Щойно виходимо з автобуса – в ніс вдаряє свіжий запах хвої. Навколо – тиша. На вулицях мало автівок і людей. У місті Славутич – ранок п'ятниці 7 квітня. Більшість працездатного населення – на роботі: у зоні відчуження та на Чорнобильській атомній електростанції.
Славутич – наймолодше місто України. У червні святкує 30-річчя. Його звели після аварії на ЧАЕС – для виселених із Прип'яті працівників станції та їхніх родин. 25-тисячне місто розташоване на Чернігівщині, однак адміністративно належить до Київської області.
Славутич починається місцевістю "якір". Це недобудована бетонна пристань на Дніпрі. Туди підвозить своєю BMW 69-річний Володимир Крупський. 1987-го приїхав на будівництво з Росії.
– Первыми сюда пришли 13 теплоходов. В них жили строители, – розповідає Володимир Степанович. – Здесь было любимое место черниговчан. Глухой лес, ягод, грибов – косой коси. Партизанский край. Я сам – из Красноярского края. У нас – охота, рыбалка. Здесь – то же самое.
Виїжджаємо на дорогу з великих бетонних плит. Її проклали під час будівництва Славутича. Сполучала базу будівельників із майданчиком, де зводили місто. Раніше тут був ліс.
– Я работал в городе Красноярск-45. Сейчас – Зеленогорск, – продовжує Володимир Крупський. – Мой друг поехал сюда посмотреть. Вернулся, говорит: "Ребята, есть возможность строить новый город и восстанавливать энергоблоки на Чернобыльской станции". Желание переехать было. Родители жены – с Черкасской области. Мои деды – с белорусского Могилева. Предлагали хорошие зарплаты. В 40 лет я перевез сюда семью. Через несколько месяцев стал замдиректора по капитальному строительству.
Зупиняється біля порожньої бетонної гавані. Внизу рибалить чоловік. На протилежному березі – Білорусь. Мобільний телефон переходить у роумінг.
У місто повертаємось через Київський квартал. Починається з однотипних котеджів. Усі мають червоні дерев'яні ставні. Навколо будівель – чепурні клумби з нарцисами і крокусами. Паркани, як і по всьому місту, – переважно низька металева огорожа.
Славутич будували вісім республік Радянського Союзу. Про це говорять назви кварталів – Талліннський, Ленінградський, Тбіліський. В архітектурі використали національний колорит.
– В 1966 году землетрясение почти полностью разрушило Ташкент. Все республики объединились и отстроили его. Это стало примером для Славутича, – говорить Володимир Крупський. – В советское время были очень жесткие стандарты строительства – не разгуляешься. Но кавказцы в своих постройках сделали обязательные для их региона затемненные места, лоджии. Прибалтика отличалась строгостью.
Планировался спальный город. Поэтому спроектировали узкие внутриквартальные проезды, чтобы прошли скорая помощь, "мусорка" или милиция. Чтобы было меньше шума и загрязнений, частный транспорт оставался за городом. Собирались там строить многоэтажные гаражи.
Славутич можна обійти за годину. Громадський транспорт відсутній. Уздовж центрального проспекту Дружби народів прокладена перша в Україні система велосипедних доріжок. На тротуарах немає жодного папірця. Газони доглянуті.
– Чернобыльская станция – тогда звучало гордо. Мы с самого начала заложили здесь законы чистоты и опрятности, – Володимир Степанович виходить біля п'ятиповерхівок Тбіліського кварталу.
Балкони прикрашені плитами з хрестами, як на грузинському прапорі. Заходимо у оточений багатоповерхівками сосновий сквер.
– Перед строительством на территории города было два радиоактивных пятна. Эти деревья попали в одно такое. Их рекомендовали убрать. Мы каждую сосну до уровня третьего этажа чистили, чтобы сберечь. Ребята в специальной одежде сдирали верхний слой и клали в целлофановые мешки. Пока уровень радиации не стал нормальным. И они здорово растут.
Володимир Крупський возить містом півгодини. Розказує, які об'єкти через розвал Союзу не звели – 14-поверховий лабораторний корпус Чорнобильської АЕС, басейн на 50 м, підприємство радіоелектроніки.
– Расцвет Славутича был, когда станция давала электроэнергию – в 1995–2000-х. Удалось достроить город. Организовывали концерты, фестивали. Прилетала Патрисия Каас (французька співачка. – Країна). Лично встречал. На стадионе вертолет садился. Некоторые говорили: пир во время чумы.
2000-го Кабмін прийняв постанову про припинення роботи ЧАЕС. Із міста виїхали 6 тис. працівників станції. Впали ціни на нерухомість. Зараз котедж можна купити за $40–60 тис.
– Люди уезжают из города, – каже Володимир Степанович. – На станцию набора специалистов нет. У меня сыну 40 лет. Там работает. Зарплаты хорошие. Оклад инженера – тысяч 9, начальника отдела – 12.
Сейчас будем строить централизованное хранилище отработанного ядерного топлива всех атомных станций в стране. У нас есть радиологическая лаборатория. В Киеве расположен исследовательский ядерный реактор. Просили перенести его сюда. Потенциал позволяет сделать научный городок у нас.
Будинок Володимира Крупського стоїть серед невисоких однакових котеджів Ленінградського кварталу. На подвір'ї – газон, клумби, тераса з великим столом. Дружина Володимира Степановича – на роботі, донька і син живуть окремо.
Сідаю у вітальні за накритий білою скатертиною круглий стіл. Володимир Степанович іде на кухню, шумить кавоваркою. До 2002-го був заступником гендиректора ЧАЕС. Потім працював у столичній будівельній компанії. Сьогодні співпрацює з Академією будівництва України. Аналізує роботу малого та середнього будівельного бізнесу.
– Я – человек не бедный. Но из-за повышения тарифов должен был пойти работать, – ставить на стіл каву й цукерки.
– Ким себе почуваєте, відколи живете у Славутичі?
– Я – россиянин. Но эту землю считаю родной. Мой прадед – наполовину поляк и россиянин, в Могилевской губернии был церковнослужителем. Переехал в Канск Красноярского края. Забрал к себе сына. Моя мама – из Черниговской губернии. А я кто? Славутичанин.
В 2015-м ездил в Красноярск на встречу с одноклассниками – 50 лет. Сам инициировал ее. Кроме того, у меня там 250 родственников, одногруппники по институту. Каждый день вспоминал Славутич. У меня здесь три могилы: папа, мама, первая жена Галочка.
2013-го Юлія Ландау, якій зараз 38 років, вирішила стати органісткою. Зараз дає концерти у Славутичі.
– Я окончила музыкальную школу по классу фортепиано. Работала переводчиком на круизном корабле, сидела в декрете. С детства мечтала об органной музыке. Пока не встретила в Киеве преподавателя. С того момента всю жизнь перестроила, – розповідає Юлія.
Пополудні репетирує у залі урочистих подій мерії. Її електронний орган відрізняється від звичайного відсутністю труб.
– На всю область только в Чернигове нашелся полуразрушенный орган с ужасным звуком. Каждое утро отводила детей в садик, а сама – в Чернигов. Полтора часа только в одну сторону.
Через два года дала в Киеве первые концерты. Решила играть в своем городе. Родственники помогли купить электронный орган. Перевезли его в наш костел. Дала концертов восемь. Были аншлаги.
Инструмент каждый раз перевозить очень тяжело. Возникла мысль купить отдельный, для города. Нужно было 170 тысяч гривен. Узнала о проекте "Громадський бюджет участі". Туда можно подавать заявки с идеями на развитие города. Комиссия выбирает самые интересные, люди голосуют. Моя заявка о зале органной музыки набрала 140 голосов. Главным его конкурентом был рекламный светодиодный экран в центре.
Орган привезли з Італії 26 грудня торік. Перший концерт відбувся 8 березня. Юлія грала французьку музику XIX ст.
– Был аншлаг. Снесли все стульчики с горсовета. Еще пришлось доносить диван и кресла из коридора. Классическая музыка в городе больше нигде не звучит. Молодежи особенно некуда податься. До органа мне самой жить в Славутиче было скучно. Пыталась постоянно куда-то выезжать.
О 18.00 виходжу з міської ради. На центральній площі побільшало людей. Кілька компаній жінок із макіяжем заходять у найближчий бар. Із розмов зрозуміло – збираються на виступ команд КВК (Клуб веселих і кмітливих. – Країна). Четверо артистів тут же на сходах репетирують номери.
