"Подружка питала: де ти береш силу? А хто, як не я?"

У мене циганська душа. Люблю свободу, мрію пожити в різних країнах. Як пташка, літала б по всьому світу. Мені не страшно змінювати країни й мови. Син Матвій майже щороку навчається в іншій школі. Це стресово, але він набуває важливої навички – адаптивності.

Торік із родиною переїхали зі Львова до польського Жешува. Там добре, немає що говорити. Якби не чула польської мови, то думала б, що я вдома. Жешув близько до кордону – 4 години поїздом зі Львова. Але все одно сумувала. Коли не маєш друзів, однодумців, яких можна обійняти, то це важко.

 

Зараз ми вже два місяці в Єгипті. Зимуємо тут утретє. Тепер це осередок українців. Позавчора в мене вкрали телефон – я така засмучена була: все життя в ньому вміщене. Ходила в поліцію. Казали, шукатимуть. Я плакала, що світ несправедливий – як то вкрасти в мене телефон, коли я стільки всього віддала? А наступного дня на вулиці випадково зустріла чоловіка, якого підозрювала у крадіжці. Накинулася на нього: віддай мій телефон! Кричала так, що він приніс його за 5 хвилин.

1 березня мала відбутися виставка моїх картин на станції Золоті ворота Київського метрополітену. А пізніше – в Софії Київській. Через війну не вийшло. Думала: кому зараз до картин? А потім, коли після пережитих стресів почала мислити конструктивніше, зрозуміла: в моєму середовищі багато волонтерів, які весь час збирають гроші на потреби армії. А в мене ж живі гроші стоять. Треба лише взяти та продати.

Три тижні тому виставила на продаж усі свої роботи. У фейсбуку щодня почала писати про продажі. Люди поширюють, переповідають знайомим. Якесь чудо відбувається: все продається винятково з дописів на моїй сторінці.

Уже продала сім картин. З них три за кордон – у Сполучені Штати Америки, Німеччину та Нідерланди. У Штати купили зовсім непримітну картину в пастельних кольорах – зіллячко в полі. Люблю землю та польові квіти. Це асоціюється з Україною і моїм дитинством. Жінка купила картину для чоловіка, який родом з України. Хоче подарувати йому на день народження. Разом вони багато допомагають нашій армії.

Доставки ще не організувала. Це складно, коли ти в одному місці, а картини – в іншому. Друзі пороз'їжджалися, і не маю кого у Львові просити, щоб картину відправив. Але щось придумаю.

Ще до війни привезла всі картини в Україну для виставок. Залишила їх у медичному центрі у Львові на експозиції на кілька місяців, доки мене не буде. З тих картин уже кілька продали. В Україні їх купували саме львів'яни. Це зручно: люди приїздили в медичний центр і забирали.

У Львові є люди, які мають по три-чотири мої картини і приходять по чергову. Найчастіше їх купують реалізовані жінки за 40, активні, про­українські, які нормально заробляють, мають міцні цінності. Я називаю таких "із хребтом". Ми з ними на одній хвилі.

Маю серію квіткових картин, які майже два роки були в Нью-Йорку. Я їх малювала 2019-го для виставки в Америці, але почалися ковід і масові протести темношкірих. Вирішила ті роботи привезти в Україну. 23 картини, скручені у два рулони, вилетіли з Америки за кілька днів до початку війни. І я з ними подумки розпрощалася. Переживати за них на тлі війни здавалося дрібницею. Але десь за тиждень вони раптом з'явилися на радарі, й дивом їх доставили до Львова цілими й непошкодженими. З тих картин уже дві продала.

Маю абстракції "хляпані" – 12 картин. Серед них кілька картин намальовані колосками, а решта різним зіллям – вербою, подорожником, лозою.

У мене цілком добротний інтер'єрний комерційний живопис. Людина, купуючи таку картину, рада, що і армії допомогла, і собі придбала те, до чого приглядалася. Ніколи не мала комплексів, що моєю картиною закриють місце над диваном. Це ринок інтер'єрного живопису, і добре, що він є.

На армію вдалося зібрати 100 тисяч гривень. Скидала гроші й нашим біженцям. Наприклад, одна українська сім'я з шістьма дітьми виготовляла пастилу, а через війну вони втратили весь дохід. Ну як тут не допомогти?

Віддала більшість вторгованих грошей. Дещо лишила собі. Бо в мене також троє дітей, і картини – мій основний дохід.

Маю ціль – передати на армію пів мільйона гривень. Жити легше, коли є велика мета.

Подружка питала: де ти береш силу? А хто, як не я, може мати силу? У мене не виють сирени, я не сиджу в підвалі. Хто, як не ми, українці за кордоном, можемо допомогти?

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу".

×