У змінах слід бачити не загрози, а можливості
– Ми обмежені в часі: доки мама гуляє з сином, я можу розмовляти, – каже по відеозв'язку Катерина Баррелл. В Україні – 20:30, а в Каліфорнії, де вона живе, – полудень. Поправляє окуляри в темній оправі.
– Недавно мені написали, що я мала запитати дозволу в аудиторії, чи варто стригтися коротко. Мовляв, публічна й образ належить уже не тільки мені. Але нова стрижка подобається. Зміни люблю. Бачу в них не загрозу, а можливості.
Скільки років Каті Бльостці?
– У лютому їй виповнилося 3 роки. А моєму блогу – 2. Катя Бльостка спочатку була персонажем, який фігурував у компанії друзів. Псевдонім з'явився до слова. Я про нього забула, але друзі потім просили: "Катя Бльостка, давай знову нам щось розказуй".
Ваша колоритна мова – це мова оточення чи творчість?
– Є фрази, які десь почула, вони сподобались, і взяла в ужиток. Деякі вигадую, щоб приправити той чи інший допис. Є такі, які в дитинстві чула від батьків, бабусі й дідуся. За матюччя безсоромне анітрохи не совісно, бо обрала такий стиль. Це частина образу Каті Бльостки. Пишу на низку тем із таким напруженням, що дає змогу їх використовувати. Вони передають пік емоцій, які хочу, щоб читач відчув. Але є люди, які в дописі, крім нецензурщини, нічого не побачать. Це нормально. Я не заграю з публікою і не намагаюся сподобатися кожному.
Чи дратують хейтери?
– Хейт для мене – джерело натхнення. Прочитаєш – і одразу хочеться щось написати. У голові бачу портрет того автора. На підсвідомому рівні складаються історії його життя. Вся та гидота, що її люди пишуть про інших, насправді розповідає про них самих. Хейтери – це атрибут успішного блогерства. Значить, людей зачіпає.
Ким мріяли стати в дитинстві?
– Стюардесою. Здавалося, що перед ними відкритий весь світ. Шарму додавала й пісня про стюардесу на ім'я Жанна. Я під неї фіцала – страшне. Потім був час, коли хотіла бути ветеринаром. Якийсь період, надихнувшись дядьком, народним артистом України Василем Башею, мріяла бути актрисою.
Пам'ятаєте свої ранні роки?
– Їх я провела на Камчатці. Батько служив там у ракетних військах. Там я розмовляла російською. А коли на канікули приїжджала в Україну, був потрібен час, щоб переключитися. Мені розповідали про дворянські аристократичні корені татового роду. До революції вони були відомою заможною родиною. Потім більшість сім'ї розстріляли – класичний сценарій того часу.
За матюччя безсоромне анітрохи не совісно
На Камчатці я жила до школи. Це була закрита, навіть секретна зона. Посеред лісу стояли ракети. Бувало, снігу насипало по самі дахи. І солдати 24 години на добу рили траншеї та лабіринти. Навесні чуєш, як ведмеді ревуть, прокидаючись зі сплячки.
Ми жили за 60 кілометрів від Ключевської Сопки – найбільшого вулкана Євразії. З вікна в кухні його було добре видно. Часто вулкан легенько димів.
У ваших постах багато яскравих описів дитинства й колядок.
– 6-річною я з мамою поїхала в Гущу. Ми з молодшою сестрою Наталею росли з бабусею і дідом у гурті з двоюрідними братами й сестрами. Прекрасна родина, всі колоритні, яскраві. Свята найбільше запам'ятовуються. Приємний рух і галас у хаті, все пахне-печеться. Та з бабусею і дідусем багато чого традиційного відійшло з нашого життя. Ці люди, як атланти, тягнуть це на своїх плечах. А потім воно якось розпадається. Не через те, що його не підтримують, а тому що зараз зовсім інший ритм життя. І від цього нікуди не втечеш.
З вікна в кухні було видно вулкан
Любила й люблю Великдень. Є щось сакральне – прокидатися вночі та йти до церкви з кошиком пасок. Темно, холодно, хтось став у перший ряд, а хтось кричить, щоб посунулися. Якось ми із сестрою проспали. Йшли до церкви, коли люди з неї вже виходили. Влітаємо у храм і просимо священника, щоб посвятив. Спотикаємося, яйця з кошика вилітають.
