Промзона Авдіївки і за напруженням, і за героїзмом – нарівні з Донецьким аеропортом. Але людям тепер байдуже

Олесь Кромпляс був у Донецькому аеропорту

Приїхав на базу "Азова" 12 червня 2014 року ввечері. Саме роздавали автомати. Не всім – питали, хто служив. Показали на іншого, а командир подумав, що то я. Дали зброю. 13-го вночі наказали виїжджати з бази в санаторії "Бриз" на косі біля Бердянська. На Маріуполь. Залізли в 66-ту "шишигу" (ГАЗ-66. – Країна). Вона зламалася посередині коси десь опівночі. Генделик із дерев'яною верандою. Люди гуляють, п'ють. Тут із машини вивантажуються 20 чоловіків з автоматами і падають на пісок. Полягали, бо були незвиклі до важких бронежилетів. Люди в шоці. Хтось приніс пляшку кока-коли. Кілька годин чекали, доки відремонтують машину. Врешті нас забрав "пазик".

Із товаришами заблокували одну з вулиць у Маріуполі. Мали завдання прикривати побратимів, які штурмували головні вулиці. П'ята ранку, небо лише сіріє. Починається стрілянина. Бачу – біжить сімейна пара років по 30 обом. Мужик босий і в трусах, жінка – в капцях і нічній сорочці. Тримають по загорнутій у простирадло малій дитині. На боку висів фотоапарат. Але витріщився на них і переживав момент. Якби сфотографував, мабуть, отримав би Пулітцерівську премію.

 

В одного хлопця злетів дах – коли стояли на посту. Йому ввижалося, що всі зрадили. Почав стріляти по своїх. Мене взяв у заручники. Затяг у бліндаж і наставив ствол. Тоді поклав на плече автомат і давай гатити. Я кричав: "Хлопці, не стріляйте по ньому, тут я стою!" Вперше зняв бронежилет, бо втомився. Умудрився його сфотографувати. На знімку видно навіжені очі. Коли заспокоївся, відпус­тив мене. Його відправили на лікування. Це класичний нервовий зрив. Фахівці підтвердять: якщо у солдата попливла планка, у 90 відсотках випадків йому здається, що всі зрадили.

Багато хлопців кажуть, що 2014-го було позитивніше. Хоч і значно небезпечніше. Була надія. А зараз – невизначеність, яка вимотує психіку. Стріляти не можна, але стріляємо. Наступати можемо, однак немає наказу.

Під Іловайськом відкачував "Березу" (Микола Березовий, чоловік народного депутата Тетяни Чорновол, загинув 10 березня 2014 року. – Країна). Чув по рації, як він сказав: "От чорт, мене поранили в ногу. Фігня. Продовжуємо". А потім: "Щось забагато крові. Почекайте. Джгут накладу". Куля влучила просто у вену. Бачив рану – невеличка. Калібр 5,45 мм. Викликали машину. Їхала полем і валила соняшники на шляху. Лікарю з Лубен наскрізь пробило руку. Я мусив надавати першу допомогу. Коли зняли задню перегородку багажника, машину заливало кров'ю. У мене була своя аптечка. Вколов Миколі адреналін. ­Наклав джгут, на лобі написав час – 10.00. У нього почалася агонія, кликав жінку. Я робив масаж серця, інший боєць – штучне дихання. Потім почався обстріл. Врятувати його не змогли.

Бачив багато смертей. Пережити це допомагають іронія й чорний гумор.

У жовтні позаторік поїхав у Донецький аеропорт як журналіст. Підписали Мінські домовленості, стріляти забороняли. Сидіти на базі "Азова" скучно. Через Спілку журналістів добився відрядження. В організації "Народний тил" зустрів Максима Музику (волонтер і доброволець. – Країна). Каже: "Поїхали зразу в аеропорт". Дорогою забракло грошей на бензин. 2 години у штабі просив дозволу. Спитали, чи маю дітей. "Ні". Лише тоді сказали: "Їдь". БТР викинув нас у новому терміналі. Й одразу почалася повна дупа. Кіно Спілберга "Врятувати рядового Райана" – наживо, без прикрас. Посипалися осколки, запалювальні снаряди.

