78-річний Ігор Синєпольський не їде із Запоріжжя до нареченої в Київ, бо має завершити чотири справи
Мій предок – скарбник понизового Війська Запорозького Олексій Синєпольський. Був письменний, рахував на рахівниці, того й став скарбником. Коли Січ розігнали, пішов на татарський бік за річку Ілкису, вона тепер називається Конка. З ним пристали двоє козаків, Чуча і Жужа. 1775 року вони поставили хату й заклали село Благовіщенка. Там проходив Ізюмський шлях, яким у Крим по сіль чумаки їздили. Восени йшов дощ, а вози із сіллю накриті тільки рогожею, яка намокає і протікає. То мій предок збудував клуню на 50 возів. Тоді чумакам же треба десь поїсти – влаштував корчму. А оскільки від Криму до Благовіщенки 500 кілометрів, то треба було вози лагодити. Поставив кузню – от чого я інженер-металург.
Дід Спиридон часто мені казав: "Ану, малий, покрути точило". Або: "Покачай міхи". Перші ножиці я зробив у кузні в 9 років. Дід прожив 104 роки і шість місяців. Був головним інженером у маєтку Іваненкова. Іваненков – тесть Врангеля (генерел-лейтенант російської імператорської армії. – "Країна").
Біля Капулівки (Нікопольський район на Дніпропетровщині. Поряд із селом 1652 року постала остання – Чортомлицька Січ. Затоплена Каховським водосховищем. – "Країна") знайшов п'ять монет із Ольвії (грецьке місто-держава, на місці теперішньої Миколаївщини. – "Країна"). За одну мені на початку 1980-х дали 80 фунтів стерлінгів у англійському посольстві в Москві. Другу виміняв за двокасетний австрійський магнітофон, за третю купив спортивний гоночний велосипед, за четверту – джинси. А п'ята – в мене.
Біля річки Базавлук, де колись була Січ, позаминулого століття історик Борис Мозолевський розкопав курган. Мій брат поліз із вудкою там рибу ловить, а я знайшов глиняну голову собаки Анубіса. Мабуть, хтось із копачів лопатою відбив половину статуї і викинув із землею. 200 міліметрів заввишки, обпалена, полив'яна і розписана. Такі довголобі собаки в Україні ніколи не водилися. Ще картина не ясна, але читав, що в єгипетських пірамідах знайшли воїнів із оселедцями на голові. А у скіфських курганах опинилися єгипетське намисто й ці собачки-Анубіси.
1983 року був командиром роти допризовників, робили "инженерное оборудование местности". Рили окопи й натрапили на засипаний бліндаж. Знайшов там німця із залізним хрестом на шиї. Мундир зотлів, тільки ґудзики на животі лежали і пряжка з написом Gott mit uns. Був у чоботах із підковами на підборах. Мав кулемет із перемикачем темпу автоматичного вогню. Цей MG 34 був не пошкоджений, при ньому – дві стрічки, 200 набоїв. Я це все здав у кімнату-музей бойової слави Нікопольського технікуму гідромеліорації і механізації сільського господарства. Хлопці почали зі стрічок витягати набої і порохом бахкали. Довелося забрати обидві стрічки назад. Майже 200 патронів випотрошив у дві пляшки, кулі повернув на місце, знову вставив у стрічки і віддав у музей.
Коли на 500-річчя козацтва львів'яни до Запоріжжя привезли власноруч вилиту гармату з портретом Василя Стуса на замковій частині, знадобився мій порох. Робили зі старих газет пижі, запальником тільки – шшшшш… Піввв! Як дасть у сторону Дніпра! Все вистріляли.
Маю кімнатний орган, який належав композитору Сергію Танєєву. Коли мій дідуля 1905 року громив Красну Пресню, після барикад зустрів стареньку жінку. Вона назвалася домоправителькою дома Танєєвих. Їй хотілось їсти, то вона цей інструмент діду продала. А він із Москви поїздом привіз його в Благовіщенку. Чи грає? По черзі ногами, як на велосипеді, качаєш повітря. Тут написано "тремоло". Якщо натиснути – звук отакий буде: "О скалы грозные дробятся с ревом волны, и с белой пеною крутясь, бегут назад…" У Нікополі збігався весь двір, коли мій батько відчиняв вікно і грав на ньому токкату ре-мінор Бетховена. Другий такий самісінький інструмент я бачив у Ялуторовську Тюменської області, в домі-музеї декабриста Матвія Муравйова-Апостола.
