Білл та Гілларі Клінтони заїхали в Лавру на п'ять хвилин, а залишилися на 28
Моя рідна мова – литовська. Російською почала говорити в 11 років. Батьків на початку війни евакуювали з Вільнюса до Горького (нині – Нижній Новгород, РФ. – Країна). У російській школі з мене глузували, бо могла сказати: "В этой пьесе много положительных чертей".
Литовці жили бідно – носили дерев'яне взуття, п'ятки завжди потріскані. Немає хорошої землі, нічого не визрівало. З приходом радянської влади життя покращилося. Почала розвиватися промисловість, стали осушувати болота. Жінки вже могли не хвилюватися за їжу, а купити собі нові туфлі.
У Литві всі говорять рідною мовою, але нетерпимості до російської немає. Люди впевнені: без мови не буде нації. Щоб отримати громадянство, її обов'язково знати. У Вільнюсі чи не в кожному домоуправлінні є безкоштовні курси литовської. А в Україні всі курси державної мови – платні.
Уперше мати послала мене перекладати до Клайпеди (місто в Литві. – Країна), куди в порт зайшло торгове судно. Це був шок. На кораблі всі балакають, а я не розумію жодного слова. Матроси говорили дикою сумішшю мов. У мене сльози. Аж раптом чую, боцман закричав комусь англійською: "Як ви це робите?" І сльози відступили.
У радянські часи англійську рідко хто знав. Казали: "На заняттях говорить чужою мовою. Треба, щоб прийшли з парткому й перевірили, що розказує". Написала підручник англійською. Мусила перекласти російською – інакше б не видали.
Із майбутнім чоловіком Миколою познайомилися на аеродромі у Вільнюсі. Сподобалися одне одному одразу. Коли його перевели в Київське вище інженерне артилерійське училище, я поїхала за ним. Перше враження від столиці – зелене й велике місто, довгий Хрещатик, величезний Бессарабський ринок. І дуже гарні люди.
Якось приймала іспити у військових у Ханти-Мансійську. Командир військової частини каже: "Хочете, ваших землячок покажемо?" Відвезли в поселення дармоїдок (на початку 1980-х боролися з людьми, які ніде не працювали. У робочий час жінок виловлювали в кінотеатрах і перукарнях. – Країна). Це були вродливі й доглянуті литовські жінки. Ханти й мансі стояли під поселенням натовпом, щоб подивитися на цю красу.
Коли радянське керівництво дарувало Індірі Ганді або Саддаму Хусейну літак, треба було навчити команду ним управляти. Вона два місяці займалася з нашим інструктором, який не говорив англійською. Перекладати запрошували мене. Після наземної підготовки починалася льотна: 13 вильотів до обіду, 11 – після. Зв'язок був через мене, бо диспетчер теж не знав іноземної.
Потім починалося "санаторне" життя – польоти за маршрутами, якими згодом мало літати керівництво. Треба було вивчити аеродроми, довжину смуг. Я сиділа в кабіні між командиром і другим пілотом.
Працювала лідирувальником – особою, яка супроводжує повітряне судно в польоті. Жінки на цій посаді – велика рідкість, особливо – в СРСР. Мене перевіряли, інструктували, пояснювали політичні нюанси.
Іноземні пілоти цікавилися нашою країною. Розпитували, чому радянські люди майже не літають за кордон.
На роботі стомлювалася. Від напруженості худа була, як тріска.
У кожного пілота має бути четвертий рівень авіаційної мови. Якось судно летіло в міжнародний аеропорт імені Кеннеді в Нью-Йорку. Літак потрапив у потужний зустрічний потік повітря. Пальне "їло", а швидкість була низька. Підлетів до Нью-Йорка з червоними лампочками – пального майже немає. У тому аеропорту літаки, аби сісти, висять над аеродромом гірляндами – щохвилини зліт-посадка. Наш пілот зв'язується з диспетчером: "Прошу аварійної посадки". У таких випадках аеропорт зачиняють, а всі літаки відправляють в інші. Пілот мав сказати: "Дозвольте пріоритетну посадку". Аеропорт тоді зачинили, наш літак сів, але, коли з'ясували причину, виписали штраф.
Брала участь у сертифікації багатьох повітряних суден, зокрема гелікоптера "Швайцер". Літала на ньому в Аризоні. Він нагадує скляну колбу. Огляд на 360 градусів, навіть підлога скляна.
Кращого й більшого вантажного авіатранспорту, ніж в Україні, немає ніде. Наші літаки використовує весь світ. "Руслан" возить у США двигуни для Boeing-777 із Канади, бо в них немає судна, на яке їх можна завантажити. Коли треба було перевезти генератор в Австралію, летіла наша "Мрія".
"Мрія" – самодостатня "жінка". Всередині є все – і чим підняти вантаж, і чим пересунути. Якось виявилося, що різьба наша й австралійська не збігаються. Розвантажували довго. Потім місцеві вимагали, щоб усі регулярні рейси перенесли в інший аеропорт, бо хотіли подивитися на "Мрію". 2018-го відзначали 30 років від її першого польоту.
Авіація безпечніша за дорожній рух. 2013-го в авіакатастрофах загинули 700 людей у світі, у ДТП – 75 тисяч. Але в небі безпека залежить і від механіка, і від лікаря, який допустив пілота з температурою, і від прибиральника, який не помітив вибухового пристрою. В Асуані (місто в Єгипті. – Країна) через дірку в паркані на смугу вийшов верблюд і зіткнувся з літаком Ан-26, який злітав. Екіпаж загинув.
