровко – нікого не підпускав”. Із червоним дипломом закінчив Самбірське медичне училище. Служив у авіаційних військах в Алтайському краї. Був у снайперському взводі, супроводжував вантажі. Закінчив стоматологічний факультет Івано-Франківського медінституту. З 2006 року працює у приватній клініці у Стрию. Під час Революції гідності три місяці на Майдані працював хірургом. Отримав вогнепальне поранення в руку. З 2015-го возить допомогу в зону АТО. Дружина Галина – хімік, зараз не працює. Донька 22-річна Юлія – стоматолог, навчається в інтернатурі. Син Андрій, 17 років, здобуває освіту у Львівському коледжі імені Станіслава Людкевича. Планує вступати у консерваторію. Ходить на полювання
Ярослав РАДЕВИЧ, 54 роки, стоматолог. Народився 1962-го в райцентрі Сколе на Львівщині. Батьки – вчителі. Троє дядьків по батьковій лінії загинули в Українській повстанській армії. ”До церкви батьки не ходили, бо поставили б хрест на нашому навчанні, на своїй роботі. Я був підпільно хрещений. Паску, Різдво відзначали при закритих вікнах і затягнутих шторах. А в дворі був пес Бровко – нікого не підпускав”. Із червоним дипломом закінчив Самбірське медичне училище. Служив у авіаційних військах в Алтайському краї. Був у снайперському взводі, супроводжував вантажі. Закінчив стоматологічний факультет Івано-Франківського медінституту. З 2006 року працює у приватній клініці у Стрию. Під час Революції гідності три місяці на Майдані працював хірургом. Отримав вогнепальне поранення в руку. З 2015-го возить допомогу в зону АТО. Дружина Галина – хімік, зараз не працює. Донька 22-річна Юлія – стоматолог, навчається в інтернатурі. Син Андрій, 17 років, здобуває освіту у Львівському коледжі імені Станіслава Людкевича. Планує вступати у консерваторію. Ходить на полювання

22 січня 2014 року зранку загинув білорус Михайло Жизнев­ський. Я прибіг на Грушевського. Жизневський уже лежав прикритий. Його лице здалося дуже схожим на знайомого хлопця. Подумав: Господи, це – наш, стрийський. По рані зрозумів, що помер від проникаючого поранення великого калібру. То була не автоматна куля, а з гладкої зброї. Такі використовують у полюванні. На місце вбивства приїхали з карного розшуку, ставили запитання. Михайла поклали в медичну машину. Ніс і думав: у нього ж вдома мама, тато. Чи вони здогадуються, що сина вже нема? Зрозумів, що влада не зупиниться на побиттях і шумових гранатах. Треба готуватися до серйознішого.

Цього дня "Беркут" пішов у наступ. Відтіснив нас до стадіону. Народ рушив уперед, посунув їх. Ми перенесли медичний пункт у парламентську бібліотеку. Під обід проходив повз барикаду, дивився, кому треба допомога. Було багато з травмами очей – осколки потрапляли від розриву пластикових гранат. Чую: "Медика, медика". Я туди – хлопчина лежить головою донизу. Непритомний, вата з куртки вилізла, все розірвано. Біля медпункту стояла "швидка". Понесли його до машини. Це був Роман Сеник зі Львівщини. Раптом відчув удар у плече. Рука повисла. Рана була всередину, куля не вилетіла. Розірвала куртку, теплий светр. Мені вистрілили у плечову кістку, пробило м'які тканини. Був тупий біль. У "швидкій" – одна лікарка. Думаю: вона може не дати ради. Скоренько перемотав і забинтував руку. Взяв Сеника між ноги, поклав на каталку. Поставили крапельницю. Його завезли у найближчу лікарню – 17-ту.

У кожну лікарню приходили представники спецслужб. Було таке, що майданівців забирали просто з ліжка. Тому ми відправляли в стаціонар, коли не було іншого виходу. Стояв вибір: помре на Майдані або ж у прокуратурі, якщо його в такому стані заберуть на допити. Коли Сеника привезли, один у цивільному одразу почав розпитувати. Медики йому відповіли у грубій формі. Романа завезли в реанімацію. Прошу в лікаря: обов'язково сфотографуйте кулю. Зазняв на мобілку, перекинув фото на мій телефон. Боявся, аби справу не сфальсифікували. Бо ж потім скажуть, що він упав і побився. Це була бронзова куля для полювання. Через три дні Роман помер. Я з його телефону повідомив родичів, що сталося.

"Швидкою" мене підвезли під мерію, бо дорогою могли пов'язати. На два тижні подався додому – підлікувався і повернувся назад.

У медпункт приходили із соматичними захворюваннями – через холод і стрес загострювалися проблеми з нир­ками, серцем. Ставили крапельниці. На першому поверсі зробили хірургічне відділення. Зсунули по три-чотири письмових столи докупи, накрили простинями, поставили лампи, стерилізатор, автоклав – така була операційна в польових умовах.

