"Постійно переживав, чи не буде потім соромно за свою поведінку"

У березні я з іншими волонтерами – зібралася ціла колона – евакуювали людей із Харкова. З Дніпра доставляли гуманітарку, назад – людей. За тиждень на своєму авто вивіз майже 40 харків'ян. Тоді охочих меншало й ми переключилися на Маріуполь. Але в першу ж поїздку – це було 19 березня – мене затримали.

Машину зі мною й чотирма пасажирами біля села Червоне зупинили деенерівці. "Виходь, показуй багажник. Хто ці люди в салоні?" – "Не знаю, я волонтер, евакуюю їх". – "А, волонтер. А що це в тебе на ногах? Якісь капці". Я був взутий у чоботи-уггі. Окупант подумав, що я військовий, який натягнув на ноги будь-що, аби втекти. Крім того, я майже не спав – очі червоні, щетина, вигляд втомлений, непривітний. Він почав ритись у телефоні й серед тисячі світлин знайшов компромат – фото прапора, картинку з написом: "Слава Україні". А в інстаграмі – відосик, який я зняв у Дніпрі: поліція з написом "Русский военный коробль иди на х…" їздить містом, і ще була пісня "Батько наш Бандера".

 

Мене змусили роздягнутись у гаражі: шукали татухи "Азова" чи інші патріотичні. Погрожували пістолетом, бо я здавався спокійним. Один із них сказав: "Я зараз тобі прострелю коліно – і ти стечеш кров'ю за гаражами". Це був конвеєр. У той гараж пхали людей із кожної другої машини.

Одного львів'янина відпустили, він був переляканий і казав, що возить людей з евакуації за гроші: "Я на зарплаті". Для них це зрозуміло. А коли волонтер, зляться.

Відбір у них такий: сподобався – відпустили, не сподобався – затримали. Я не сподобався.

Спершу мене кинули в підвал, а наступного дня відвезли в Мангуш, день протримали на морозі біля управління поліції, а тоді взяли відбитки й допитали: "Чого ти тут? Чи ходив на мітинги 2014-го?" Я всім казав, що волонтер, а вісім років тому ще був занадто малий. "Усе, на фільтрацію, за 20 років вийдеш".

Нас били: під дих, по ногах, могли кийком вгатити. Кинули в мавпятник. Камера розрахована на п'ять-шість людей, але там вмістили 32. Ночували стоячи, як кілька. Було спекотно, душно, важко. Хотілося всього й одразу: їсти, пити, але найбільше – полежати й поспати.

Зранку наступного дня нас повезли в Докучаєвськ. Там весь день простояли на вулиці із зв'язаними скотчем руками. Вони замерзали, бо сховати їх було ніяк. У дворику – висока біла стіна. Ми біля неї стояли. Думаю: блін, невже розстріляють?

Усіх посадили в камери. Тісно, але можна було лягти валетом. Твоя голова, тоді чиїсь шкарпетки, тоді знову голова. Запах перестав відчувати одразу ж. Похєр. Якщо хочеш їсти, пити та спати весь час – не до цього. Під вечір дали по шматочку нарізного батона. А потім – тарілку супу. Одну на 15 людей. Ложка теж одна. Був приємно вражений манерами полонених: "О, сьогодні накидали багато. Отже, всім буде по ложці юшки й по ложці гущі".

Далі був Донецьк і місцевий УБОЗ. Приймали там жорстко. З'явився опер, пішли серйозні допити. Мене звинуватили у співробітництві з "Азовом" і пропаганді тероризму. Докази: мій телефон і мої ж свідчення. Вихоплювали кожне слово з контексту. Там не можеш вигадати історію, легенду, заплутати їх, бо не встигаєш відповісти, як нове запитання. Ще й б'ють постійно. Мусиш казати правду. Але стараєшся – не всю. От питають: "Хтось із твоїх знайомих донатив на ЗСУ?" – "Хтось так". – "Хто?" – "Не знаю, я в них не допитувався".

Перешерстили всі номери в телефоні, але там жодних кримінальних підписів типу "Командир "Азова" не було. Однак, як я потім зрозумів, дзвонили всім. Усі номери позмінювали, подописували якісь цифри.

Мене допитували два опери, просили: заспівай свою улюблену пісню. Я не розумів, що вони верзуть. "Ну оцю: "Батько наш Бандера, Україна – мати" й ходять удвох співають на весь кабінет. Думаю: клас, молодці, вивчили, і прекрасно, хай крутиться в їхніх мізках.

