"Россияне занимаются выкачкой денег. С каждым такое было, только никто не скажет"

Керченську протоку перегородили сітками

– Мужчина, рыбка, рыбка! – одна поперед одної вигукують торговки на базарі в центрі села Безіменне Ново­азовського району Донецької області.

Чоловік щойно зупинив свою "Ниву" на трасі й підбігає до яток із низками тараньки. На ятках – напис облізлою фарбою: "На безыменском привозе вы можете приобрести экологически чистые продукты питания".

– Свежей нет, – розчаровано протягує водій.

– Как нет? Вот тюлечка, – нагинається під прилавок одна із жінок. – Есть пеленгасик. Сколько вам?

Побачивши нас із фотоапаратом, відвертаються.

Неподалік жінка, на вигляд років 30, у довгому вишневому пальті вигрібає з двору засохлі кущі хризантем. Називає себе Інною.

– Это – перекупщики, – показує на продавщиць. Говорить хрипким застудженим голосом. – Рыбы в Азовском море с нашей стороны нет лет семь. Закупают с морозиловок, может даже с России, и продают как только что пойманную. Я раньше с мужем и его мамой рыбой занимались. ­Покупали у рыбаков, пере­саливали, на рынок сдавали. Бывало по тонне расходилась. Отдыхающие летом у нас очень ее любят. Нормально зарабатывали. ­Никогда не было перебоев ни с питанием, ни с одеждой. За год на ремонт в доме спокойно насобирать могли.

За спиною жінки – невелика хатина зі стосом будматеріалів поряд.

– Вот хотели новый дом построить, не успели. Рыбы сейчас нет. Даже пеленгаса, которого раньше ни за что не считали. Еще недавно можно было подойти к мужикам, которые пришли с моря, и попросить рыбы. Сейчас не дают. Долавливают последних бычков.

Чоловік Інни почав працювати слюсарем у райцентрі.

– А есть люди, которые ходили в море и будут ходить. В море вложили всю свою жизнь и средства. Хорошая лодка стоит 25 тысяч долларов. Это ж отбить надо. Есть несколько бригад по три­четыре человека, которые каждый день в море ходят. Браконьерничают. Пойманную рыбу отдают хозяину, тот их "крышует". Но эта "крыша" не всегда спасает. Вот что вышло с Федоровичем.

49­річний Олександр Федорович – єдиний вцілілий з українського човна, якого протаранив катер російських прикордонників 17 липня 2013 року. Тоді загинули Дмитро Дараган, Юрій Бойко з Безіменного і Сергій Єрохін та Євген Дудник із сусіднього Самсонова. Олександра Федоровича з тяжкими ранами забрали в Єйськ і тримали під арештом. 6 листопада відпустили додому за умови: повернутися в Росію за першою вимогою правоохоронців. Слідство у його справі триває.

Олександр Федорович зустрічає біля хвіртки. Він худий, змарнілий. Лоб перетинає глибока вертикальна зморшка. Вікна будинку утеплені знадвору плівкою.

На підвіконні в кухні на м'якому куточку сплять восьмеро пухнастих котів. Господар ставить чайник на плиту. Одну за одною підкурює тоненькі жіночі цигарки "Вінстон".

– Раньше рыбаки с колхозами заключали договора, они нам давали сетки. Были документы. Никто никого не трогал. И тут как­то раз стояли на нашей стороне в 2 километрах от берега. Налетели россияне, зацепили и оттянули в Ейск. Набросали в лодку рыбы и оформили 256­ю статью – браконьерство. Подержали с напарником трое суток. Жена продала машину, передала 3,5 тысячи долларов. Они меня и отпустили. Выкачкой денег по сей день занимаются. Здесь с каждым такое было, только никто не скажет.

Після цього випадку Олександр Федорович перестав рибалити. Човна не повернули, влаштувався на будівництво.

– 17 июня пошел на пляж искупаться. Сказал жене Маринке, что через час вернусь. Встретил на берегу Юрку Бойко. Он и говорит: "Санек, не хочешь прокатиться с нами? Двигатель нужно проверить". Я как был – босиком, в футболке запрыгнул в лодку. Димка (Дмитро Дараган. – "Країна") на всех режимах походил и немножко увлекся – наверное, километров 30 отошли. Решили чуть постоять, пока вентиля остынут, и домой. Смотрим – катер идет на нас. "Скорее всего – это пограничники. Надо сваливать, а то бес­предельничают, накидают рыбы, и все", – Димка говорит. Они увидели, что убегаем, давай догонять. Два раза залили нас водой, развернулись и давай переть в лоб! Димка начал поворачивать вправо, чтобы уйти от столкновения. Ну, этот "Мангуст" (російський прикордонний катер, важить до 40 т і розвиває швидкість до 100 км. – "Країна") ударил в борт и перелетел через нас.

