Стоматолог Ярослав Радевич на Майдані працював хірургом
Походжу з войовничої родини – у батька троє братів загинули в УПА. Патріотизм, напевно, передається через гени. Уночі на 30 листопада 2013 року дізнався, що на Майдані побили студентів. Наступного ранку був у Києві. Закрив свій стоматологічний кабінет і поїхав. Дружина й діти хотіли зі мною – відмовив.
Усе вийшло стихійно. Стояли на Хрещатику, відтіснили міліцію. Негода, сильний вітер. Зайняли Михайлівський собор. Монахи й священики дозволили грітися, ворота постійно були відчинені. За собором біля гуртожитку священиків облаштували намет, де збирали ліки. Біля входу за столами надавали термінову допомогу. Не знали, що чекати. "Беркут" у будь-який момент міг заскочити на територію собору. Поставили охорону. Хлопці отримали вказівку: в разі штурму закривати ворота, як колись перед монголо-татарами.
На другий день облаштували штаб у мерії. З правого боку зробили медичний пункт. На вулицях почалися протистояння. Було багато травмованих. Ми ходили в епіцентри сутичок. Аптечок не було, то робили укладки – рюкзаки напаковували ліками. Так розкладали, аби у темряві зорієнтуватися, де що лежить. Без ліхтарика діставали бинт, перев'язочний матеріал, джгут.
Народ будував барикади. Спочатку ми відтісняли "Беркут", тоді "Беркут" відтісняв нас.
22 січня 2014 року зранку загинув білорус Михайло Жизневський. Я прибіг на Грушевського. Жизневський уже лежав прикритий. Його лице здалося дуже схожим на знайомого хлопця. Подумав: Господи, це – наш, стрийський. По рані зрозумів, що помер від проникаючого поранення великого калібру. То була не автоматна куля, а з гладкої зброї. Такі використовують у полюванні. На місце вбивства приїхали з карного розшуку, ставили запитання. Михайла поклали в медичну машину. Ніс і думав: у нього ж вдома мама, тато. Чи вони здогадуються, що сина вже нема? Зрозумів, що влада не зупиниться на побиттях і шумових гранатах. Треба готуватися до серйознішого.
Цього дня "Беркут" пішов у наступ. Відтіснив нас до стадіону. Народ рушив уперед, посунув їх. Ми перенесли медичний пункт у парламентську бібліотеку. Під обід проходив повз барикаду, дивився, кому треба допомога. Було багато з травмами очей – осколки потрапляли від розриву пластикових гранат. Чую: "Медика, медика". Я туди – хлопчина лежить головою донизу. Непритомний, вата з куртки вилізла, все розірвано. Біля медпункту стояла "швидка". Понесли його до машини. Це був Роман Сеник зі Львівщини. Раптом відчув удар у плече. Рука повисла. Рана була всередину, куля не вилетіла. Розірвала куртку, теплий светр. Мені вистрілили у плечову кістку, пробило м'які тканини. Був тупий біль. У "швидкій" – одна лікарка. Думаю: вона може не дати ради. Скоренько перемотав і забинтував руку. Взяв Сеника між ноги, поклав на каталку. Поставили крапельницю. Його завезли у найближчу лікарню – 17-ту.
У кожну лікарню приходили представники спецслужб. Було таке, що майданівців забирали просто з ліжка. Тому ми відправляли в стаціонар, коли не було іншого виходу. Стояв вибір: помре на Майдані або ж у прокуратурі, якщо його в такому стані заберуть на допити. Коли Сеника привезли, один у цивільному одразу почав розпитувати. Медики йому відповіли у грубій формі. Романа завезли в реанімацію. Прошу в лікаря: обов'язково сфотографуйте кулю. Зазняв на мобілку, перекинув фото на мій телефон. Боявся, аби справу не сфальсифікували. Бо ж потім скажуть, що він упав і побився. Це була бронзова куля для полювання. Через три дні Роман помер. Я з його телефону повідомив родичів, що сталося.
"Швидкою" мене підвезли під мерію, бо дорогою могли пов'язати. На два тижні подався додому – підлікувався і повернувся назад.
У медпункт приходили із соматичними захворюваннями – через холод і стрес загострювалися проблеми з нирками, серцем. Ставили крапельниці. На першому поверсі зробили хірургічне відділення. Зсунули по три-чотири письмових столи докупи, накрили простинями, поставили лампи, стерилізатор, автоклав – така була операційна в польових умовах.
