"Після Майдану з'явилася впевненість, що разом ми здатні перевернути світ"

Маємо порадитися разом: чого хочемо, що будуємо, де будемо через 10 років?

– В Канаду я полетіла торік улітку допомогти доньці доглядати трьох дітей під час локдауну. Вона живе в містечку поблизу Торонто, – розповідає Зоя Казанжи по відеозв'язку 16 листопада, о 16:00.

 

Не думали переїхати туди назовсім?

– На початку 1990-х я казала своїм чотирьом подругам, що тут усе безнадійно і треба їхати. Бо не хочеться витрачати життя на боротьбу з вітряками. А вони: "Ти що?! А хто буде країну розбудовувати?" Тоді саме народжувався Народний рух України. Відповідала: "Все закінчиться тим, що ви поїдете, а я залишуся розбудовувати країну". Так і сталося. В Україні живу лише я, а подруги виїхали.

До 2014 року я теж періодично думала, що варто перебратися за кордон. А коли вибухнув Майдан, вирішила: дзуськи, це моя країна!

Зараз я вимушено в Канаді. Але вже знаю дату повернення додому.

Що можемо запозичити з Канади для себе?

– Те, як тут дбають про безпеку кожного громадянина. Вона – на першому місці. Бо кожна людина – цінність. Ось приклад із вакцинацією: в мене статус туристки, я тут за мультивізою. В канадському уряді сказали, що вакцинуються всі, хто є на території країни. Безкоштовно. Щеплення від грипу теж отримувала тут дві осені поспіль. Показала лиш українські права, де англійською мовою вказане моє прізвище.

85 відсотків громадян у Канаді щеплені від ковіду. Багато хто з російськомовних говорить, що країну перетворили на в'язницю. Через жорсткі обмеження. Але тут живуть майже 38 мільйонів. У середньому 2 тисячі інфікуються щодня, а помирають 7–15 осіб. У некрологах, якщо повідомлення про коронавірус – вік 80–85 років.

У Канаді одна з найпотужніших українських діаспор. Чому українцям вдається гуртуватися за кордоном і бути розділеними у власній країні?

– Діаспора різна. Тут є певний конфлікт між старшим поколінням, яке їхало з СРСР, та новоприбулими. Старші кажуть: "Ми тікали від несвободи, від совєтів, нас переслідували. А у вас є незалежна Україна. Чого ви не розбудовуєте її там?"

Нова еміграція – переважно люди, які приїжджають ростити своїх дітей в іншій атмосфері. Хочуть вищу якість життя, більше заробляти. Ми, наприклад, не планували, що донька житиме в Канаді. Вона прибула на навчання 14 років тому. Але вийшла заміж, тут народила дітей.

Як про Майдан дізнався світ? Наші діаспоряни в усіх країнах вийшли на вулиці. Писали петиції, смикали свої уряди. Це була шалена підтримка. Круто, що можемо об'єднуватися в біді. І тут роль діаспори дуже важлива. А от що робити далі, як будувати країну – ці питання все ще відкриті.

Зеленський пообіцяв під час візиту у США, що діаспора зможе отримати громадянство. В діаспорах періодично говорять про створення партії закордонних українців. Думаю, влада цього боятиметься. Бо закордонні українці голосують за демократичні сили. І це може стати серйозним ресурсом.

Як оцінюєте 2,5 року президентства Володимира Зеленського?

– Влада дуже його змінила. Вважаю, що його президентство стало можливим у результаті змови олігархів. Можна як плюс виокремити переформатування політики, появу нових облич. Одні й ті самі люди протягом десятиліть – це не норма. Можливість прийти новим – це непогано. Серед нових є досить толкові. Але вони – винятки.

Мені тяжко говорити про досягнення Зеленського-президента. Про які плюси казати, коли до влади в Одесі повернувся Сергій Гриневецький (голова Одеської обласної державної адміністрації з 27 листопада 2020 року. Під час помаранчевої революції був одним із головних організаторів з'їзду в Сіверськодонецьку. Ініціювали створення федерації в Україні. – Країна), один із колишніх лідерів сепаратистів?

На початку президентського терміну Зеленський обіцяв комунікувати з українцями. Натомість рідко є відеозвернення, тури країною.

– Відкритим бути тяжко. Особливо, коли звик до овацій і безумовної любові. Зеленський не розуміє до кінця, як працює комунікація. Він не має відповідей на елементарні запитання. Звісно, йому дискомфортно спілкуватися. Не чекав після захоплення отримати те, що завжди отримують можновладці. Ми, українці, спочатку любимо, а потім ненавидимо. Так було, наприклад, із Саакашвілі. Спочатку люди готові були цілувати йому полу піджака. А потім смажили шашлики перед Одеською міськрадою, святкували його відставку і кричали: "Міша, улєтай". Так і з Зеленським відбувається. Він багато розповідав, як змінить країну. Наївні вірили. Але щоб таке обіцяти, треба зовсім не розуміти реалій.