На мені була футболка з написом "Дніпрянин", це означало, що я з ультрасів "Дніпра". А багато їх поїхало на фронт 2014-го й пізніше. Ця футболка дала їм розуміння, що я входив до "Правого сектора". Для них ультрас – це неадекватна, некерована нацистська особа, яка ходить на футбол, щоб когось убити. Мене постійно запитували, кого я знаю із "Сектора", хто такий Ярош? Сказав, що не знаю. Один узяв мене за шию, підіймає і каже: "Що тобі, боляче?" А я навіть дихнути не можу. Ледь-ледь кажу: "Боляче". Він відпускає. Тоді, закинув руки назад, скотчем перемотав – і почав гамселити автоматом по голові, між лопатками, поки я не почав лізти від болю під ліжко.

Били за що завгодно. Цим людям по кайфу, коли ти страждаєш. Змушували максимально довго стояти скрізь і всюди, хоч би де я був. Пастир із Маріуполя, який має інтернат сімейного типу з десятьма дітьми й залізну пластину в нозі, попросив дозволу сісти. Тільки-но на стільчик опустився, вискакує командир: "Чого сидиш?" Не дослухавши відповіді: "На коліна!"

Багатьом давали читати з папірця "зізнання", які записували на камеру. А за нею стояла людина з пістолетом. Помилишся – другого дубля не буде.

Раз бачив, як людину заповажали за позицію, але це, швидше, виняток. Бо вони люблять ламати. Один підполковник допитував полоненого. Щось питає-питає, а тоді: "Слава России". Той: "Слава Україні", і так кілька разів. Чекав, коли той і собі повторить його слова. – Ти що, борзий? – Ти можеш мене побити, змусити казати, що ти хочеш, але я люблю свою країну, в мене є своя позиція, й вона всередині мене лишиться, хоч би що ти зі мною робив. – Нічого не зробив. Продовжив допит.

Під час допиту одному росіянину стало зле. Падає на підлогу, звивається від болю, задихається. Просить іншого викликати "швидку". Той не звертає уваги. Хворий знову благає: "Виклич!" Той телефонує в діжурку, просить їх. За якийсь час напарник із підлоги: "Де лікарі? Ти викликав?" – "Ой, бля". Набирає ще раз діжурку, а ті, виявляється, теж нікуди не дзвонили. Тільки на десятий раз та "швидка" приїхала.

В УБОЗ жили в брудних камерах без вікон. Через двері пробивалося якесь світло, але, коли було похмуро, не розуміли: день чи ніч. Туалету не було, ходили в пляшку. Якби хтось у кутку наклав, думаю, за це й убити могли б. Бо й так сморід стояв.

Оленівку я назвав би концтабором. З усіх місць, де я був, там найважче. Туди напхали й цивільних, і військових. Перших брали на фільтрацію на кілька годин й лишали на кілька місяців. Там я проіснував з 23 березня по 20 квітня.

Спочатку кинули в камеру – приміщення ко­лишнього дисциплінарного ізолятора. Тісно було: заштовхнули людей, скільки могли. Спали стоячи. Тоді перевели в барак людей на 90. Ми спали на голих піддонах, що їх накидали на підлогу. Зазвичай їх було по два на три людини. Всі спали купно. Якщо один перевертається, то решта теж це робить. Приміщення сире, бо тиждень перед тим ішли дощі, в усі щілини дме. Лягаєш за сантиметрів 30 від стіни, в обличчя дихає вологістю, перевернешся спиною – тягне в нирки. Добре, що на мені була довга тепла парка, вона виручала.

Води не було, ніхто не мився. Постійно голодні: отримав трохи каші – що їв, що не їв. Хоча хліба давали не по скибці, а десь чверть чи одну шосту хлібини. Хтось не доїдав, лишав на ранок із чаєм попити. І тоді завелася "криса", яка цей хліб крала. Виявилося, цей чоловік лежав біля мене, накривався курткою і їв крадений хліб. Покарали тим, що мив парашу й віддавав свій пайок тим, у кого вкрав.