З яхтою "Діана" 25 років тому хлопці з Херсонщини брали участь у змаганнях на Каховському водосховищі. Увечері прив'язали її до причалу, а cеред ночі знялася буря. Залізякою їй пробило на носі діру. Віднесло від берега, і вона затонула. Кажу: "Я її куплю". Хотіли 2 тисячі доларів, але сторгувалися за тисячу. У рибрадгоспі я взяв буксирний катер "Арал" на 300 кінських сил. Він три рази сіпонув, і пішло. Планую на ній у Грецію піти – до протоки повз місто Саламіні, де греки сплюндрували перський флот. Хочу біля Парфенона підібрати мармуровий камінчик.
У армії був капітаном артилерії, коли дід написав у середині 1950-х мені, що заповідає скриню інструментів. Там пістоль був капсульний 1850 року. Пістолетів я мав під час Другої світової війни шість: від маленького "Бебі" – до здорового "Кольта". Багато німці покидали, як утікали. Останній знайшов на березі Дніпра. Витяг із землі пояс, а на ньому – кобура і пістоль. Було написано "Божол Дожавні": мабуть, якийсь югослав перепливав Дніпро й кинув.
"Кольт" трофейний достався зіпсований, погано крутив барабан. Німці користувалися, а коли почав барахлити – просто кинули. Ще мав дідівський наган із написом: "Тульский ружейный его императорского величества завод. 1905". Дід був офіцером, командиром збройного дивізіону в Петербурзі. Як почали після німців забирати зброю, бабуся 1944 року висипала в колодязь два відра гранат.
Автомат ППШ знайшов серед поля в засипаному окопі 1945 року. Побачив також маленький пістолетик – як півтори сірникових коробки: на 6,35, п'ятизарядний. Нещодавно розказали, що в Польщі можна до нього набої купити. Але я його вже подарував.
1954-го мені було 19 років. Тоді за вишиванку могли визнати ворогом народу, а в мене був ще й чуб. Закінчив технікум, призвали до армії. Одягнув вишиванку, шаровари, лишив чуба, сфотографувався в ательє. Взяв коробку набоїв і трофейний пістолет, бо не знав, чи дадуть там другий. І пішов служити на Далекий Схід. Мати свою зброю, як виявилося, не можна було, але я за нього виміняв японський самурайський меч.
Під час служби 1956 року провалився на танку під лід ріки Амур. Три доби сиділи в наметах, нас замело по чашечки на електростовпах. Командир наказав на танку пробитися до казарми і притягнути кухню. Шляхи позадувало. Ми переїхали на берег ріки, думали по кризі піти. Вискочив я з води, витяг механіка-водія. Сірники мокрі, сокира під льодом, а мороз – 33 градуси. До казарми 15 кілометрів. "За мной бігом марш!" – і побігли. Клацали по льоду мерзлими чобітьми, як корови. Напарник падав з ніг, але я його за ремінь схопив і дотяг. Як добігли, в мене позвоночник, права легеня і праве око вийшли з ладу. Я ж біг проти вітру.
Коли праве око осліпло, тримав пістолет правою рукою, а цілити вчився лівим оком. На лівому стало 125 відсотків. Читав у окуліста навіть буквочки "віддруковано в друкарні там-то". 1966 року переміг у змаганнях зі стрільби з гвинтівки МП 60. Це були запорізькі обласні змагання серед працівників усіх заводів і фабрик. Трьома 1,5-кілограмовими кулями жонглюю 63 рази. Мав двох друзів, яких нема в живих. Коли роблю зарядку, 21 раз підкидаю за Сашку, 21 – за Колю і 21 – за себе. Тибетські монахи роблять тричі по сім.
1947-го, у 12 років, закопав німецьку гвинтівку "Маузер 98" 1939 року випуску. Разом із двома сотнями набоїв лежала залита солідолом у чавунній трубі. 1963-го Микита Хрущов пересадив усю державу на кукурудзяний хліб. Почалися демонстрації. В Новочеркаську спереду йшли піонери в сорочках і з галстуками, за ними – люди з транспарантами "Хліба!" Микита послав роту військових. Робітники, аби не пустити в Новочеркаськ потяг воєнних, розібрали залізницю. Але солдатів пересадили на машини і вишикували в Новочеркаську в дві шеренги. Командир підрозділу крикнув "Стой! Буду стрелять!" Залп угору. Люди ідуть. Не повірили, бо не звикли, щоб свої своїх стріляли. Тоді дали наказ "на поражение". Убили 144 людей. Я, коли про це дізнався, був у Нікополі заступником керівника народної дружини. Мав групу хлопців тільки-но з армії. "Ігоре Анатолійовичу, треба терміново робити вибухівку, бо буде революція", – сказав мені демобілізований сержант. На вулицях з'явилися листівки про непокору й повстання проти радянської влади. Я був свідком, як із військової частини вночі, прорізавши стіну, витягли 17 автоматів, і вони пішли в народ.