Кілька років тому в Росії упав "Аеробус-319". Пілот залишив у кабіні сина-підлітка, який почав гратися важелями й "завалив" літак у піке. Батько не міг дійти до кабіни. Відтоді авіакомпанії почали встановлювати foolproof system – системи захисту від дурня. Прилади зупиняються на допустимих значеннях.
67 відсотків авіакатастроф позаторік сталися через неправильні рішення, за даними ІКАО. Винні не лише пілоти. Був випадок, коли директор авіакомпанії підписав розпорядження: у разі перевищення витрат пального вираховувати його вартість із зарплати пілотів. Через погодні умови літак мав сісти на запасний аеродром, а це зайві 200–400 кілометрів. Катастрофа сталася, бо пілот не хотів втратити гроші й полетів у грозу.
У Канаді в харчування на літаку потрапила желатинова капсула з отруйною речовиною. Не додивилися. Коли стюардеса підігрівала їжу, капсула розтанула. Потруїлися 17 людей, їх ледве врятували.
Торік президент Петро Порошенко мав летіти новим літаком. Уже був на борту, треба було лише відкотити трап. Молодий траповщик помилився – натиснув "уперед" і пошкодив двері. Довелося пересідати на інший – їх зазвичай готують два.
Було багато катастроф із Ан-10. Втратили 14 літаків. Щоразу комісія давала висновок: винен пілот. Тільки коли розслідували аварію під Харковом 1972 року, в одного члена комісії вистачило мужності написати: крило відвалилося, бо місце його кріплення до фюзеляжу було недостатньо міцне. Тоді заступник міністра цивільної авіації Олег Смирнов сказав: "Посадимо всі Ан-10 у Харкові. Нехай один розріжуть". Коли літак розпиляли, на місці кріплення була тріщина. Він розбився б наступним. Їх зняли з виробництва.
Найбезпечніший літак у світі – Ан-24. Занесений до Книги рекордів Гіннеса.
Канада зацікавлена нашим Ан-2, хоча він і сконструйований 1946 року. Йому не потрібен аеродром: зимою може сісти на лижі біля юрти, весною – на озеро.
У Зоряному містечку під Москвою познайомилася з багатьма космонавтами. З Олексієм Леоновим спілкуємося досі. 1965 року він перший вийшов у відкритий космос. Тоді в його скафандрі виявилося шість літрів рідини. Згадував: "По лицу пот тек не градом, а потоком, такой едкий, что глаза жгло".
"Маю написати Путіну, може, дасть хоч одну акцію Газпрому. Якби не я, цієї компанії не було б", – жартував мій друг, льотчик Юрій Курлін. Коли на півночі Росії на болотах розробляли найбільше газове родовище, машини під'їхати не могли, літаки теж не сідали. Курліна викликали в ЦК партії: "Зможеш там посадити літак?" "Спробую", – відповів. Він здійснив 46 посадок. Привіз усе потрібне для початку будівництва — труби, електростанцію, обладнання. Був єдиним цивільним льотчиком в Україні, який отримав звання Героя Радянського Союзу. Юра помер торік. Коли піднімався сходами, у нього відірвався тромб. На похороні над ним пролетіли "Мрія" і Ан-22.
Єгиптянам подарували Ту-134. Підготовку пілотів проводили в Ульяновську (нині – Симбірськ, РФ. – Країна). Підходимо до літака. Пілоти розстелили килимки під крилом і почали молитися англійською – щоб я зрозуміла. Спочатку дякували Аллаху, що не створив їх жінкою, а потім просили вибачення, що мусять їй підкорятися. Я усміхнулася: "А тепер ходімо в літак".
Знала Індіру Ганді (прем'єр-міністр Індії, в 1966–1977 і 1980–1984 роках. – Країна). Подарувала мені збірку віршів. Їй заварював чай шеф-пілот генерал Мкрджи. У них були якісь душевні стосунки. Я не мала права ініціювати знайомство чи розмову з пасажирами.
Президент США Білл Клінтон прилітав із дружиною Гілларі. Між ними відчувалася напруженість. Дорогою до аеропорту мали відвідати Києво-Печерську лавру. Це був червневий ранок. Глибоке блакитне небо, монахи в білому одязі, виблискують золоті бані, й лунає церковний дзвін. За протоколом, подружжя мало побути там 5 хвилин, а залишилися на 28. Ніхто з місця не зрушив, усі чекали.
До 2000-х було престижно тримати двері в кабіну пілота відчиненими – щоб показати, що команда спокійна й упевнена, а політ – безпечний. Після терористичних атак у кабіну поставили не тільки броньовані двері, а й замок, який зовні відчинити неможливо. Стюардеса може принести щось пілоту лише після дзвінка по внутрішньому зв'язку. Але він усе одно скаже: "Обернися. Усе спокійно? Відчиняю".
Останні 10 років в Україні немає жодної жінки, яка була б командиром літака чи другим пілотом. Лише кілька льотчиць-спортсменок. Із жінками складно. Треба навчити, видати сертифікат – а вона пішла в декрет. Хоча вони — витриваліші і пристосовуються до нових умов краще за чоловіків.
Дуже люблю життя. Щоранку дякую, що в мене буде ще один день. Ніколи не була багатою, але й не бідувала. Спочатку гроші витрачала на те, щоб донька отримала освіту й побачила світ, а потім – єдина онука.
Моя батьківщина – Литва. Я могла залишитися працювати в будь-якій країні. Але завжди хочу повертатися в Україну.
4 
1
Коментарі