"Для срібла і злата не тільки кожний із них дав би виколоти собі око, але брата й отця не пощадив би, то як би мав жаловати матки - погибающої України?". Це зі "Сказанія о войні козацкой з полякамі" козацького літописця Самійла Величка. Пише про гетьманів часів Руїни - лівобережного Івана Брюховецького та правобережного Павла Тетерю.
Самійло, Василів син, Величко походив із козацького роду з Полтавщини. Навчався в Києво-Могилянській академії. 1690-го - "на самому його початку, в міжсвяття Різдва Господнього" - 20-річним потрапив до генерального писаря Василя Кочубея. З того й вираховують його дату народження - 1670-й.
Отже, Величко почав "служити в Запорозькому війську в поважнім домі малоросійських панів, шляхетного його милості пана Василя Леонтійовича Кучубея, писаря на той час військового генерального", - пише він у своїй "Передмові до читальника". І додає: "За згаданого Мазепиного гетьманства служив я вірно і дбало, як веліла мені моя цнота, не тільки в домашніх усіляких ділах мого пана, найбільше писарських, але й у військових найпотрібніших і секретних на той час справах".
Що то були за секретні справи? Величко пише, що йому довіряли готувати листи від гетьмана до самого царя Петра І. За дорученням свого господаря Кочубея займався таємною - зашифровану цифрами - кореспонденцією гетьмана Мазепи до волоського господаря. "Прослуживши відтак у таких великих невсипущих трудах упродовж 15 років, я був виправлений за ту мою службу на початку 1705 року до військової генеральної канцелярії, в якій з-поміж гірших братії моєї був я в ділах писарських не останній упродовж чотирьох літ", - розповідає про наступний щабель у своїй кар"єрі.
За дорученням свого господаря Кочубея займався таємною - зашифровану цифрами - кореспонденцією гетьмана Мазепи
Старшим канцеляристом він прослужив до переходу гетьмана Мазепи на бік шведського короля Карла XII. Побував у складі гетьманських посольств. Був у поході "через тогобічну малоросійську Україну, що лежить на захід від Корсуня й Білої Церкви". Побачив фактично все Правобережжя: "Перейшов я Волинь та князівство Руське до Львова, Замостя, Бродів і далі, і перед моїми очима постали численні безлюдні міста й замки, порожні вали, колись висипані працею людською, як гори й горби. Всі вони правили тоді за пристановище і поселення диких звірів". Запустіння, що настало після Руїни "отчизны нашей Украины малороссійской", Величка шокували. Коли згодом у його літописі про ті часи, з-під пера вирветься: "Паде, паде Україна тогобічна малоросійська, козако-руська з багатьма міцними містами й селами, як ото стародавній великий град Вавілон!". Це після описів спустошення Правобережної України наприкінці гетьманування Петра Дорошенка.
Самійло Величко знав про потаємні плани гетьмана Мазепи. Навіть писав від імені гетьмана до запорожців. Про що - невідомо, лист не вцілів. Зате збереглася відповідь кошового писаря Запорозької Січі Григорія Рогулі від 24 листопада 1708 року. Той, між іншим, просив Величка доповісти гетьманові, аби посли від шведського і польського королів на Січ "писма по руску (українською. - "Країна") писали для нашое не вмістности и для войскового латвійшого вирозумленья". А Величкові зичив щоби "з своими любымыми друзьями в мирном поведении во всецілом здравии всегда пребывал непремінно".
Московські драгуни нібито схопили Величка наприкінці 1708-го, коли той виконував завдання гетьмана чи генерального писаря Пилипа Орлика. Чи заслали його до Сибіру, як сотні мазепинців і їхні родини? У своєму літописі він лиш натякає, що на сім літ "змінив у той час добре своє життя на невільниче". Політкоректність його взагалі не зраджувала. У літописі Мазепа - "Махіавель" і "хитрий лис", а вже реабілітований Кочубей - "пан добрий, мудрий і побожний чоловік".
Московські драгуни нібито схопили Величка наприкінці 1708-го, коли той виконував завдання гетьмана чи генерального писаря Пилипа Орлика
З ув"язнення вийшов 1715-го. Посприяв молодий Василь Кочубей - син страченого Мазепою Василя Кочубея-старшого. Відтоді мешкав у його маєтках - у селі Жуках під Полтавою, згодом у Диканьці.