Серед медиків було 10 постійних. Мали бронежилети, як в інкасаторів. Коли виходили у зону протистояння, одягали. Голова була незахищена. Уночі спали на підлозі. Зігнувся, передрімав – зранку знову до роботи.

Приймали багато пацієнтів з епілептичними припадками. За вечір приводили по три-чотири. Дехто напад дістав уперше на Майдані – через стрес. Бували такі, що знали про хворобу, але йшли на Майдан. Усім рекомендували повернутися додому.

Волонтерам казали: нам гроші не треба, лише медикаменти. Люди залишали свої номери телефонів. Якщо терміново щось ставало потрібно, дзвонили їм. Бабця у кульочку принесла два бинти й зеленку: візьміть. Взяли, щоб її не образити.

Приходили люди, які видавали себе за медиків, а самі намагалися ліків набрати. До одноденних помічників уважно придивлялися. Серед тітушок було багато наркоманів. Їм розповідали, що на Майдані в казанах варять наркоту, тому всі такі щасливі й піднесені ходять. Вони вигадували діагнози, але ми їх одразу вичисляли.

Допомагав колишній ФСБшник із Росії. Сам зізнався, де працював. Казав: приїхав подивитися, що у вас насправді відбувається. Роздавав медикаменти. Хлопців учив, як бути на барикаді, аби не поранили. Трималися з ним недовірливо.

Біля нас стояли вінницькі активісти. Захоплювався їхнім командиром – 18-річною дівчиною. Усі хлопці її слухали, виконували накази. Заміняла десяток чоловіків. За 5 секунд машину закидала "коктейлями Молотова".

Зранку 20 лютого був раптовий підйом: стріляють, стріляють. Чую – сирени, по центру Києва літають "швидкі". Почали зносити поранених. До першої години працювали в режимі non-stop. Усі п'ять столів були зайняті. Принесли мертвого хлопчину з Калуша. Його тіло не було кому покласти під стіну. Через нього переступали, на стіл клали пораненого, другий уже чекав на носилках. Просили: "Подзвоніть мамі чи дружині". Але в шумі ніхто не чув.

Після обіду почали самі приходити. У хлопця була роздроблена картеччю ліва рука. Це мисливська зброя, до неї йде 9-міліметрова куля. Коли вилітає – розлітається в різні боки. За розміром куля, як із Макарова. Вихідну рану зашив, вхідну – ні. Наклав шину. Сказав йому йти у травматологію. Не знаю, чи послухав.

Медика з мобільної групи Світлану у дворі адміністрації заскочив "Беркут" і одна сєпарка. Світлана забігла у під'їзд, її на сходах потовкли. Вся спина була синя. Тоді вперше пожалів, що не маю зброї. У той момент рука би не здригнулася.

Коли почали стріляти, у думках приготувався до ­смерті. На Майдані хлопчині автоматна куля влучила в живіт. Намотала кишки. Важко зупинити внутрішню кровотечу. Бачу, що він біліє. Залишилися лічені хвилини. Його несуть на носилках, а він співає "Ще не вмерла України".

"Беркутів" ми не гладили. Лояльніше ставилися до ВВшників. Ті часто казали: "Розуміємо людей, але служба". Якось народ відтиснув "беркутівців". Вони барикаду обгородили ВВшниками. Люди їх розкидали. Одному дали по голові, упав. Каска злетіла з голови, щит – у другий бік. Лежав і дивився на всіх перелякано. Я схопив його за куртку: втікай, бо зараз утовчуть. Поліз. Пацанам зі школи міліції носили чай, аби зігрілися, печиво. Вони стояли у памперсах.

Ніхто не бачив кінцевого результату протистояння. Правоохоронці не могли подумали, що народ може змести владу. Знали – там є вовки, що стрілятимуть. Ми теж боялися, що після Майдану почнуть садити. Але йшли ва-банк: що буде – те й буде.

Коли Янукович втік у Росію, ніхто не дивувався. Обурювало, чому дали втекти?

Ридав, коли на Майдан винесли труни із загиблими. Здавалося, що це – рідні.

В охороні мерії був хлопчина на прізвище Ярош. Із Майдану одразу пішов на фронт. У зоні АТО – у Пісках, Водному, Пропасній – я зустрів п'ятьох знайомих майданівців.

Українці готові до третього Майдану. Е-декларації стали, можливо, передостанньою краплею. Але кожен свідомий громадянин розуміє: якщо почати революцію, Росія введе війська на захист "рускоязичного насєлєнія".

Зараз ви читаєте новину «Серед тітушок було багато наркоманів. Їм розповідали, що на Майдані у казанах варять наркоту». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути