Попросив тыкву, а вона мені: вам гарбуз? Повернувся додому ні з чим

Мріяв подорожувати й вивчати іспанську, італійську, арабську, китайську. Думав опанувати російську. Друзі-литовці заохочували – це велика культура, література, музика. Але в Росії це дорого. Поїхав у Білорусь, це був 2006 рік.

Поїзд прибув десь о 19-й годині. Мене мали зустріти, але ніхто не прийшов. Дивився на дві вежі неподалік вокзалу, розмірковуючи, що робити. Ніхто навколо не розмовляв англійською, ходили насуплені. Все темне й сіре. Почав, як умів, питати у людей дорогу. Вони переживали за безпорадного іноземця, який приїхав без грошей, не знаючи мови й адреси. Допомогли знайти своїх.

Білоруси товариські. Багато разів запрошували додому. Столи вгиналися від їжі. Норвежці не настільки гостинні. Коли бачу, що мій сусід вивантажує з машини важкі пакунки, пропоную допомогу. Він дивується. Не заведено допомагати незнайомцям.

Після Білорусі поїхав до Трьомсе – місто на півночі Норвегії, потім стажувався в посольстві Норвегії в Києві. Два роки працював у генеральному консульстві в Мурманську. Сумував за Україною – її їжею й теплом.

До Києва повернувся 2013-го. Планував написати магістерську роботу. Мав дві теми – про перші роки Лукашенка при владі чи відмінності між опозиціями в Росії, Білорусі й Україні. На моїх очах відбувалася Революція гідності. Зрозумів, що треба писати про це.

Простір Майдану допоміг людям. Розташований так, що його важко контролювати поліції. Особливе місце для протестів. Як нейтральна територія між політичним та історичним і релігійним центрами Києва. Там відбулися три революції. Це сильна символіка.

20 лютого 2014 року я прийшов на Майдан одразу після того, як силовики вбили мітингарів. Стояв і думав: чи маю я боятися за своє життя? Зрозумів, що не треба. На Майдані є багато можливостей сховатися – торговельний центр, виходи на Інститутську, Хрещатик, Городецького.

Центральні площі Мінська – Жовтнева й Незалежності – інші. Від них відгалужуються мало вулиць, їх легко оточити. Центр білоруської столиці радянський і холодний. Люди збиратися там не хочуть. Цей простір їм чужий.

 

У Москві є кілька площ, зручних для протестів – Пушкінська, Революційна, Манежна. Влада не дозволяє там влаштовувати мітинги. Тільки на периферії – наприклад, проспекті Сахарова. Або Болотній площі, де достатньо оточити два мости, щоб контролювати все.

Білоруси – миролюбні. Влада атакує їх із неймовірною жорстокістю. Б'ють і катують. Але вони протестують мирно, без насильства.

Коли відбулася анексія Криму й почалася війна на Донбасі, ми з трьома колегами з Норвегії та Німеччини відправляли один одному посилання на пісні в ютюб. Тема цих електронних листів була WoS – абревіатура з англійської War of Songs. І незабаром у нас назбиралося багато таких пісень. Вони показують різницю між музиками Росії й України в цій війні. Українці користуються гумором у боротьбі проти воріженьків. А Росія робить вигляд, що війни немає, співають про мир, єдність і порозуміння. Можна сказати, це пісенне протистояння між гумором і цинізмом.

Марко Галаневич із гурту "ДахаБраха" і Євген Славянов з OY Sound System і StroOM розповідали про музику під час Революції гідності. Більшість пісень написані, щоб мотивувати співвітчизників до боротьби. Наприклад, українська пародія Ореста Лютого на гімн РФ "Здохни, імперія".

Інтерес Європи до України є. Захід хоче знати – хто вони, українці? Раніше багато людей думали, що це подібна до Росії держава. Коли Євромайдан починався, експерти по РФ раптом стали "фахівцями" з питань України – розказували речі, які не відповідають дійсності. Наприклад, що Західна Україна налаштована проти Східної. Такі "експерти" вважають: якщо знаєш одну країну, то знаєш і сусідню. А з Україною це не проходить.

Російська пропаганда особливо відчутна в деяких країнах Європи. У Норвегії багато людей переконані, що треба слухати Росію, бо ми сусіди й повинні мати добрі відносини. Але, думаю, і вони вже починають розуміти, що відбувається.

Люблю борщ і голубці, деруни, млинці, вареники. Хочу в Полтаву поїхати. Мені казали, там справжня українська їжа. Хоча вона є й у Львові, в Криму, на Донбасі – українська кухня різна.

Із дружиною спілкуємося російською. Коли познайомилися, говорили цією мовою. Тепер розмовляти іншою нам незвично. Дружина вивчила норвезьку. Коли їдемо до її батьків, усі балакаємо українською.

У посольстві мав чудову вчительку української мови. З Тетяною займався годину на тиждень. Вона пояснила граматику і відмінності між російською й українською, зокрема у фонетиці. Це була основа. Під час Майдану багато розмовляв із людьми. Я ніколи мову спеціально не вчу. Просто починаю нею говорити.

Дружина попросила купити гарбуз. Я знав його назву російською. Попросив у продавщиці тыкву, а вона мені: вам гарбуз? Який арбуз? Повернувся додому ні з чим.

×