"Прикрила дитину собою. Коли підвела очі, ні вікна, ні стіни не було"

Жінки в Маріупольському пологовому будинку пили воду з труб опалення

Від початку війни я з батьком і мачухою сиділа в погребі приватного будинку. Там волого й холодно. Мала народити наприкінці лютого, але переймів усе не було. 1 березня батько наполіг, щоб я їхала в пологовий, поки ще до нього можна добратися. Узяла всі документи. Навіть закордонний паспорт. Сподівалися, що нас прийдуть рятувати й вивезуть.

Ще їздила "швидка", доставила мене на місце. Спершу там усе було добре – тепло, світло, гаряча вода, працювали мобільники, нас годували. Пізніше все це стало зникати. Сергій Сверкунов – завідувач пологового – приносив нам їжу зі свого дому. А потім, коли ні на мить не залишав відділення, просив своїх друзів і знайомих, щоб нам хоч щось привозили.

Їжу для породіль і вагітних – десь 40 жінок – готували на багатті їхні чоловіки у дворі. Самі нічого не їли, щоб нам більше було. Продуктів у магазинах не було. Їх рознесли мародери. І хоч у нас були гроші, їх не було на що витрачати. Зникло все.

Найсмачнішою їжею були пельмені. Нам їх один раз принесли в тарілках по три штучки і бульйончик гарячий. Це був такий делікатес. Вода вже тоді пропала. Варили на тій, яку зливали з труб опалення в підвалі. Чай наливали на дно кружки, щоб на всіх вистачало.

 

Ми вже знали, що всі пологові в місті обстріляні. 4 березня і наш почали, тоді у вікнах вилетіли шибки. Я так злякалася, що навколішках виповзла з палати у підвал. Там були і мед­персонал, і люди з вулиці.

Лікарня працювала на генераторі, у таких умовах жінок й оперували. Солярку привозили городяни. Кілька разів – Червоний Хрест. А потім перестав. І ми почувалися покинутими.

7 березня мене почало прихоплювати. Наступного дня лікарі вирішили робити кесарів розтин. Так народилася донечка. Після наркозу я відходила важко, не могла дихати. Міняла підгузки, стоячи навколішки перед ліжком, бо нахилятися не могла.

Моє ліжко стояло якраз біля вікна. І раптом мені стало страшно, що воно може впасти на мене й дитину. Хотіла шафою те вікно затулити. Просила слізно: перенесіть ліжко в коридор. Усі думали, що в мене істерика, а то було передчуття. Якось зусиллям волі заспокоїла себе.

Дитині була лише доба. Я сіла на ліжку. І в цей момент із моїх рук випала волога серветка. Нахилилася, щоб підняти, й тієї миті над головою пролетіло вікно, скло розсипалося на всі боки. Це секунда, я навіть нічого не усвідомила. Машинально потягла ковдру з ліжка, на якій лежала донька, і прикрила дитину собою. Однією рукою намагалася затулити свою голову. Коли підвела очі, ні вікна, ні передньої стіни не було.

Вхопила дитину й вибігла в коридор. Там уже були інші мамочки й вагітні. Ми були на другому поверсі, а вище – немовлята лежали під апаратами штучної вентиляції легень. Стеля падала, усе летіло. Лікарка стояла та плакала:"Как так? Тут же новорожденные!" Я кричала: "Врятуйте мою дитину!" Голосили всі й бігли сходами вниз.

Прольоти вже були напівзруйновані. Деякі жінки падали разом із дітьми. Паніка, одні одних давлять. У підвалі всі були у крові. У дівчат посічені обличчя, у мене – тільки ноги. Потім вискочили надвір, і перед очима – картинка, яку всі бачили на фото: ми виявилися саме тим пологовим, про який писали. Та вагітна – на ношах із блідим обличчям – лежала поруч зі мною в палаті. Я вибігла на мороз у чому була – халаті та кросівках.

Усіх пацієнтів рятувальники готували до переїзду в обласну лікарню, а я згадала: там же бої! Благала відвезти мене додому. Мене і ще двох жінок поліцейські розвезли по домівках. Вискочив батько, забрав дитину. Мені було так боляче, що ледве рухалася.

Того ж дня знову мусила спуститись у підвал, бо навколо падали снаряди. Сусіди допомагали, бо дізналися, що я щойно народила. Звідусіль несли антибіотики, їжу, свічки. У підвалі батько заслав усе килимами і ковдрами, поставив відро для туалету. Натопив у бані. Туди я ходила міняти дитині підгузки.

