"Підприємства закривають, щоб з'явилися нові"

Хтось втрачає гроші, щоб їх заробив інший

24 лютого я був у Києві. Тут жив і виробництво було розташоване. Від початку року переглянув чимало відео на воєнну тематику. Зрозумів: на початку воєнних дій необхідно протягом перших 3 годин виїхати з міста чи бути готовим залишатися в окупації. Виїхав у Рівненську область. Моя реакція на повномасштабну війну була спокійна, про напад багато говорили й писали. Міркував логічно, без емоцій, так шанси на виживання більші.

 

Людство через такі події багато разів проходило. На жаль, це не перша війна України.

Мав план розвитку на три роки. Були наміри будувати нове виробництво. Умить вони стали неактуальними. Усе довелося переглядати: асортимент, стосунки з партнерами, реагувати на фактори, які раніше й уявити не міг. Логістика змінилася кардинально, магазини не всі змогли поновити роботу, постачальникам важко привезти сировину. Фактично довелося будувати бізнес із нуля. І щоб компанія вижила, необхідно було адаптуватися до нових реалій якомога швидше. На 21-й день війни зрозумів, що бойові дії не припиняться найближчим часом. Настала нова реальність.

До війни основним нашим продуктом було копчене м'ясо. На початку березня всі залишки зі складу віддали волонтерам. Стало зрозуміло, що треба змінювати асортимент. Незрозуміло було, що відбуватиметься з попитом на наш товар. Вирішив запустити новий продукт, що відповідав би вимогам часу. У копченого м'яса термін придатності 30 днів, і це не та їжа, яка потрібна людям у першу чергу на початку війни. 2020-го проробляв готові страви, що можуть зберігатися весь рік без вимог до температурного режиму. Зокрема, тушкована свинина й курка в банках, гречка з грибами та м'ясом, печеня тощо. Почав шукати приміщення для виробництва в Рівному. За два місяці запустили роботу. Ми були першим в області релокованим підприємством. Ключові працівники приїхали з Києва. Також шукали людей на місці. Співробітникам, які лишились у столиці й виходили в такий складний час на роботу, платили подвійну ставку.

Київське виробництво запрацювало. Але необхідні були зусилля, щоб повернутися на довоєнний рівень. Попит, уподобання, ринок тепер інші. Купівельна спроможність упала, деякі позиції відійшли, деякі змінили. Продукція, розрахована на дітей, тепер не продається. Стало складно з логістикою, тривалий час не всюди могли доїхати. Пальне дороге, іноді везти далеко товар украй невигідно. Відбулася також ротація покупця, багато людей змінило місце проживання. Українці почали купувати по-іншому. Раніше частіше ходили в магазини, купували менше. Тепер роблять це раз на тиждень. Серед покупців поменшало жінок, тому розраховані на них продукти не надто затребувані. Зарплати впали, це теж потрібно враховувати.

Нині люди поділилися на дві групи: перші проживають війну з іншими цінностями, принципами. Другі намагаються максимально наблизити своє життя до довоєнного, наче нічого не відбувається. Їхня психіка не може прийняти реальність. Щоб не збожеволіти, вони граються в хованки самі з собою. Я не засуджую нікого. Реакції часто не є в зоні нашого кон­тролю. Від переживання нічого не зміниться, це лише випалює зсередини. Коли людина постійно перебуває у стресі, то стає менш стійкою до зовнішніх подразників. Треба дати собі можливість обдумати й вирішити, як реагувати на ситуацію. Бувало, начитаєшся новин, а потім цілий день не можеш працювати. Без нормального економічного, побутового життя теж не можна виграти війну. Маємо робити максимум для цього.

Слово "емпатія" часто пояснюють як уміння співпереживати, відчувати біль і радість інших. Насправді це розуміння того, в якому контексті перебувають люди, й уміння робити проєкцію, які можуть бути їхні подальші дії. Тобто реакції на зовнішні подразники в певний момент часу. Для керівника важливо розуміти емоційний, психологічний стан працівників. Як людина реагувала раніше, чи має задатки, щоб упоратися з теперішньою ситуацією? Бувало, до війни працівник був суперпрофесіоналом, продуктивним. А тепер прокрастинує і нічого не може робити. Керівникам критично важливо розуміти, що відбувається в колективі, щоб не мати ілюзій. Не важливо, в економіці чи на фронті, якщо розраховуватимеш на людину, а вона у кризовій ситуації діятиме інакше – буде біда.

Людство проходило через війни, пандемії, помирало, одружувалося, розлучалося. Усе це відбуватиметься й у майбутньому. Головне – знайти систему координат, що дасть змогу змиритися з неідеальністю світу. Мені допомагає філософія стоїцизму. Страждати чи розуміти, що відбувається, й керувати своєю реакцією – особистий вибір. Ми можемо керувати тільки нашими думками, намірами, бажаннями. Усе інше нам не підвладне. Навіть наше тіло. Мозок генерує думку: "Я хочу прожити до ста років, бути здоровим і почуватися чудово". Але людину може збити машина, ракета – влучити в будинок. Намагання контролювати те, що не є в зоні нашого контролю, провокує надто великі очікування. Коли вони не справджуються – засмучуємося, хоча насправді не повинні.

