"Раніше шиття було для задоволення та відпочинку. Тепер це вдячність"

Адаптивний одяг для поранених виготовляють 250 жінок

В інтернеті побачила гаманці ручної роботи. Спробувала пошити сама. Експериментувала з формами, тканинами. Шиття стало для мене кольоровою терапією. У такий спосіб відволікалася від одноманітних буднів у декреті.

 

Навички шиття передалися від бабусі, вона навчила основ. Подобається створювати зручні речі. Синам шила піжами, сорочки, іграшки. Робила різдвяні панчохи для солодощів. З особливостями створення гаманців, косметичок розбиралася самостійно. Під час навчання в академії проходили курс інженерної графіки. Тому зробити викрійку не було проблемою.

Гаманцями почала займатися вісім років тому. Усе, що шила, одразу й продавала. На ті гроші купувала нову тканину. Шиття не можна назвати заробітком, бо занадто мало приділяла уваги справі. Не планувала перетворювати хобі на бізнес.

Бавовну на гаманці замовляла зі Сполучених Штатів. Там крута якість, різноманіття дизайнів. Також знаходила цікаві зразки тканин у наших магазинах. Спочатку маленькі гаманці продавала по 200 гривень. Далі вирахувала собівартість виробів. У середньому гаманець коштував 500 гривень, сумка – понад 1000. Вироби з американської бавовни дорожчі. Але вони й довше служать.

На форму гаманців надихнула культура Японії та Китаю. Спочатку викрійки брала з китайських журналів. Якщо мені подобалася форма гаманця, продовжувала експериментувати з викрійками. Добирала тканини, кольори. Ніколи не вдавалося пошити гаманець одразу. Напевно, якщо працювати безперервно, то знадобиться 5–8 годин на один виріб. Багато часу займає пришивання фермуара вручну. Але я не ставила за мету масове виробництво. Шила для задоволення.

Мама говорила: як ти можеш продавати їх, вони ж такі гарні. А мені було цікаво шити нові речі, продовжувати експериментувати. Є постійна клієнтка, яка придбала чи не найпершу мою сумку. Досі замовляє для дочки, подруг. Я й сама люблю ручну роботу інших майстрів. Там особлива енергетика. Крім того, мені важко купувати щось у звичайних магазинах. Я перфекціоніст. Коли почала шити сама, прискіпливіше стала дивитися на якість тканин, крій, пошиття.

 

Мала досвід продажу в магазині українського дизайнера. За рік до війни інтенсивно реалізовувала за кордон гаманці, адвент-календарі. Замовляли часто із США, Швейцарії. Перші клієнти з'явилися завдяки соціальним мережам. В одній групі у фейсбуку розмістила безкоштовне оголошення з фотографіями гаманців, сумок.

24 лютого прокинулася від звуку ракети. Ми швидко зібралися з чоловіком і дітьми, сіли в машину й поїхали з Києва. Я з синами вирушила в Чехію. Там понад 10 років живуть мої батьки. За кордоном емоційно непросто. Чужа країна, я без чоловіка, діти – без тата. Наприкінці липня син святкував день народження й найбільшим подарунком для нього було побачити тата. Повернулися в Україну в серпні. Більше нікуди не хочу їхати. Як виявилося, до тривог та обстрілів можна звикнути. Щоправда, досі не вірю, що така страшна війна можлива. Болісно сприймаю кожну новину з фронту.

Війна змусила перейти від гаманців до пошиття адаптивного одягу. Ще в Чехії думала, чим можу допомагати своїй країні. З іншими українками сортувала речі в гуманітарних пунктах. Коли повернулася додому, були думки плести маскувальні сітки. Але не хотіла залишати дітей самих удома під час тривог. Тоді вирішила розпродати усі запаси – гаманці, сумки, адвент-календарі, святкові панчохи для солодощів. Виручила близько 19 тисяч гривень. Гроші віддала у фонд Сергія Притули.

Побачила інформацію про "Швейну роту" в Дніпрі. Дівчата організувались у перші дні війни й почали шити бафи, шапки, муфти, рукавиці, спіднє. Тепер вони кроять тканину та відправляють тим, хто бажає шити, по всій Україні – у Київ, Львів, Рівне. Загалом пошиття адаптивного одягу та речей на потреби армії об'єднало близько 250 жінок. Я долучилась у вересні. За власні кошти придбала 13 метрів трикотажу. Пошила футболки, які на одну сторону і плече мали застібки – липучки, їх можна регулювати. Разом з іншими киянками виготовляємо адаптивний одяг для столичних госпіталів. Якщо є трохи зайвого, відправляємо в інші міста на термінові запити.