Поїхав я в село своєї бабці, Нива Трудова біля Апостолова на Дніпропетровщині. Під яблунею викопав гвинтівку, склав і привіз у Нікополь. Ховав її до 29 січня 2009 року. Революції так досі й нема, а рушницю міліція забрала. Зброї тоді в мене вилучили шість одиниць: три карабіни СКС, автомат ППШ, німецьку гвинтівку та японську – з глушаком, оптикою, автоматичну п'ятизарядну. Я хотів козачий вишкіл робить. Щоб хлопці, які на Хортиці здають присягу козакам, почули, як здригається зброя в руках. Щоб це не були мамині синочки.
У нас у місті є дві сотні кошової управи УПА. Всі запеклі патріоти такі, що можна знову йти в табори, терпіти й боротися. Я заявив, що хочу створити колегіум: там виховуватимуть патріотів, які згодом посядуть верхні щаблі влади. Вирішив принести зброю додому, щоб не вкрали або не попала в руки бандитам. У нижній білизні був, накинув на себе плаща, бо гараж майже під балконом. Два рази пройшовся, усе розклав на ліжко. Пішов утретє – і попався. Захопив дуже важкий мішок, п'ять із половиною тисяч набоїв. А в другій руці – скринька від кулемета МG-34, теж повна набоїв. Заходячи в під'їзд, чую: "Не закрывайте, не закрывайте…"
Посадили мене в клітку металеву 1,5 на 1,5 і тримали 22 години навстоячки. Ні води не дозволяли, ні сходити в туалет. 263-я стаття, пункт 1 – зберігання автоматичної вогнепальної зброї. Сказали, що світить п'ять років із конфіскацією квартири, машини. А головне – яхту, боявся, заберуть. Я мав три посвідчення на шість одиниць. На японську гвинтівку дозволу би все одно не отримав, бо в неї походження крадене. На німецьку мені Гітлер сертифікат теж не видавав. Був ще патрон: якщо черкнути і кинути в міліцію, а самому надіти протигаз – вони лежатимуть сонні, а я хоч би що. Забрали все, навіть три гранати навчальні. Добрива для саду, селітру й суперфосфат – і ті узяли. А шаблюку дідову не рухали. Дід казав: "До сраки розрубай, а далі сам розпадається". Кажу: "Оце як тільки хто троне, підірву себе на місці".
У газетах написали, що я – запорізький Рембо. Таку рекламу мені зробили, що не судити не можна було. Прокурор дав рік умовно. Зброю не повернули, хоч вона за мої гроші куплена. Виставили рахунок 7 тисяч гривень за експертизу моєї ж зброї. Я не оплачував. Захистив голова Верховного суду, до якого звернулися Володимир Мулява (народний депутат другого скликання, з 1998-го почесний гетьман Українського козацтва. – "Країна") і Левко Лук'яненко (дисидент, народний депутат чотирьох скликань. – "Країна").
В Україні дуже непевна обстановка. Коли Піночет прийшов до влади в Чилі, його прибічники застрелили в палаці попередника Сальвадора Альєнде, і почалася бандитська епопея. Багато було банд озброєних. По квартирах грабували. Якщо в нас настане час, що прийдеться захищати онуків, то я – тричі чемпіон Дніпропетровської області зі стрільби. Жодної кулі мимо не пущу.
Вийшов на пенсію, протинявся років вісім, а тоді придумав завод "Запоріжспецсплав" – брав участь у проектуванні й запуску. Люди шушукались, коли їм мене, з оселедцем, представили головним металургом. Перед тим я потрапив на прийом до мільйонера – гендиректора Дніпропетровського стрілочного заводу Тараненка Сергія Дмитровича. Він сказав: "Я вам вірю. Даю 3,5 мільйона гривень". Я – інженер-феросплавник, брав участь у проектуванні. Придумав піч, про яку китайці, що були в нас у гостях, сказали: "Подібне тільки в японців бачили".
Створюю козацький шляхетський колегіум на 600–700 учнів, з сьомого по 11-й класи. Це будуть кадри для Могилянки, Академії Сагайдачного. Наші науковці, наші армія і міліція. Годі Україні пропадати під владою шуфричів, табачників і колесніченків.
Наречена кличе, щоб їхав до неї у Київ, а я не хочу. Треба дописати книжку "Легенди козачого краю", закінчити ще один завод, який я строїв для німця, але він зів'яв до цієї ідеї і дав мені довірчу грамоту, щоб я його продав, сходити в Грецію на яхті й запустити колегіум. А тоді – вже.
1 
1
Коментарі
2