Кочубей-молодший був паном на широку ногу. Його "старшинська латифундія" 1719 року в 11 селах Полтавського полку налічувала 238 дворів підданих посполитих. До 1732-го їх кількість зросла вдвічі. Уціліли приватні листи Василя Кочубея до "велцезичливого приятеля" полтавського полкового писаря Андрія Руновського. Той просить купити в Полтаві ґудзиків, тканин, шовку, сукна різних кольорів, негайно знайти у місті й прислати "футерника" - кравця по хутру, запросити музик і гостей на весілля до нього в село Жуки.
У тому кочубеївському маєтку "в селі Жуках, уїзду полтавского, року 1720" колишній військовий канцелярист Самійло Величко закінчив "Сказаніє о войні козацкой з полякамі…" - перший том свого літопису. Писав для читачів "у малоросійській Україні, пообидвабіч Дніпра". Українців називав "козацько-руським народом". Його походження виводив від стародавніх сарматів і хозар. За його концепцією, українці та поляки були єдинокровними братами, бо пішли від спільного предка - сарматів. Зрада поляків призвела до кривавих козацьких війн.
Чого взявся за цю справу? Бо попередники не спромоглися. "Славу нашу сховано під плащем їхніх нікчемних лінощів, - ганить їх. - Бо коли хто з давніх слов"яно-козацьких письменників і відтворив якусь, варту пам"яті, сучасну йому подію, то записав це вельми куцим і короткослівним реєстриком".
Величко писав так званим козацьким наріччям - книжною українською мовою або - бароковою строкатою сумішшю української народної і старослов"янської, густо приправленою полонізмами й латинізмами. Своє "Сказаніє" характеризує так: "вкратце стилем гисторичным и нарічіем малороссійским справленное и написанное тщаніем Самоила Велічка канцеляристи негдись Войска Запорожского".
"Старшинська латифундія" Кочубея-молодшого в 11 селах налічувала 238 дворів підданих посполитих
Заробляв на хліб, навчаючи грамоти місцевих дітей-підлітків. Завершуючи другий том, почав різко втрачати зір і на схилі життя остаточно осліп. Останню працю - переклад із німецької "Космографії" книжною українською - надиктував у Диканьці 1728-го вже сліпим. Це була свого роду енциклопедія про культуру, географію та історію різних народів на 866 сторінках. Наприкінці залишив підпис: "Истинній Малія Росіи син з племени Хозарского и из слуг Войска Запорожского найменший слуга".
Самійло Величко помер після 1728 року. Мабуть, у Жуках під Полтавою.
Самійла Зорку вигадав
Твір Самійла Величка літописом звуть умовно. Він більше нагадує розлогу військову повість-епопею на 785 сторінках, зіткану із численних оповідей. Побудована вона на дуже багатьох джерелах: Величко зібрав колекцію старожитніх документів, використав польську римовану хроніку "Громадянська війна" Самуїла Твардовського та "Вступ до європейської історії" німця Самуеля фон Пуфендорфа. "Що в одному джерелі не знайшов - доповнив з іншого". Отже, компілював.
Іноді для красномовства вдавався до літературної обробки історичних джерел. Грамоти, універсали, листи, договори наводив у рукописі цілими шматками, навіть оригінали з автографами, які потрапляли до його рук. Чимало з цих документів уціліли лише на сторінках літопису Величка.
Трохи вигадував. Як-от, діаріуш-щоденник Самійла Зорки - нібито секретаря Богдана Хмельницького. Поза Величковим літописом, Зорку не згадано в жодному з документів тієї доби. Оповідаючи про смерть і поховання гетьмана 1657 року, Величко вкладає в уста Самійла Зорки промову, яку той начебто виголосив над труною Хмельницького.
Чимало документів уціліли лише на сторінках літопису Величка
У першому томі висвітлено події від вибуху Хмельниччини 1648-го до 1659 року. Другий том, що охоплював події 1660-1700 років, озаглавлений "Повість літописна про малоросійські та частково інші події, зібрані і тут описані". Остання дата, зафіксована у літописі - 1723 рік.