Тепер, живучи у США, я щороку намагаюся дати дітям уявлення про Великдень. Разом фарбуємо яйця, печу чи купую паску.
Чи легко дався переїзд за океан?
– Я людина екстремальна і трохи адреналінозалежна. Тому не сумнівалася. Після переїзду в нас швидко народився Гнат, тож не було періоду, щоб я намагалася пристосуватися до середовища. Одразу екстремальні умови – з малюком треба було їхати в лікарню на планові огляди. Мала всі умови, щоб влитися в американське суспільство. Єдине – довго не могла звикнути, що тамтешні люди швидко говорять, моє вухо було нетреноване. Коли відвідували ресторан, дивилася на рот офіціанта, потім – на чоловіка. Сигналізувала, щоб повільніше повторив сказане.
Ви познайомилися з чоловіком в Україні?
– Ми деякий час листувалися. А вперше зустрілися в Києві. Я працювала в туристичній компанії. Еліот був в Україні по роботі – його фірма виходила на закордонний ринок. Складнощів притирання не мали. Американський менталітет мені близький, зрозумілий і комфортний.
Ви часто говорите, що українські жінки не цінують себе. Чим це зумовлено?
– Часто жінки передають дочкам переконання: "ти повинна обслуговувати чоловіка", "краще бути з яким-небудь, аби не самій". Не знаю, чим це підкріплено. Можливо, тим, що після війни мало було чоловіків чи страшно було лишитися самій. І водночас синів передавали з рук у руки, як естафету, – від матері до дружини. Це якесь замкнуте коло.
Коли бачу жінок, які наважилися розправити крила і сказали: "Стоп, я не буду чиїмось додатком", хочеться їм аплодувати. Вони зуміли себе відстояти в середовищі хронічного пригнічення.
Все ж потрохи наша патріархальність відходить. Або просто набуває інших форм, трансформується. Недавно дивилася сторіз знайомої. Вона привезла машину на мийку. Працівник дивувався, що сама приїхала мити машину. Може, хотів зробити їй комплімент. А вийшло, як приниження.
Вразив ваш допис про те, що чоловіки теж мали би брати на себе відповідальність за планування сім'ї. І вазектомія – операція з видалення чи перев'язування фрагмента сім'явивідних проток у чоловіків, наприклад, мала би бути поширена.
– Мене називають амбасадором вазектомії в українському суспільстві. Дехто думає, що я – деспот, повела чоловіка на таку страшну процедуру. Здивування людей базується на відсутності знань. Коли робила опитування у сторіз, більшість навіть не розуміла, що це за процедура. Дехто плутає з кастрацією. Нашим жінкам звичніше горби нагнути й тягнути все на собі, жертвувати здоров'ям. Вона роками питиме гормональні таблетки. Чому, якщо це спільне подружнє життя? Я відмовляюся це розуміти.
Є багато проблем, про які майже не говорять. Питання усиновлення, перерваних вагітностей, безпліддя. Про це мало літератури, блогери про це не пишуть. Як зробити ці речі видимими?
– У мене є допис про втрачені вагітності, в якому я ділилася своїм досвідом. Ця тема для мене не табуйована. Причини мовчання різні: кожна з нас переживає горе чи страх так, як вважає за потрібне. Комусь легше мовчати. А мені – говорити. Часто жінки мовчать, бо вважають це своєю виною. Або думають, що будуть нікому не потрібні.
Розмова допомагає пережити горе
У 17 років я лежала в гінекологічному відділенні із запаленням. Зі мною в палаті були три жінки: одна на збереженні, друга – після невдалого ЕКО, третя – після позаматкової вагітності. Своєму хлопцеві по телефону розповідала, як зле почуваюся. Коли закінчила розмову, жінки почали чихвостити: "Ніколи такого не розповідай. Мужикам потрібна здорова жінка".
А потім одну прийшов провідати чоловік. Вона перед ним скакала, зціпивши зуби, акі горна лань. Тільки він пішов – упала на ліжко, бо погано почувалася. В той момент у мене був когнітивний дисонанс.
Ви маєте чотирьох дітей і активно ведете блог. Як знаходите час на себе?