На скляних дверях Будинку культури розвішані афіші кіноклубу, театральної вистави. На колоні розтягнутий банер травневого фестивалю кіно та урбаністики "86". На рекламному екрані пропливають оголошення про безкоштовні курси української мови.
О 9.00 в суботу купую на сніданок йогурт. Беру місцеву газету. Угорі на першій шпальті читаю про рекорд, який планують встановити городяни – подати найбільшу групову заявку на шенгенську візу. Акцію організовує чеська художниця Катажина Шеда. Заявка має потрапти до Книги рекордів Гіннеса.
Із газетою йду до міськради. Тут чекає 25-річний Дмитро Корчак, який працює на ЧАЕС у відділі міжнародної співпраці та інформації.
– Підірвати наших людей на такі проекти – нереально важко, – говорить він. – Славутичани – інертні. Більшість працюють на Чорнобильській станції, у них "все нормально". Мають заробіток, спокійне, чисте місто, звикли до стабільності. Рано їдуть електричкою на станцію, повертаються о 18.00. Єдина мета: дійти додому, помитися, поїсти і відпочити. Закриті до зовнішніх подразників.
Я два роки працював в Агентстві регіонального розвитку. Розробляли бренд міста. Досліджували, чим Славутич є для його жителів. У двох випусках місцевої газети друкували анкету з елементарними запитаннями. Опитування потрібно було віднести в пункти збору. Із восьми тисяч анкет за два тижні зібрали нуль.
Із Дмитром заходимо на каву в ресторан "Таллінн". З-за столика назустріч підводяться двоє чоловіків, на вигляд років 30. Тиснуть руки й кілька хвилин розмовляють із Дмитром англійською.
– Вони із "Фонду чистого майбутнього", – сідаємо за столик, коли іноземці йдуть. – Протягом трьох років їздили на ЧАЕС. Їм сподобалося ставлення до них. Вирішили щось дати взамін. Повернулися до США, заснували організацію з допомоги пенсіонерам, ветеранам ліквідації аварії, працівникам ЧАЕС. Тепер починають проект зі стерилізації собак. На станції живуть майже 120 бродячих псів. Їх стерилізують.
2010 року у Славутичі був притік закордонних спеціалістів, пов'язаний із будівництвом арки, якою накрили саркофаг над ЧАЕС.
– Іноземці тримаються осторонь життя міста, – каже Дмитро. – Але ходять на базар, сидять у кафе. Їхні діти навчаються в наших школах, дитсадках. Завдяки їм майже всі офіціанти говорять англійською. З'явилися англомовні меню.
Просимо рахунок. Офіціантка каже, що за нас розрахувалися два американці.
Дмитро Корчак проводить до цвинтаря за містом. Минаємо зведений з рожевого туфу Єреванський квартал.
– Вірмени зберегли свою ідентичність найбільше. Між собою говорять рідною мовою, – каже Дмитро.
За Єреванським кварталом іде Бакинський.
– Тільки між цими кварталами стоїть паркан. Вірмени та азербайджанці й тут відгородилися одне від одного, – Дмитро показує на довгу суцільну огорожу.
– Як виглядає патріотизм у Славутичі?
– Понад 60 відсотків населення – етнічні росіяни: із Сибіру, Ленінграда. Найбільше голосів у міськраді має "Опозиційний блок".
Чотирьох наших хлопців убили в зоні АТО. Перша труна була великим шоком. Прощатися прийшли маса людей. Це багатьох струснуло, змусило переосмислити події.
Дмитро народився у райцентрі Тетіїв на Київщині. Родина переїхала до Славутича 1994-го. Дід-міліціонер – один із перших ліквідаторів аварії.
– Славутич дає щасливе дитинство, – говорить. – Тут є спортивні секції, дитсадки, басейни, гуртки. Але випуск зі школи – це фактичне прощання з містом. Поїхав учитися, і все. З моїх 12 однокласників залишилися троє.
2014-го Дмитро закінчив університет у Львові. Там знайти роботу не міг. Повернувся.
– Львів утомив за п'ять років, – каже. – Після Славутича важко змусити себе жити у великому місті. Київ навіть не розглядав.
Через 2 год. сідаю в маршрутку до Києва. На ділянці від Славутича до Чернігова їдемо рівною дорогою. Що ближче до столиці, то частіше машина підскакує на вибоїнах.
2 
1
Коментарі