Отямився Олександр у воді, човен був перевернутий. Намацав під ним голову свого товариша Юрія, намагався витягнути його за волосся. Але заболіло все тіло, і він розтиснув долоню. "Мангуст" повернувся, Федоровичу кинули рятівне коло.

– Подняли меня. Говорю, что там еще четверо, нырните. – "Сейчас подойдет катер МЧС, они будут заниматься этим вопросом". А катер подошел через полтора часа. Когда я был почти без сознания, ткнули какую­то бумажку подписать. Наверное, о том, что мы рыбачили, – Федорович постійно дивиться убік.

Слова витискає з себе через силу. Йому зламали сім ребер, у легені набралася вода, була забита ліва нирка. Показує шрами на щоці та руці:

– Здесь все разрублено было. Мне сразу сделали операцию вживую, без наркоза. Трубочки какие­то в легкие вставили. Наверное хотели, чтобы я на столе там крякнулся, боль жуткая была.

На третий день после происшествия россияне нашли в море какую­то сетку левую с рыбой и приписали ее нам. Насчитали там 2575 таранин и 19 судаков. Стали называть нас группой браконьеров и рецидивистов. Оказывается, на меня дело завели еще в 2005 году. И, видите ли, я должен сказать спасибо, что выжил, потому что они имели право открыть огонь на поражение.

Олександр часто зітхає, підпирає пальцем щоку.

– Когда была досудовая встреча, судья и говорит: "А в чем вы его обвиняете? Откуда известно, что это рыба его? И границу он не нарушил, потому что Азовское море – море внутреннее и граница по нему не проходит. Оно в общем пользовании Украины и России". Три с половиной месяца я там пробыл, консул наш приезжал из Ростова­на­Дону, давал 100 долларов за квартиру платить, так как я там жил на подписке о невыезде. Хоть он один нормальный мужик. Да еще мой защитник Кудинов Саня. Он меня и вытащил оттуда, причем бесплатно.

В будинок заходить розпашіла з холоду Марина – дружина Олександра Федоровича.

– Правильно ребята сделали, что не остановились. Зачем? Чтоб наркоты накидали? Да и откуда знать, что это погранцы были, а не пираты? – Марина емоційно розмахує руками. Курить раз по раз. – Есть семьи, где рыбаки так и не вернулись назад. Может, в рабстве у кого в России трудятся. Мне как раз перед этим случаем приснился сон: что похорон у меня в доме. Я не вижу, кто умер, но знаю, что Саша. Плачу очень сильно. Подходит женщина: "Чего ты ревешь?". И он встал и пошел.

Когда это случилось, где Саша, никто не говорил. Россияне передавали: "Да скажите ей, что умер. Пусть отстанет". Бабки приходили из церкви, приносили свечки: "Это за Сашу, его отпели уже". А я нашла его. Ездила туда. 900 гривен на дорогу, не считая сумки. Никто помогать не хотел. Когда говорят, что украинская сторона дала адвоката – врут. Я сама его наняла за 650 долларов.

Подружжя не знає, як далі зароблятимуть на життя. Олександр хоче отримати інвалідність.

– У меня дочке 14 лет. У мамы живет, потому что не потянем ее. На бирже получаю 542 гривни, – каже Марина. – В прошлом году пошла на сыроварню. Сутки отработала, а хозяйка меня уговаривает: "Останься еще на 5 часов". Так я работала по 29 часов. За неделю дали 210 гривен. Попросила сыроватки собаке взять. "Твоя собака срать будет маслом", – ответили. Я развернулась и ушла. Летом можно официантом работать, пока есть отдыхающие. Так и жили: я – в кафе, Сашка – по стройкам. На зиму тысяч 15 зарабатывали. Сейчас, если идти на группу, нужно взятку дать 10–12 тысяч. А пенсия у него будет 780 гривен. И это каждый год обновлять надо. Оно того не стоит.

Безіменному – 214 років. Того­­таки 1799­го народився Олександр Пушкін. Є легенда, що поет їхав узбережжям Азовського моря й запитав, як називається село.

– Без імені, – відповіли йому.

– Так и запишем: "Безыменное".

Місцеві в назві роблять наголос на "ы".