Рукопис праці в автографі зберігається в Російській національній бібліотеці у Санкт-Петербурзі, один зі списків - в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені Вернадського в Києві. Уперше у 1848-1864 роках у чотирьох томах його видрукувала Київська археографічна комісія.
Із канцеляриста можна було вирости до сотника
Генеральна військова канцелярія нагадувала поєднання теперішнього Секретаріату президента і Кабміну. Через неї гетьман керував усіма військовими та цивільними справами козацької України. Підпорядковувалася гетьману, але безпосередньо нею орудував генеральний писар (у сучасному розумінні - канцлер або державний секретар).
До штату Генеральної військової канцелярії належали: реєнт, старші канцеляристи, канцеляристи і "служителі" - підписарі або підписки, протоколісти, реєстратори, копіїсти, товмачі (перекладачі) і повитчики - від повиття - відділи. На престижні посади канцеляристів і старших канцеляристів призначали здебільшого випускників вищих класів Києво-Могилянської академії. Опісля декількох років вислуги їм надавали чин військового канцеляриста. З канцеляристів зазвичай згодом призначали на посади полкових писарів або сотників.
У штатному розписі було 48 службових чинів. Генеральний писар обіймав четверте місце
Канцелярські працівники вели й оформляли справи, листування, складали, переписували й копіювали документи, - наприклад, гетьманські універсали, імператорські грамоти й укази. Військові канцеляристи створювали також щоденники - "діаріуші" та "журнали" - у грубезних томах до 300-600 сторінок. У них щодня фіксували роботу цього "гетьманського секретаріату". Канцеляристи були також судовими виконавцями, провадили слідство про майнові й земельні суперечки, заподіяння матеріальних збитків, іноді супроводжували провізію і фураж для війська, виконували дипломатичні доручення за кордоном.
У штатному розписі 48 службових чинів Гетьманщини генеральний писар обіймав четверте місце, старший канцелярист посідав 14-е, 21-е - перекладач, а військові канцеляристи - аж 25-те. Зазвичай канцеляристів залучали до всіляких церемоній.
ЦИТАТИ:
"У цей день пресвятого Різдва Христового святковий, за давнім звичаєм, усі панове Генеральної військової канцелярії, будучи вранці в його милості пана писаря військового генерального, віддали потрібну належність при конгратуляції тієї урочистості… А потім віддали візиту його милості панові полковнику чернігівському, наказному гетьману Полуботку, до якого від усіх панів товариства пан Петро Троцький говорив орацію, прикладаючи його в Малоросії правління до новонародженого від коліна Юдового вождя Христа Господа. А після церковної церемонії… деякі панове товариство до його милості пана полковника [чернігівського], а деякі до його милості пана писаря генерального військового прошені до столу. А на другий день так само. Через це з-за урочистого всьому світу Різдва Христового свята quando ubiam acta silent [тому вся робота припинилася (лат.)], ніяких справ у військовій Генеральній канцелярії не відправляли проздовж цих двох днів".
Пилип Борзаківський. Журнал, тобто насушна записка справ, що траплялися у військовій Генеральній канцелярії від смерті ясновельможного його милості пана Іоанна Скоропадського, військ його імператорської пресвітлої величності Запорозьких обох боків Дніпра. Початий року 1722, місяця липня 3 дня
"Отож, ласкавий читальнику, коли що, здається в цій моїй праці непевне й неправильно, то, може, воно так і є. Ти ж бо, коли здобудешся досконаліших козацьких чи якихось інших літописів, забудь лінощі, полай мене за невігластво в цій справі і, покладаючись на ті правдивіші літописи, але не знищуючи й моєї нікчемної праці виправ мене даним тобі від Бога розумом"
Самійло Величко, на закінчення свого літопису
12-15 рублів на рік
за повного утримання, платили власному писареві в заможних родинах козацької старшини. 1728-го, за гетьманування Данила Апостола, старший канцелярист - саме таку посаду після служби в Кочубеїв обіймав Самійло Величко - отримував щомісяця по 2 рублі платні. На рік виходило до 48 рублів (УТОЧНИТИ). На ті часи російський рубль, як і західноєвропейський таляр, важив близько 28 г сріблом. 2-4 рублі тоді коштував віл, а за 3-6 рублів можна було купити коня.
3 
1
Коментарі