Петро Орлов випадково став мусульманином

Перший вірш написав у 7 років. Дідусь показав сусідам, а вони порадили віднести в газету. "Євпаторійська здравниця" його надрукувала. Люди говорили, що малий не міг такого написати.

У школі я знав напам'ять "Дари волхвів" О. Генрі, "Маленького принца" Екзюпері, великі уривки з "Планети людей".

Бабуся була науковим працівником у дослідницькому інституті, членом КПРС. Читала лекції з наукового атеїзму. Ця тема мене не цікавила. Бога ж нема. Навіщо повторювати? У третьому класі я на три тижні захворів на "свинку". З нудьги перечитав "Забавне Євангеліє". А там Лео Таксіль цитує Біблію. Як я вразився постаттю Ісуса Христа! Цей Таксіль його висміює, а я все більше переконуюся, що Христос добрий, просто автор через свою заздрість і злобу із нього кепкує. Видужав – і давай усім про це розповідати. Стався поголовний переляк. ­Закрита педрада. Викликали бабусю й дідуся: "Хто й куди його водив? З ким спілкується?"

Під кінець школи був упевнений у можливості комунізму. Вражали жертовні постаті в романі "Як гартувалася сталь". Як мало треба людям і як багато ми можемо. Кожному за потребами, від усіх – по можливості. Я й зараз вірю, що щастя – в цьому. Подібного навчав Григорій Сковорода.

Після АТО проблем у житті не бачу. Тільки задачі.

 

За Януковича кримчани сподівалися на рух у бік Москви. Мені здавалося закономірним, що півострів після Майдану скористається нестабільністю й перейде до Росії. Але це зробили максимально підло. Примітивно залякували людей "бандерівськими фашистами". Зрозумів, що не залишусь у Криму.

Місто Конья й увесь схід Туреччини приваблює незіпсованими цивілізацією людьми. Сердечні, чисті, теплі, цнотливі. В Україні це треба відновлювати. Навіть татари в Криму вже змінилися. 1987-го вони, як ангели, приїхали: душевні, чуйні. Хто в околиці жив, той знав, що з бідою треба бігти до татар. Тепер вживають алкоголь і багато чим уподібнилися до нас.

Мандрувати люблю. Багато друзів запрошують у Грузію, Туреччину: "Приїжджай і живи, скільки хочеш. Пиши вірші". По кілька тижнів так гостював.

У Туреччині молюся зазвичай у мечетях. У селі кожна нова людина всім цікава. Імам став питати, як мене звуть і чи я мусульманин. Кажу: так, мусульманин, адже це слово з арабської перекладається "відданий Богу". Імам: "Це гарна відповідь. Але чи ти промовляв свідоцтво?" Це твердження "Ашхаду алля іляха ілля-Ллах, ва ашхаду анна Мухаммадан расулю-Ллах" – "Бог один, іншого немає. І Мухаммед – один з його посланців". Я таке знав. Це – частина запрошення на молитву, часто чутна навколо мечетей. Кажу, що хоч зараз можу промовити. І зробив це. Усі присутні стали мене обіймати, вітати. Виявилося, я офіційно став мусульманином.

Улітку 1991-го в горах Таджикистану зустрів чабанів. Захотіли подивитись у мій військово-морський бінокль. Він від дідуся. Я дав, а сам попросив покататись на гірському всюдиході – ішачку. За кілька годин наїздився, віддаю віслюка. А вони не хочуть мінятися. Той ішак мені не потрібен, а бінокль – дуже. Таджицькою жодного слова не знаю. Вони ж говорять тільки своєю мовою. Довго довелося просити обмінятися назад. Умовив, але лишилися ображені.

В Індії запам'яталося, як спалюють померлих. Можеш гуляти й натрапити. Майданчик для цього – відкритий. Навколо бігають собаки, пасуться корови. В місті Пурі таке місце – по дорозі на пляж. Бачиш – і згадуєш про смерть. Це корисно. Диван (на Сході – збірка вибудованих за абетковим принципом віршів. – Країна) турецького поета Юнуса Емре починається куплетами про смерть. Це стародавня традиція – говорити про неї перед розмовами на високі теми. Тоді слухачі полишають думати про дріб'язкове.

Їздив на презентації своїх книжок. У Криму я свій. Уже в Херсоні на мене дивились інакше. На Галичині постійно питали за вірші українською. Пояснював, що в мене у кримській школі був предмет "Українська мова", і навіть п'ятірка з нього, тільки не було вчителів. Один львів'янин сказав: "Ви пишете турецькою? Вивчили мову? То вивчіть українську".

Почав читати багато книжок українською. Спробував розмовляти. З'ясувалося, що роблю це смішно. Наголошую не там. Книжка ж не вчить наголосів. Довелося навантажити собі аудіокнижок. Брав Андерсена, інші улюблені з дитинства твори. Був здивований: в українському перекладі інші грані всього. Мова дуже впливає на суть. Не тільки характери персонажів, а весь дух творів інший. До того читав знані речі турецькою. Але українська набагато ширше передає внутрішній світ.

Цього року з Москви через Skype подзвонив заслужений артист Росії Олексій Халяпін, друг Алли Пугачової. У нього лежала-лежала моя книжка "Капли неба", а тепер він погортав і захотів написати пісні на мої вірші. Я в розмові з ним на російську не переходив. Поговорили хвилин 15. Коли про жінок зайшло, каже: "Понимаю, я тоже несколько раз одруженый и роздруженый".

Із теперішньою дружиною познайомився завдяки поезії. 2010-го у мережі сподобався дитячий вірш. Знайшов авторку. Через два роки вона спитала поради у мене, як видати книжку. Зідзвонилися. А багато розмовляти стали, коли я поїхав воювати. Вона зрозуміла це з мого вірша. Занепокоїлась. Мене після учебки призначили розвідником взводу 1-ї окремої гвардійської танкової бригади, постійний пункт дислокації – Гончарівське Чернігівської області. Два дні я там мусив чекати ешелон на Донбас. Попросився відвідати Чернігів. Зустрівся з Альоною.

×