Зеленський і жив в іншому світі. Актор. 20 років працював у шоу-бізнесі. Йому треба визнання й оплески. Президент, залежний від лайків, – це трагедія.

Перед президентськими виборами на закритій зустрічі із Зеленським я запитала його, як ставиться до фемінізму і що планує робити в Україні. Відповів, що взагалі любить всіх жінок. Але найбільше – свою дружину. Було видно: взагалі не розуміє, про що мова. На цій же зустрічі він нервував через незручні запитання. З'ясовував стосунки з тими, хто намагався його там критикувати чи опонувати йому. Знаю, що після ще одного прийому з послами в Києві його штаб заборонив публічні зустрічі. Нам "продавали" під час виборів кіно.

Колись в одному інтерв'ю глянцевому журналу Зеленський згадував, як вони командою переїхали до Києва й шукали підтримки, а сильні світу цього їх ігнорували. А от коли "95-й квартал" і Володимир стали популярні, ті почали шукати з ним зустрічей. І тоді Зеленський сказав: "Тепер я вам потрібен? Ну що ж, у чергу, маєте відчути те, що я тоді відчував". Здається, багато його вчинків продиктовані саме помстою. І це погана новина для нас.

Щоб зрозуміти Зеленського, треба читати інтерв'ю його батька. Там є відповіді на всі запитання. І вони теж невтішні для громадян країни.

Які проблеми в Україні оголила пандемія коронавірусу? Чи вдалося їх вирішити?

– Головна проблема – тотальна недовіра на всіх рівнях. Ми ж не віримо одне одному, й у нас проблеми з довірою в сім'ях. То що вже казати про владу?

Водорозділ між вакцинаторами й антиваксами в Україні страшний. Я таких образ на адресу одне одного не читала з часів 2014 року, коли мова йшла про єдність України.

В нашому соціумі часто дискутують на тему, хто важливіший – економісти чи гуманітарії? Завжди кажу, що важливе світосприйняття, система цінностей – мозок. Бо лише розумні люди творять ефективну економіку. Ми відстали від розвинутих країн. Не створюємо трендів і не в трендах. Українські медіа повторюють російський порядок денний. Особливо це видно стосовно коронавірусу. Англомовні медіа – це зовсім інші наративи.

Маємо порадитися разом: чого прагнемо, що ми хочемо? Найважливіше – що ми будуємо? Де будемо через 10 років? У мене, наприклад, немає відповідей на ці запитання.

Після Революції гідності минуло вісім років. Чому досі не знайшли відповідей на ці запитання?

– Чимало інтелектуальних середовищ шукають відповіді на них. Ми лише зараз починаємо й учимося дискутувати на важливі теми. Нам треба багато майданчиків для обговорення. Але розмови, культура суперечок у нас знецінені. Згадайте прислів'я про те, що "мовчання – золото", "говорити – не мішки носити". Все починається зі слів, із проговорення, з обговорень. У нашій культурі розмови знецінені. Щоб забити цвях, треба платити 50 гривень, а написати текст, виступити – безкоштовно. Аргументація: ти ж можеш, тобі що, тяжко? Розумних не цінують. Але наш великий плюс, що дискусії почали відбуватися. І ми починаємо з'ясовувати багато цікавого й важливого для себе. Бо якщо не можеш сформулювати, що будуєш, то як ти це зробиш?

 

Як змінилася країна за ці вісім років?

– Зникає страх, який накопичувався віками. З'являється впевненість, що кожна людина може зробити багато, а разом ми здатні перевернути світ.

Маємо прагнення до свободи. Можливо, з'явилося більше зневіри. Але ми ніколи не будемо такими, як раніше. Розумні люди із цінностями почали об'єднуватися. Це важливо, бо саме вони змінюють світ.

До Майдану вважали, що Одеса – одне з міст із найбільш проросійськими настроями. Що змінилося відтоді?

– Одеса до Майдану – це була серйозна сфера інтересів росіян. Тут фінансували різні проєкти, телевізійні канали, бібліотеки, проводили фестивалі. Актори їхні сюди приїжджали, як до себе додому. Один мій товариш із силових структур якось сказав: "Якби ти знала, скільки тут російської агентури! Більше лише в Криму".