Серед медиків було 10 постійних. Мали бронежилети, як в інкасаторів. Коли виходили у зону протистояння, одягали. Голова була незахищена. Уночі спали на підлозі. Зігнувся, передрімав – зранку знову до роботи.
Приймали багато пацієнтів з епілептичними припадками. За вечір приводили по три-чотири. Дехто напад дістав уперше на Майдані – через стрес. Бували такі, що знали про хворобу, але йшли на Майдан. Усім рекомендували повернутися додому.
Волонтерам казали: нам гроші не треба, лише медикаменти. Люди залишали свої номери телефонів. Якщо терміново щось ставало потрібно, дзвонили їм. Бабця у кульочку принесла два бинти й зеленку: візьміть. Взяли, щоб її не образити.
Приходили люди, які видавали себе за медиків, а самі намагалися ліків набрати. До одноденних помічників уважно придивлялися. Серед тітушок було багато наркоманів. Їм розповідали, що на Майдані в казанах варять наркоту, тому всі такі щасливі й піднесені ходять. Вони вигадували діагнози, але ми їх одразу вичисляли.
Допомагав колишній ФСБшник із Росії. Сам зізнався, де працював. Казав: приїхав подивитися, що у вас насправді відбувається. Роздавав медикаменти. Хлопців учив, як бути на барикаді, аби не поранили. Трималися з ним недовірливо.
Біля нас стояли вінницькі активісти. Захоплювався їхнім командиром – 18-річною дівчиною. Усі хлопці її слухали, виконували накази. Заміняла десяток чоловіків. За 5 секунд машину закидала "коктейлями Молотова".
Зранку 20 лютого був раптовий підйом: стріляють, стріляють. Чую – сирени, по центру Києва літають "швидкі". Почали зносити поранених. До першої години працювали в режимі non-stop. Усі п'ять столів були зайняті. Принесли мертвого хлопчину з Калуша. Його тіло не було кому покласти під стіну. Через нього переступали, на стіл клали пораненого, другий уже чекав на носилках. Просили: "Подзвоніть мамі чи дружині". Але в шумі ніхто не чув.
Після обіду почали самі приходити. У хлопця була роздроблена картеччю ліва рука. Це мисливська зброя, до неї йде 9-міліметрова куля. Коли вилітає – розлітається в різні боки. За розміром куля, як із Макарова. Вихідну рану зашив, вхідну – ні. Наклав шину. Сказав йому йти у травматологію. Не знаю, чи послухав.
Медика з мобільної групи Світлану у дворі адміністрації заскочив "Беркут" і одна сєпарка. Світлана забігла у під'їзд, її на сходах потовкли. Вся спина була синя. Тоді вперше пожалів, що не маю зброї. У той момент рука би не здригнулася.
Коли почали стріляти, у думках приготувався до смерті. На Майдані хлопчині автоматна куля влучила в живіт. Намотала кишки. Важко зупинити внутрішню кровотечу. Бачу, що він біліє. Залишилися лічені хвилини. Його несуть на носилках, а він співає "Ще не вмерла України".
"Беркутів" ми не гладили. Лояльніше ставилися до ВВшників. Ті часто казали: "Розуміємо людей, але служба". Якось народ відтиснув "беркутівців". Вони барикаду обгородили ВВшниками. Люди їх розкидали. Одному дали по голові, упав. Каска злетіла з голови, щит – у другий бік. Лежав і дивився на всіх перелякано. Я схопив його за куртку: втікай, бо зараз утовчуть. Поліз. Пацанам зі школи міліції носили чай, аби зігрілися, печиво. Вони стояли у памперсах.
Ніхто не бачив кінцевого результату протистояння. Правоохоронці не могли подумали, що народ може змести владу. Знали – там є вовки, що стрілятимуть. Ми теж боялися, що після Майдану почнуть садити. Але йшли ва-банк: що буде – те й буде.
Коли Янукович втік у Росію, ніхто не дивувався. Обурювало, чому дали втекти?
Ридав, коли на Майдан винесли труни із загиблими. Здавалося, що це – рідні.
В охороні мерії був хлопчина на прізвище Ярош. Із Майдану одразу пішов на фронт. У зоні АТО – у Пісках, Водному, Пропасній – я зустрів п'ятьох знайомих майданівців.
Українці готові до третього Майдану. Е-декларації стали, можливо, передостанньою краплею. Але кожен свідомий громадянин розуміє: якщо почати революцію, Росія введе війська на захист "рускоязичного насєлєнія".
2 
1
Коментарі