В Україні немає налагодженого промислового виробництва адаптивного одягу. Рідні поранених готові за будь-які гроші купувати його. Кравчині "Швейної роти" навесні почали шити за власними викрійками без жодних мірок поранених. Це своєрідна робота над помилками. Постійно щось вдосконалюємо. Наприклад, просили робити ширші рукави. Адаптивний одяг має бути комфортний та вільний, як піжама. Намагаємося шити універсальні речі. Завдяки липучкам чи зав'язкам одяг можна регулювати. Лише нещодавно побачила, який вигляд має пошита мною кофта на пораненому. Надіслали фото. Але це рідкість. Емоційний стан буває настільки важкий, що складно дібрати слова для людини, не те, щоб фотографувати. Тому не прошу жодних відгуків. Але хлопці дякують. Кажуть, колір одягу – неважливий. Головне, щоб було тепло і зручно.

 

Знайти людей, які шитимуть адаптивний одяг, непросто. Тих, хто хоче допомогти, багато. Але не кожен може пошити рукав. Уміють робити найпростіше – шити по прямій. Якось мені допомагали пристрочувати липучки на кофти. На одну приблизно потрібна одна хвилина. Але якщо великий рулон тканини, то знадобиться близько 15 годин. Пошити штани і пришити липучки – за часом майже однаково. Це копітка робота.

У вересні для хірургії шила спіднє на зав'язках зі швами назовні. Тепер зросла потреба у теплому одязі. Поранені не можуть одягнути звичайні речі. Доводиться лежати голими. Це не тільки холодно, а й емоційно некомфортно. Уже відшила близько 30 адаптивних футболок, 70 штанів, 25 фланелевих кофт. Ще були сумки під дренаж, наволочки, простирадла. Маємо координатора, який тримає зв'язок із медсестрами. Ті кажуть, що треба. Щоб бути корисними, потрібно знати, скільки шити правих і лівих рукавів на липучках.

Шию, коли є вільний час і світло. Якось довелося підключатися до павербанка, що живить холодильник. Мала термінове замовлення.

Волонтерки-кравчині постійно збирають кошти на тканину та фурнітуру. Адже потреба колосальна. Використовуємо і старі запаси. Мені знайомі повіддавали ще радянські нові відрізи. Шила з них хірургічні штани, наволочки. Спочатку тканину купувала за власний рахунок. Потім долучилися друзі. За ті кошти придбала 160 метрів фланелі. 80 – пошила самостійно. По 40 метрів віддала кравчиням із Рівного та Львова. Якось у соцмережі розповіла, що займаюся пошиттям адаптивного одягу, і люди самі запропонували допомогти. Хтось скинув 50 гривень, був платіж на 10 тисяч. За ці гроші придбала рулон флісу для теплих штанів.

 

Шию одяг на кухні. Спочатку мої бурчали, що зайняла стіл. Але вже звикли. Діти допомагають нарізати липучки. Чоловік привозить тканину. Усі матеріали купую в Україні. Чекати доставки з-за кордону немає часу. Оскільки тканину купую гуртом, то ціна нижча. Крім того, постачальники максимально лояльні. Наприклад, на фліс дали добру знижку. Знаю випадки, коли кравчині купували рулон тканини, а їм іще один у подарунок пропонували. Є інстаграм-магазини, які безкоштовно надсилають матеріали. Моя подруга мала виробництво дитячого текстилю, передала три відрізи якісного трикотажу. Пошила з нього адаптивні футболки. Сусідка віддала радянську нову постіль, яка була її посагом. Я все попрала, попрасувала й переробила.

Кілька разів із чоловіком возила одяг у госпіталі. У приміщення нас не пускали, чому я в душі раділа. Востаннє медсестри запропонували разом із пораненими поміряти речі для наочності. Чесно, не була готова. Дуже важко дивитися на хлопців. Хочу, щоб пораненим було комфортно одужувати. Завжди шию з думками, аби лише все підійшло.

Раніше шиття було для задоволення та відпочинку. Тепер це вдячність. З іншого боку, це своєрідне заспокійливе, підтримка. Спочатку читаєш новини, плачеш. А далі збираєшся із силами і шиєш. Розумієш, що твоя допомога важлива й нема часу розкисати.

У власну справу, щоб вона була прибуткова, треба занурюватися з головою. Під час декрету я не могла собі дозволити таке. На майбутнє нічого не планую. Чекаю перемоги, щоб спокійно вирішити, чим займатимуся. Треба жити сьогоднішнім днем. Робити все, щоб наблизити нашу перемогу.

×