Коли постає питання, евакуювати людину чи фотографувати, обираю перше. Тому не маю майданівських знімків у дні розстрілів. Так само – в аеропорту. Зустрілися там із Сергієм Лойком (кореспондент газети Los Angeles Times. У жовтні 2014-го провів чотири дні в Донецькому аеропорту з українськими військовими. Написав роман "Аеропорт". – Країна). Він знімав, бо журналіст. А я робив кілька кадрів, а потім, як усі бійці, носив із БТРа ящики з боєприпасами. На хвилину робив паузу, фотографував. І знову ставав бійцем.

Було перемир'я. Але нас регулярно обстрілювали з артилерії. Сиділи в новому терміналі. Снаряди "Граду" били в бетонне перекриття четвертого-пятого поверхів. Усе тряслося. Однак ми спокійно покурювали: "Ну, непогано вистрелили. Дивно, що не промазали. Буває".

 

В аеропорту вперше побачив, що таке менеджерська робота у штабі. У людини 20 рацій, кілька комп'ютерів. Коригує вогонь, направляє артилерію. Дві третини доби сиділи в темряві. Слухали три-чотири рації одночасно: "Пішли "Гради", праворуч міни посипалися. Усі ховайтеся. За 100 метрів від вас будемо бомбить. О 5:00 буде атака сєпарів. Прокидайтеся, зустрічайте". Я був у складі резервної групи медиків. Коли наша артилерія почала працювати, все навколо танцювало. О п'ятій ранку ­передали, що атаки не буде. Сєпарів накрили в місцях виходу.

Якщо хочеш на передову, не треба спілкуватися із прес-службою Генштабу чи Міноборони. Збиратимеш дозволи півроку. Усе вирішують зв'язки. Добре, коли тебе знають або можуть рекомендувати. Приїжджаю на тиждень. Перші дні не знімаю. Розпитую, де безпечно. Куди можна лізти, куди – ні. Що можна фотографувати, а що – ні. Намагаюся влитися в підрозділ. Аж тоді починаю знімати.

Їду своєю машиною. Військові тепер забезпечені нормально. Тому тонни печива і хліба вже не беру. На блок­постах залишаю цигарки. З волонтерами з "Народного тилу" веземо приціли, тепловізори, біноклі.

Бронежилет у мене повністю з кевлару (матеріал уп'ятеро міцніший за сталь, синтетичне волокно. – Країна). На відкритому просторі буваю частіше за військових. Траплялися ситуації, коли кулі шкварили саме по мені.

Не вірю в незалежність преси. Я – людина, яка на цьому боці. Не соромлюся, що в Донецькому аеропорту був із камерою й автоматом.

В Авдіївці спокійно. А ближче до промзони – і хати горять, і будинки розвалені. Хоч і в місті є таке. У пром­зоні щодня – Battlefield (відеогра зі стріляниною. – Країна). Найбільше застосовують міномети і станкові ­гранатомети. Бої ідуть по всій лінії фронту, доки спостерігачі ОБСЄ сплять. Промзона і за напруженням, і за героїзмом – нарівні з Донецьким аеропортом. Але людям тепер байдуже.

Коли можу не висовуватись, не висовуюся. Дурних смертей – більшість: висунувся, вискочив. Над тобою літає хмара куль і осколків. Головне – не потрапити під неї.

Влітку поїздив три дні прифронтовими містечками. Ходив у військовому одязі з камерою: "Діду, як справи? Як живеться, яка пенсія? А де сєпари?" Люди були вдячні. Казали, до мене ніхто не цікавився їхнім життям. Не знав, що там стільки україномовних. У Маріуполі говорили: "Мы тут все говорим по-русски. Мы – трудовая, бухающая интеллигенция". А скрізь по селах лунає українська. М'яка, як на Полтавщині.

Місцеві говорять винятково про пов'язані з війною побутові проблеми. Жаліються, що приїздять з окупованої території, наприклад, до Курахового, скуповують продукти. Через це ціни піднімаються й пенсіонери не можуть собі щось придбати.

Працюю з камерою 1955 року. Фотографую на плівку. Що є на ній, не домалюєш. Російські тварюки казали, що кадри Сергія Лойка постановочні й зняті в павільйоні. Наді­слав йому кадр, до якого він випадково потрапив. Це – беззаперечний доказ. До побачення, громадяни пропагандисти.

×