Треба пам'ятати, що після відставки радянські офіцери із сім'ями обирали для проживання Севастополь, Сімферополь та Одесу. На людський ландшафт це вплинуло серйозно. Але не слід забувати, що в місті так звана українська течія діє понад 100 років. Тут була україномовна інтелігенція, яка свого часу створила Український клуб. 2008-го ми його відродили. Там об'єдналися люди, які почувалися політичною нацією. Україноорієнтовані бізнесмени вкладали гроші. В нас був вільний університет задовго до майданівського. З лекціями приїжджали з усього світу. На зустріч із Любомиром Гузаром прийшли 1200 людей. Виступав Василь Шкляр. Було багато зустрічей і розмов з інтелектуалами. Я вважаю, що на одеський Майдан вийшли люди, які слухали Гузара і Шкляра.

Світ спостерігає за долею Міхеіла Саакашвілі. Чому він не зміг реалізуватися в Україні?

– В кожної людини є ролі, які вдаються їй найкраще. Він добре може руйнувати. Знищувати старе й віджиле. Це йому вдавалося непогано, й у нас теж. В Одесі він мав свою горизонталь влади – начальник поліції, прокурор, керівник митниці. На жаль, серйозних перетворень у нього не вийшло. Але він прагнув задати стандарти відкритості й прозорості. Не врахувавши реалій. А вони були такі, що для Одеси він виявився надто наївний. І багато людей, перебуваючи під дахом Саакашвілі, вирішували свої персональні питання.

Саакашвілі – людина, якій потрібне визнання. Мені здавалося тоді, що він не виживе там, де має бути один – тоді Порошенко, зараз – Зеленський. Міхеіл заповнює собою весь простір. Він незручний. Він справді той, хто греблі рве. Мені не подобається все, що відбувається з ним у Грузії зараз. Розцінюю це як політичну помсту. Хочу, щоб Україна його визволила. Бо Саакашвілі багато зробив, щоб вона була такою, якою є зараз.

Історія Міхеіла – трагедія колись успішної людини. В нього вдалися в Грузії реформи, але не вийшло з демократією. І це його основна проблема.

Ваша донька – ровесниця Незалежності. Пам'ятаєте, яким був рік її народження для вас?

– Я народжувала 11 вересня, через три тижні після путчу. Рік Незалежності був тяжкий для мене. Жили в гуртожитку, почалися проблеми з опаленням, електрикою. А в мене донька на штучному годуванні. Пам'ятаю, зібралися з такими ж матерями й думали, як у кухні на кахлях палити вогнище, щоб нагріти воду й приготувати дитячу суміш. Були перехід із купонів на гривню, девальвація. Я в декреті, чоловік був студентом і підпрацьовував. Місяцями не бачили грошей. Носила сережки в ломбард, щоб купити фрукти доньці. Але вижили.

Як змінилося ваше життя з появою трьох онуків?

– Класне відчуття, що я бабуся, дало народження першого онука майже 10 років тому. З'явилося більше терплячості. Цього не було з донькою. Слухаю, що вони розповідають. Занурююся в їхній світ. З другого боку – складно поділити серце на трьох. Особливо, коли вони сваряться і треба бути над суперечкою, а не виходить.

Зі своїм чоловіком Геннадієм ви знайомі з дитячого садка?

– Ми жили по сусідству. Зустрічатися почали, коли я була в сьомому класі, він – у восьмому. Мали складні періоди. Хотіла розлучитися. Шлюб – це колосальна праця. Ми працювали над ним. Стосунки – це весь час учитися.

Якщо люди довго разом, це не означає, що в них усе ідеально. Це значить, що вони просто пережили все лайно і змогли з ним упоратися.

Відданість – це про мого чоловіка. Він хороший батько і дідусь. Я жартома кажу доньці: ти маєш цінувати, що я тобі вибрала правильного тата.

Ви народилися в Татарбунарському районі на Одещині. У вас було проукраїнське оточення?

– Наше село українськомовне. На півдні Одещини багато чого намішано. В районі є село, де живуть українці болгарського походження. Ще в одному – переважно молдовани. Чимало діалектів. Я не вчилася в Одесі, а там багато хто проходив зросійщення. В університеті в Києві навчалася в часи перебудови. Тоді було модно розмовляти українською. Я потрапила в цю хвилю. Щоправда, все життя пропрацювала в російськомовних виданнях. Звісно, це не могло безслідно минути для моєї лексики. Але зараз мені тяжче писати російською. Бо ж думаю і думала завжди українською.

Якою бачите Україну за 20 років?

– Хочу, щоб через 20 років Україна була. А для цього слід пам'ятати про культуру й армію. Їх треба розбудовувати. Маємо розвиватися й захищатися. Якщо цього не робити, закінчимося раніше.

×