Біля моря вітер валить з ніг. Де­не­де стоять просмолені дерев'яні човни. У них – сітки, прикриті старими килимами. Із гаража визирають кілька хлопців, двоє – казахи. У них обвітрені, порепані руки.

– Ни в какое море мы не ходим. Вы что? Вот рыбу сухую едим, – показово гризуть тараньку. – А лодка это так – кататься.

– Хто ж вам правду скаже, – жінка в капцях іде від сусідки до свого двору. – Рибачать, канєшно. Роботи ж у селі нема. Здають рибу в приватний цех. А у браконьєрстві ніхто не зізнається.

У магазині "Наша марка" біля вітрини – столик. За ним дві доньки продавщиць учать уроки. У розгорнутому щоденнику – самі "дванадцятки".

– А что делать? – худенька жінка з бейджиком "Любовь Ивановна" поправляє комірець сукні. – Мы на работе до пяти вечера, детей самих не оставим. У нас зарплаты – 1200 гривен. В мужей в Мариуполе на "Азовстали" и комбинате Ильича – по 2,5 тысячи. Ну, на огороде что­то выращиваем.

До столика підходить ще одна дівчинка.

– Когда много девочек рождается, долго не будет войны, – каже продавщиця.

– Море надо было для лова 20 лет назад закрыть, с целью восстановления поголовья, – каже 70­річний секретар сільради Євгеній Швидко.

Усі цифри називає по пам'яті. Раніше працював учителем математики.

– Когда государство занималось этим вопросом, в нерест летом рыбу не ловили. На море ходили только купаться. Было у нас три хозяйства. Там работало бригад 30. Ловили судака, леща, красные породы рыб. А когда мы стали "нэзалэжни", начали деребанить, море угробили. Уничтожили красные породы рыб. Исчез судак. Методы лова стали изощреннее, у рыбы просто нет шансов. Совсем плохо стало лет 10 тому назад. Даже пеленгас перестал заходить с Черного моря. Весь Керченский пролив перегорожен сетками. Россияне стали у себя выращивать, малька выпускать. Вот и гоняют от себя наших.

Із усіх жителів Безіменного прізвище назвали секретар сільської ради та Олександр Федорович із дружиною. Решта – бояться.

– У нас менталитет такой. Моя хата скраю – не трогайте меня, – розповідає 32­річна Ольга. У старій куртці та чоботах на босу ногу вискочила з хати погодувати собаку. – Все огрубели. Думаете, на похороны к погибшим ребятам пришло много людей? Да человек 10. Стариков у нас нет, умирают рано. Молодежи тоже. Моему мужу – 40. Так уже полкласса его на том свете. Поспивались.

Сім'ям загиблих виплатили по 100 тисяч

Безіменне – село Новоазовського району Донецької області на березі Азовського моря. До Маріуполя – 30 км. Тягнеться вздовж траси Одеса – Маріуполь – Таганрог–Ростов-на-Дону. Сільській раді підпорядковані ще чотири населені пункти. У Безіменному живуть 2300 осіб. Будинки коштують від $10 до $50 тис. 2012 року народилися 32 людей, померли – 66. Відгуляли 11 весіль. Найгучніша подія в селі торік – загибель моряків 17 липня від рук російських прикордонників. Через чотири місяці після трагедії Україна виплатила сім'ям загиблих по 100 тис. грн.

24 грудня російські прикордонники обстріляли в Азовському морі катер з трьома українськими рибалками – цього разу мешканцями Керчі

"Українська влада зовсім не допомагає"

Олександр КУДІНОВ 46 років, захисник Олександра Федоровича:

– Олександра Федоровича нема за що притягувати до відповідальності. Він не порушував закону про перетин кордону з Російською Федерацією, його туди вивезли у безпорадному стані працівники ФСБ Росії. Я запитую: чому його судять на території держави, закони якої він не порушував?

Прикордонники навіть не розраховували, що він виживе. Прогнози лікарів були невтішні – два-три дні. До нього в реанімацію приходили феесбешники. Мав підписати папери, що зробили б із нього та загиблих винних. Хоча заборонено допитувати людину щойно після операції.

Я взявся за справу Федоровича, коли він місяць перебував у Росії. Її вже мали передати до суду. Ми встигли оскаржити дії дізнавачів, апеляційні скарги. Федоровича випустили додому під зобов'язання з'явитися на першу вимогу. Зараз терміново шукаю гроші. Українська влада зовсім не допомагає. Я роблю це за власний кошт і кошт небайдужих людей.

×