"Поні – це концентрація характеру. Може підстрибнути й укусити великого коня"

Утримання однієї тварини коштує 200 гривень на день

11 років тому в харківському парку побачила нещасних "прокатних коней", які за гроші катали дітей. Усі змирилися зі ­своєю долею, і лише одна кобила вибрикувала, куса­лася, тікала. Вона боролася. За кілька днів ми з Іваном пішли її провідати у клуб. Це був жах: по коліна у гної, на голову лився дощ. Ми її викупили, поставили у стайню до друзів і пів року лікували. Коли заходила у стійло, доводилося надівати каску – травмована коняка спершу кидалася на людей. Назвали її Шера, Шахерезада. Найкраща у світі кобила. Моя улюблениця.

Після історії з Шерою зрозуміла, що хочу рятувати коней. Вони хоч і великі, але беззахисні. Котів і собак лікують багато, а фахівців із великих тварин – одиниці. Закинула роботу в ресторанному бізнесі і здобула освіту ветеринара.

 

На Харківщині, в Малій Данилівці, була дитяча кінно-спортивна школа з державними кіньми. Там я навчилася базового лікування, вмію приймати пологи, оперувати. Коні їздили на всеукраїнські й міжнародні змагання. Були в нас і місцеві театральні постановки.

Спершу ми з чоловіком орендували стайню, а з часом купили дім у Деркачівському районі. Побудували там стайні. Також я лікувала хворих хижих птахів, а потім випускала на волю.

Наступного нашого коня побачила в чаті в телеграмі, де продають секондхенд. Хотіла взяти якісь речі, а натрапила на оголошення про продаж коня. Він кульгав. Написала власнику, що його треба лікувати, а потім продавати. На це отримала відповідь, що "всім начхати" і якщо що – "вони його на м'ясо здадуть". Мені кінь чомусь запав у душу. Попросили допомоги в соцмережах, бо ціна на тварину була далеко "не м'ясна". Забрали, привезли додому самий скелет. Але нічого – виріс, став красенем. Адміралом назвали.

Ще один кінь жив на елітній спортивній конюшні в Харкові. Як побачила його, одразу виникло відчуття, що мій. Десь за рік подзвонила директорка конюшні: "Якщо хочеш, можеш забрати цього коня зараз. Бажано в найближчі декілька годин". Чомусь не знайшли порозуміння кінь і його власник. Загалом стосунки між господарем і конем навіть інтимніші, ніж у людини й собаки. Якщо не намагаєшся зрозуміти, відчути коня, то буде так: щось там потіпалось у стайню, а ти зліз і пішов додому. А якщо коні – це твоє справжнє захоплення, то вчишся вибудовувати стосунки. Цього коня звати Закал. Він емоційний, і тому йому найважче було пережити стрес від війни. Відновлювався найдовше.

У Шери є син – Тьєрі. Народжений від великого кохання. У харківській конюшні був красень-кінь, якому приписували магічні здібності. Одного разу вони з Шерою втек­ли із загону і зробили цю малечу. Йому тепер 3 роки. Тьєрі несамовитий, веселий, розумний.

У табуні свої стосунки: коні дружать, симпатизують або навпаки недолюблюють. Вони можуть обійматися, чухати одне одного, а можуть кусати. У багатьох уявлення про коней романтичне, мультяшне. Це не зовсім так. Коні – логічні істоти. Навіть прагматичні. Вони слухатимуть упевнену людину, яка чітко знає, чого хоче від коня.

Бісквіт – це білий поні. Його купили для моєї середньої доньки Марії. Вони народились одного року, одного дня і мають схожий характер. Цей коник геть не комплексує через малий зріст. Поні – це концентрація характеру. Може підстрибнути й укусити великого коня. Робить таке регулярно.

Перед початком повномасштабного вторгнення був іще один дорослий кінь. Помер після евакуації. Ми подолали інфекцію, яку він підхопив дорогою. А потім – серцевий напад. Робили посмертне дослідження: в молодого спортивного коня на тлі стресу внаслідок війни сталися незворотні зміни в серці. А навантаження від лікування спровокувало погіршення. Безглузда смерть. Цьому коню було 11 років, ще жити й жити (середній вік коней 25–30 років. – Країна).

До 24 лютого ми жили в селі Безруки під Деркачами, за 30 кілометрів від кордону з Росією. Ще 23-го числа я чула, як ідуть танки, думала: хтось набухався і поїхав на комбайні в поле. Потім через наше село летіли "Гради" на Харків. Ми були перші, хто зустрів ворога. Бачили першу танкову атаку, коли бронетехніка проривалася з Бєлгорода. Вони кружляли навколо нашого села, де ми були з трьома малими дітьми – найменшу доньку я народила за два місяці до початку війни. Світло, опалення, зв'язок, газ зникли одразу. Собаки вирвались і втекли в бік ворогів, там їх застрелили.

Порадились і вирішили, що чоловік і діти пересидять у бункері в подруги під Харковом, а я залишуся з ­тваринами. Але росіяни скоро зайшли в село – й вибору вже не лишилося. Я під обстрілами вивела всіх наших коней на базу до кінно-спортивної школи, там було спокійніше. Невдовзі їх довелося перевезти до Дніпра. Доки коні були там, ми з родиною евакуювались у Німеччину й думали, як їх забрати.