Ми були не в тюрмі, а в режимі виживання. Хтось стає поганню, хтось гуртується з іншими. Мені було легше, коли з кимось спілкувався. А люди там були різні: "крисятня" – це полонені, які потрапили туди раніше. Вони за деенерію. Адміністрація поставила їх наглядати за нами, вони вважали себе богами. Могли за непослух речі зняти з людини, забити ногами, виштовхати стояти на всю ніч на вулицю, забирали передачі.

Я шукав однодумців. Помалу промацуєш людину, дивишся, чи в адекваті вона, чому сюди потрапила й чого хоче. Був чоловік, який пройшов 2016 рік, має два поранення. У Маріуполі його затримали в засідці. Машину й усю його компанію розстріляли. І він пройшов їхній поліграф – допит з електричним струмом. Це коли змочують руки чи ноги водою, приєднують до них електричні дроти, через які пропускають струм. Але щоранку він прокидався з усмішкою.

Микола Миколайович вивозив людей із лівого берега Маріуполя в центр міста, щоб вони могли евакуюватися. На дверцятах його машини був напис: "Твій найкращий день". Бабусі, коли залазили в машину через ці двері, плакали. Микола Миколайович потрапив у полон, бо випадково протаранив російський БТР, припаркований біля дороги.

Полонених змушували працювати: копати землю, прибирати подвір'я, траву щипати між плитами. Я попрацював кілька днів по кілька годин, а далі морозився. Казав, то живіт болить, то ребра, то температура. Коли багато людей, можна загубитися в натовпі, головне – відчути момент, коли прийдуть конвоїри, й десь заховатися. У бараку й на подвір'ї можна було ходити, де хочеш. Стояли лавки, турніки, але на них займалися лише новоприбулі, хто мав сили. У нас їх не було – ми ж постійно голодні. Вони нам і новини розказували, бо ми ж нічогісінько не знали. У бараці грали в кості та нарди, зроблені з хліба. А у третьому бараці хлопці робили їх із дерева, одну можна було обміняти на пачку цигарок. Якщо вона в тебе є.

У квітні багатьох людей перевели в Донецьк. А в Оленівку завезли ліжка, матраци, почали відновлювати їдальню, бо до того готували на польовій кухні. Шукали серед полонених електриків, електрозварювальників, щоб полагодити котли. Нарешті завезли миски.

15 квітня до Оленівки привезли 850 морських піхотинців із маріупольського заводу Ілліча. Цілу добу вивантажували. Їх били так, що вони просто вили від болю. Там був гарячий коридор, через який проходили всі військовополонені: арматура, ремінь і людина в тактичних рукавицях із кастетами. Коли морпіх падав, його лупцювали так, доки не встане, а якщо кричав – доки не перестане.

Азовців привезли в Оленівку у травні. Я тоді вже місяць, як був у Донецьку. Там умови трохи кращі: вода з крана текла. Був налаштований, що пробуду там до кінця війни, а може, й довше. Морально налаштувався на кілька років. Співкамернику Саші казав: "Це буде пригода, якщо за пів року – рік мене випустять". Він подивився на мене, як на божевільного: типу, що ти верзеш? А потім в один прекрасний день, я саме грав у нарди, по мене прийшли та звільнили. Дали довідку, що пройшов фільтрацію. Вона дає право пересуватися по деенерії.

Увесь цей час мама й сестра шукали мене. Якось побачили на російському пропагандистському каналі відео з Оленівки, де був я. Мама всіх на вуха поставила, запхала мене у списки військових на обмін. Їй кажуть: "Він не військовий" – "Нічого, хай буде". Мені пощастило, що за мене й інших – загалом 33 особи – боролися наша влада, ЗМІ, волонтери, рідні.

Як вдалося там триматися? Я хотів бути в позиції сили, а не жертви. І тепер, коли кажуть, що я "жертва російської агресії", неприємно. Психологи говорять: як ситуацію сприймаєш, так воно й відбудеться. Налаштувався, що всі виклики треба приймати, це моя війна. Постійно переживав, чи не буде потім соромно за свою поведінку.

Коли навколо багато тих, хто за "русский мир", і вони товчуть постійно, що не треба воювати, треба здатися, віддати територію, в якийсь момент починаєш сумніватися: а може, вони мають рацію? Думки губ­ляться. Тоді допомагали згадки про те, чого потрапив сюди. Щоб не чути їх, я подумки співав гімн України.

Є люди, які страждали від перебування в полоні. Неприємно було на них дивитися. Це війна, й навіть такі жахливі умови потрібно витримати.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×