Ненависть до росіян, яку нині відчувають українці, виправдана й корисна. Як діти від­окремлюються від батьків, так ми тепер відокремлюємося від старої парадигми совка, імперської приналежності, формуємося як нація. Насправді йде війна двох систем. Ієрархічної, старої, закам'янілої, як у Росії. І української системи – проєвропейської, відкритої, коопераційної. Відбувається сепарація від лояльності до російської культури, мови, яка існувала ще кілька років тому. Злість, ненависть до росіян є своєрідним паливом, щоб вижити і прийти до нового українського суспільства. Українці повинні подорослішати ментально. Зрозуміти, що війна – це шанс стати кращими для всієї країни. З'являться нові можливості нині і ще більше, коли переможемо в цій війні. Зможемо реалізуватися, стати кращою версією себе.

Війна змінює людей. Ті, хто раніше не проявляв себе, починають розкриватися. На кого міг покластися, стали не такими надійними. Потрібен аудит команди, щоб розуміти: на якому рівні підприємство, куди воно прямує, місце конкретного працівника на цьому шляху. Якщо люди не можуть знайти себе в новій системі, то їм краще піти. Знайти місце, де почуватимуться щасливими.

Найстрашніше в бізнесі – відсутність контролю. Завдання керівника – створити систему, визначити правила. Потрібно давати завдання й контролювати їх виконання. Без контролю люди прямують за найменшим спротивом. Це не добре й не погано, просто така людська сутність. Делегування обов'язкове. Без нього не перейдеш від рівня самозайнятого працівника до системного підприємництва.

Стабільності ніколи не було й не буде, це ілюзія. Підприємець повинен мати власне бачення й розуміння, куди й для чого він іде. Якщо розгубився, то хтось ізсередини візьме на себе роль лідера й поведе команду або компанія розвалиться. Девіз морських котиків США: "Знайти спокій у неспокої, легкість у важких речах". Треба прийняти факт, що легко не буде. Якщо починаєш жити за такими принципом, то стає простіше. Перед будь-якою фінансовою кризою економіка розквітає. Потім має відбутися "очищення" системи. За такими ж правилами живе природа. Дерево повинне скинути восени листя, щоб те перетворилося на добриво. Підживило його й інші дерева. Так само має оновлюватись економіка. Підприємства закривають, щоб з'явилися нові. Хтось втрачає гроші, щоб їх заробив інший. Завдання підприємця – вижити в цій системі.

Лідер – це той, хто має власну систему координат і знає, чого хоче. Він готовий залучати у свою систему інших, які побачать у ній цінність.

Нічого не радив би собі минулому в плані бізнесу. Або ми маємо якісь навички, сприйняття життя, або не маємо, й тоді треба пройти, прожити, вистраждати, щоб зрозуміти і стати сильнішими. Обов'язково варто зіткнутись із ситуацією, що навчить. Знаю випадки, коли люди заробляли великі гроші завдяки удачі й потім усе втрачали. Падати з такої висоти боляче. А коли ти проходиш шлях до успіху поступово, то можеш упасти з останньої сходинки, на яку став. Це вже не так болісно.

Не вірю в бізнес-плани. На момент, коли закінчуєш його писати, він уже не актуальний. Бо це тривалий період. В Україні все швидко змінюється. Ти не можеш передбачити. Моя модель: робиш багато маленьких кроків, які коштують тобі та компанії невеликих грошей. Коли вийшов із попереднього бізнесу, вклав тисячу доларів у будівництво коптильні. Не розумів, що з цим робити, не мав бізнес-плану. Просто написав у фейсбуку, що тепер у мене є коптильня, кому м'яса? Перший рік-півтора жив на тому, що люди через соц­мережу замовляли в мене копченості. Вкладені гроші повернув за місяць. Далі планомірно розширювався, тестував продукцію.

Навчитися бути підприємцем неможливо. Це закладено від народження. Просто не уявляєш, як можна працювати по-іншому, навіть якщо тобі дадуть велику зарплату, соцпакет. Не зможеш. Гроші для підприємця – це тільки ресурс, те, з чим працюєш для досягнення великих цілей. Підприємництво – невиліковна хвороба. Мені внутрішньо потрібно змінювати ринок, показувати, що можна працювати по-іншому, робити хороший продукт. Це моя потреба. Звичайно, паралельно треба отримувати фінансові результати, щоб забезпечувати сім'ю.

Щоб не було професійного вигорання, потрібно відпочивати. Коли це власний бізнес – ти готовий працювати багато й без вихідних. Відпочинок – теж праця, але над відновленням організму.

Конкуренція хоч і не надто приємне явище, але стимулює до зростання. Не дає розслаблятися. На будь-якому розвиненому ринку будуть прямі конкуренти чи товари-замінники. Питання – в поведінці конкурентів. Я стикався і з неетичною поведінкою, і з плагіатом.

Коли виникає проблема, головне – зрозуміти причину. І не уникати відповідальності, хтось повинен брати її на себе. Це також дзвіночок щось виправити. Можливо, посада працівнику не підходить або треба вдосконалити процес.

Якщо власнику бізнесу потрібні мотивація й натхнення, він не на своєму місці. Необхідні внутрішня потреба й дисципліна. Бізнес – це марафон. Щоб його пробігти, треба працювати щодня, мати сильне переконання, що це тобі потрібно. Допомоги від держави не чекаю. Сам відповідаю за свій бізнес. Якщо не розуміти державного апарату, можна на нього нарікати. Я розумію, чому еліти так поводяться, чому відбуваються певні політичні процеси, чому ми обираємо таких людей і бюрократична система не працює. Одного хочу – дотримання єдиних норм для всіх у правовій системі. Якби інвестори відчували, що вони захищені в нашій країні, давно вже прийшло би багато закордонних грошей.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×