Усі європейські фонди радили шукати приватних перевізників. Ми зв'язалися з такими, й вони викотили космічну суму за дорогу зі Львова в Німеччину. А якщо додати ще й шлях від Дніпра, то виходило 2 тисячі євро на коня. За п'ять моїх великих коней, коня моєї куми й поні виходила непідйомна сума.

Проте добрі люди підкинули грошей на перевезення. Я поскупилася віддати їх за одноразову поїздку і знайшла в Німеччині старий фургон-­коневіз. Купила, зареєструвала, застрахувала. Вивчила європейське законодавство, норми й вимоги до техоглядів. Важко було знайти водія зі специфічною категорією. Вклалася в бюджет. Але тепер маю фургон і вільна в пересуванні. Це заспокоює.

Дорога була важка, й це при тому, що на кордоні ми стояли менш як добу. Буває, люди по сім-дев'ять діб стоять. Від коней через виснаження і стреси за ці тижні залишилася третина.

Уже в Німеччині зрозуміли, що ця країна нам не пасує. Ні родині, ні коням. У тій частині, де колись була Східна Німеччина, лишилося багато російськомовних людей. Ці росіяни чекають на прихід Путіна. Оці жарти: "На Берлін!", "Готові повторити" – їхня картинка світу. Вони реально думають: може, Путін прийде – й опалення буде дешевше. Німецькі ватники – не жарти. Для коней ситуація така: якщо коні не елітні, як у мене, то вони житимуть у полі. Німці орендують шматок огородженого поля, де нема навіть навісу. Є автоматичне подання води, привозять рулон сіна – і все. Оренда ж найдешевшої стайні – 550–600 євро на коня і місць немає: заброньовані на декілька років уперед. Пасовища здають в оренду, і вони теж коштують космічних грошей.

Побули трохи в знайомих, нам дали шматок поля, ми сплачували тільки за сіно. І тут почався треш. Бо поки були в дорозі, зупинялись у різних стайнях, де до наших побували коні з усієї країни. Це як у смітник потрапити. Нахапали купу болячок. Тварин щеплено проти базових хвороб, але не проти всього існують вакцини.

Так намучилася, що сіла моральна батарейка. До того ж ми почали шукати, куди переїхати. Щоб і дім для родини, і конюшня. Найдешевше місце знайшлося біля Бельгії: двокімнатна квартира без меблів і огороджений шматок поля. Це коштувало 1700 євро. Виявилося, що за 1500 євро можна в Польщі орендувати будинок із теплою стайнею зі свіжим ремонтом, двором. Меблі можна купити за копійки. Ми зібрались і поїхали. На той час коні досягли апогею інфекційних хвороб. У Європі не купиш вільно антибіотиків чи протизапальних препаратів. Але я здружилася з лікарями, пояснила ситуацію – і нам допомогли.

Із часом усе більш-менш стабілізувалося. Нині ми знайшли постачальників сіна, де купувати корми. Коні гуляють, пасуться, набирають вагу й мають нормальний вигляд.

І досі важко середній доньці. Їй 2 роки, і вона стрімко втрачає волосся пасмами. Лікарі кажуть, що так діє відкладений стрес. Марія погано спить, їсть. На початку війни півтора місяця пила лише молоко й не їла взагалі. Стала істерична і плаксива.

Повертатися додому нині не бачу сенсу. Була нещодавно в Україні. В нашому селі все розгромлено, немає газу, світла. Вдруге тікати з тваринами я не витримаю.

Щодо евакуації державних коней. Там виникли проблеми із формальностями: кінно-спортивна школа раніше належала зооветеринарній академії. 2021-го вона стала біотехнологічним інститутом. І невідомо, чи прийняли коней зі стайнею на баланс. Спитати не було в кого: адміністрація втекла. Не можна було знайти людину, яка поставила б підпис. Формально тварини державні, а направду – нічиї. Біля них були директор школи та тренер. Але вони не встигали прибирати за 50 кіньми під обстрілами, ті стояли в нечистотах, копита підгнивали. Крім того, коням треба гуляти 8–10 годин на день. Ці тварини мають гладеньку мускулатуру кишківника. Якщо не рухаються, їжа не перетравлюється. А хто їх випускатиме гуляти, коли бомблять? Треба було рятувати. Я вже не шукала нічиїх підписів. Просто вивезла.

За транспортування одного до Дніпра треба було заплатити 6 тисяч гривень. Допомогли благодійні фонди. Поступово всіх коней перевезли до Дніпра, потім розмістили в різних регіонах. Але тепер вони повертаються додому, бо щодень утримання однієї тварини обходиться у 200 гривень. Тепер донатів немає. Я забезпечила їм вісім місяців відносно спокійного життя, де вони відійшли від стресу. Деркачівський район звільнили, там не стріляють, а прилетіти в Україні може всюди. Різниці, крім фінансової, де саме бути, немає.

×