Їла все, що давали, щоб було молоко. Картоплю в мундирах, залишки якої ще мали в погребі, сухарі. Був невеличкий шматок сала. Рятувала й консервація. Із потічка на вулиці брали воду, з якої робили чай. Це був єдиний шанс вижити моїй маленькій, бо дитячих сумішей ніде не було. А потім у мене почало прибувати молоко. Прикладала до грудей якнайчастіше. Розуміла, тільки так донька виживе.

У підвалі мене накривали страшні думки: ми в котлі, нас кинули, на допомогу ніхто не прийде. Плакала, бо думала, що це останні дні мого життя. Гризлася: навіщо я народжувала дитину? Щоб вона одразу вмерла? Це було відчуття близької смерті.

Щовечора я молилась і просила в Бога маленького дива – шансу вибратись.

І потім сусід сказав, що блокпост біля нас зняли. Ми зрозуміли, що можемо виїжджати на свій страх і ризик. Бо колони чи зеленого коридору не буде. І наважилися, бо такого шансу пізніше могло й не бути.

Зібралися за 5 хвилин: сумка з підгузками, бодики, пелюшки й серветки. Я сіла за кермо, бо більше ніхто не вміє водити машину. Бензину було пів бака – заправила ще перед війною.

До сусіднього села – 10 кілометрів, але вони були найважчі й найдовші в моєму житті. Батько бачив на дорозі міни та казав, як їх об'їхати. Висіли обірвані дроти, стояли розбиті БТРи. Частину замінованої траси довелося об'їжджати полем. Я тиснула на газ, бо боялася літаків і ракет.

У селі були тиша, світло, тепло, вода, зв'язок. Місцеві зустріли нас як рідних – прихистили, принесли обігрівач, нагодували гарячим супом.

Через день вирішили пробиратися далі – до моєї сестри на Тернопільщину. Вже забула, які села й міста ми проїжджали. Але добре пам'ятаю, як нам допомагали люди: зливали бензин по літру, а де були черги на заправки по 400 авто, пропускали вперед. Ми пічки не вмикали, їхали в холоді, щоб економити пальне.

Одна родина з Бердянська пустила до себе. Нагодували, спати поклали. Ми трохи відпочили. І я вперше за стільки днів стала під душ.

Далі знову – дорога, пошук пального. Врешті пощастило перетнутися з однією дівчиною. Почувши, що в авто дитина, якій 8 днів, вона заправила наш бак на 40 літрів. З того шоку я забула, як її звуть, але дякуватиму цій людині все життя.

На ранок виїхали на Запоріжжя. Минули кілька ворожих блокпостів. Потім побачили й український. Колону приватних авто зустрів волонтер і повів у бік Дніпра. Те, що бачили вздовж дороги, це страхіття – від урвищ до людських тіл.

На комендантську годину зупинялись у придорожніх мотелях і хостелах. Уночі їхати було лячно й небезпечно.

У Микулинцях нас зустріли родичі. Мені з дитиною виділили кімнату. І це була перша ніч, коли донька спала в бодику. Навіть їсти вночі не прокидалася. Перша ніч від початку війни, коли не було обстрілів і сирен.

Ми подали заявки на поновлення документів, бо з усього залишилися лише бирки з пологового – з ручки донечки і з моєї. Це єдиний доказ, що це моя дитина. Учора був суд. Думаю, що все вирішать на нашу користь.

Мій чоловік Станіслав зараз у рейсі. Весь цей час він нічого про нас не знав. А коли вже вдалося поновити картку мобільного, почали приходити есемески. Читала зі сльозами. Він звідкись дізнавався, що в нас народилася донька. Писав слова вдячності. З новин він знав, що пологовий бомбили. Але не знав, чи живі ми з дитиною.

Зараз постійно на зв'язку. Він мав приїхати, але його напарник не може потрапити за кордон, бо чоловіків з України не випускають. Тому Станіслав відпрацьовує новий контракт. Коли той закінчиться, не знаю, можливо, й через сім місяців.

Я в Микулинцях третій тиждень, Маї – місяць. Нам тут добре, всі турбуються про мене й дочку. Дуже хочу, щоб жахи війни на ній не позначилися. Я досі в шоці, ще навіть не можу усвідомити серйозності того, що ми пережили. Діяла на адреналіні. Зараз з усіх сил стараюся поновити документи, бо хтозна, що далі. Може, знову доведеться тікати. Якщо й тут будуть воєнні дії, то їхатиму далі, поки не знайду спокійного місця.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу".

×