– Розставляю пріоритети. Я для себе – завжди на першому місці. Прийшла до розуміння: якщо не буду наповнена, то не зможу адекватно дивитися за дітьми, стану роздратована й нервова з чоловіком. Тому спочатку – я з усіма своїми потребами, а тоді все інше.
Щоб вам потрібно для відновлення?
– Час із собою. Коли ніхто не смикає. Це може бути просто година лежання у ванній, може бути неприготована вечеря через "не хочу", а замовлена піца. Маю таку розкіш – слухати себе. Коли розумію, що в хаті пилюка, але дозволяю собі полежати. Бо мені це необхідно.
Як проходить ваш звичайний день?
– Вранці чоловік приносить мені в ліжко каву. Потім збираю дітей до школи. Із дев'ятої ранку до 12:00 займаюся інстаграмом. Мушу вчасно наповнити сторінку контентом, записати рекламу в конкретний час. Одночасно граюся з Форестом. А далі вже можна поїхати в магазин. Потім ми готуємо вечерю. Забираємо дітей. Увечері граємося, дивимося разом якісь фільми. О 20:00 у хлопців відбій. Вони рано лягають, але й рано прокидаються. Це круто, бо в нас із чоловіком є кілька годин для себе.
Жити по-справжньому перестають ще до пенсії
Зараз моя мама гостює в нас і допомагає з найменшим. А так він постійно зі мною. Вже дні рахуємо, коли зможе піти в садок. Не тому, що хочу виперти швидше з хати, а тому, що бачимо: він готовий – любить компанії, йде на контакт із дітьми й дорослими.
Є риси в собі, які хотіли б виправити?
– Хотіла б навчитися любити хатні обов'язки. Через те, що всі мої хлопці – урагани, на підтримку ладу в побуті витрачаю багато енергії, яку могла б направити на те, щоб сьорбати десь просеко.
Чи хвилюють вас події в Україні? Чи за океаном легше абстрагуватися?
– Стежу уважно. Болить мені й хвилює, бо там живуть мої рідні – мама, сестра, племінниця. Україна – моя батьківщина. Хочу, щоб там панував мир. Щоб не тільки я, а й мої діти могли туди приїздити.
Ваші діти зростають в англомовному середовищі. Навчаєте їх української?
– Роблю це в міру можливостей. Не силую ходити в українські недільні школи, але розмовляю з ними українською. Старший читає нею й пише. Молодші розуміють, але говорити відмовляються, бо ще малі. Але згодом стануть підхоплювати слова.
Не хочу нав'язувати українську дітям через стрес і з-під палиці. Чи, щоб якась тьотя, дивлячись мій інстаграм сказала: "Молодець! Живе у США, а діти "Кобзаря" цитують напам'ять".
Привозили дітей в Україну?
– Так, багато разів. Минулого літа півтора місяця були в Україні. Везу їх, думаючи, що підтягнуть українську. В результаті вся моя родина підтягує англійську.
Як ставитеся до грошей?
– Ніколи не прошу, щоб гроші падали на голову. Прошу лише можливості їх заробити. Звичайно, був час, коли їх не вистачало. Але мала й періоди, коли було вдосталь.
Якою бачите себе у старості?
– Активною ексцентричною бабцею в яскравих лахах, яка подорожує світом, проводить час із подругами за склянкою просеко. Не бачу себе бабусею, яка глядить онуків, плете шкарпетки, закатує помідори в банки. Нічого проти цього не маю. Кожен повинен будувати і проживати старість так, як вважає за потрібне. Але хочу витиснути максимум із життя. Бо часто буває, люди до глибокої старості доживають, але по-справжньому жити перестають ще до пенсії.
Не боїться ламати шаблони
– Катя – смілива. Усвідомлює свою відповідальність, живе, не соромлячись і не боячись ламати шаблони. Еталон для сучасної жінки, – розповідає 35-річна Наталія Довгалець, подруга Катерини Баррелл.
– Вона гарна тим, що впевнена в собі. Глибина її душі – вся в очах. Її гумору важко не полюбити. Ця людина так тонко пожартує, натякне, підкреслить. Розумна й начитана. Часом дивлюся її сторіз, і буває соромно, бо навіть не розумію, про що йде мова. А жінка, маючи чотирьох дітей, ще хоче читати. Катя – це про любов. До всього світу.
Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу".
2 
1
Коментарі