Ексклюзиви
Вівторок, 19 квітня 2016 12:15

Пальці дверима притискали. Під нігті пхали голки й лєзвія. А найгірше було, як молотком у п'яти били

ЗВ'ЯЗКОВОГО ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ МИРОНА АМБРОЗЕВИЧА ЗАСУДИЛИ ДО 25 РОКІВ

ДО МОГО СТАРШОГО БРАТА ПРИХОДИВ ВАСИЛЬ ІВАХІВ (ПЕРШИЙ КОМАНДИР УКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ НА ВОЛИНІ. – КРАЇНА). Він – із нашого села. Багато говорили про державу, розповідав про Січових стрільців. Казав, що за Україну треба боротися, бо ми її ніби маємо, а насправді – ні.

Я З БРАТОМ-СВЯЩЕНИКОМ НЕ РАЗ ЇЗДИВ НА ПОХОВАННЯ ЗАМОРДОВАНИХ БІЛЬШОВИКАМИ У БЕРЕЖАНАХ. Видів ті трупи. І в мені появилася велика злість на совєтів.

У Карпатах проходив вишкіл. Наука в лісах була – маскувальна, орієнтовочна, політична. Навчали користуватися зброєю. Розказували, що Україна загарбницьких воєн не вела ніколи, а Росія вела. Політику тодішніх західних держав вивчали. Батьки одразу й не знали, чим займаюся. А потім уже відступати не міг. Коли з хати кудись ішов, на маминих очах сльози були.

  Мирон АМБРОЗЕВИЧ, 85 років, зв'язковий Організації українських націоналістів. Народився 30 серпня 1930 року в селі Подусільна Перемишлянського району на Львівщині. Мав старшого на 10 років брата Михайла, священика. Він відспівував замордованих совєтами українців, тому мусив емігрувати в Канаду, де й помер. Закінчив дев'ять класів – по кілька років навчався у Подусільній, Бережанах та Козовій Тернопільської області. 1946-го почав працювати зв'язковим ОУН. Мав псевдо "Чуб". Заарештували за зберігання патріотичних листівок. Утік, переховувався. Взяли під варту вдруге. Засудили до 25 років тюрем. Термін відбував у Караганді й Воркуті. Звільнили 1956 року. Повернувся до рідного села, одружився з односельчанкою Ганною, на сім років молодшою за нього. Працював у колгоспі електриком, у школі вів гуртки і трудове навчання. Робив зубні коронки – цьому навчився в таборі. Із дружиною виховали чотирьох дітей. 57-річний Мирослав – економіст, працює в Чернівецькій обласній бібліотеці. На три роки молодша Катерина – продавець, живе з батьками в Подусільній. 52-річний Богдан – лікар-анестезіолог у Львові. 44-річний Василь – будівельник, мешкає в селі Малі Ланки на Львівщині. Мають вісьмох онуків, шістьох правнуків. Тримають корову, коня, двох котів, собаку, курей. Мають сад і поле. У Мирона Васильовича є пасіка. Отримує 1400 гривень пенсії
Мирон АМБРОЗЕВИЧ, 85 років, зв'язковий Організації українських націоналістів. Народився 30 серпня 1930 року в селі Подусільна Перемишлянського району на Львівщині. Мав старшого на 10 років брата Михайла, священика. Він відспівував замордованих совєтами українців, тому мусив емігрувати в Канаду, де й помер. Закінчив дев'ять класів – по кілька років навчався у Подусільній, Бережанах та Козовій Тернопільської області. 1946-го почав працювати зв'язковим ОУН. Мав псевдо "Чуб". Заарештували за зберігання патріотичних листівок. Утік, переховувався. Взяли під варту вдруге. Засудили до 25 років тюрем. Термін відбував у Караганді й Воркуті. Звільнили 1956 року. Повернувся до рідного села, одружився з односельчанкою Ганною, на сім років молодшою за нього. Працював у колгоспі електриком, у школі вів гуртки і трудове навчання. Робив зубні коронки – цьому навчився в таборі. Із дружиною виховали чотирьох дітей. 57-річний Мирослав – економіст, працює в Чернівецькій обласній бібліотеці. На три роки молодша Катерина – продавець, живе з батьками в Подусільній. 52-річний Богдан – лікар-анестезіолог у Львові. 44-річний Василь – будівельник, мешкає в селі Малі Ланки на Львівщині. Мають вісьмох онуків, шістьох правнуків. Тримають корову, коня, двох котів, собаку, курей. Мають сад і поле. У Мирона Васильовича є пасіка. Отримує 1400 гривень пенсії

БУДЬ-КОГО В ОУН НЕ БРАЛИ. До людини придивлялися. Ви й не здогадувалися, що вас випробовують. Давали занести їжу в ліс, а насправді – в пакунку дрова. "Передай гроші в конверті", а там – папери. А я хіба камінь не ніс до лісу? Дізнався вже після присяги.

ЗВ'ЯЗКОВИХ БУЛИ ТИСЯЧІ, АЛЕ ОДИН ПРО ДРУГОГО НЕ ЗНАЛИ. Передачі доставляли за 6–10 кілометрів. За ніч треба було сходити й вернутися. Пошта – у дуплі, норі. Одне одного впізнавали за знаками. Дали мені половину паперового рубля, розірваного навкіс. Кажуть, у Болотнім за школою хтось чекатиме. Я маю там сидіти й ніби шукати бомка (недопалок. – Країна). Бо вчителі ходили за туалет курити. Прийшов, а там Василь Білик. Каже: "Бомків шукаю, бо нема за що парашутів (сигарети. – Країна) купити. Маю кусок подертого рублє. ­Дивляюся, може, другу половину знайду". Я кажу: "Ану покажи. Бо я тоже пів знайшов". Ми обнялися. То був зв'язок.

НА СЛОВА ІСНУВАЛИ КОДИ. Розказую: коли віз снопи, перевернувся віз. Інша людина питає: "Які снопи були?" Кажу: "Житні". Все сходиться – значить, свої. Так відбувалися підпільні знайомства.

СОНЦЕ Й ЗОРІ, ПІВНІ – ТО БУВ ТОЧНИЙ ЧАС ДЛЯ ЗУСТРІЧЕЙ.

Для відповідального завдання треба було мати гранату, наган або пістолет. Щоб ворога вбити, або себе – якщо не хочеш здаватися. Зброю самому треба було роздобути. А після війни хіба мало її? Я мав автомат, карабін, гранати, пістолет. Тримав усе вдома в оборозі, під корчами.

ПЕРЕДАВАЛИ ІНФОРМАЦІЮ АБО НА СЛОВАХ, АБО ЗАПИСКОЮ – ШТАФЕТКОЮ. Зашивали її десь в одяг. Раз підхожу до Болотні. Взяв записку в кулак. Бачу – облавники ідуть, стрибки (цивільні люди, що служили НКВДистам, стежили за сусідами, видавали їх, ловили підпільників. Від російських слів "истребитель", "истребок". – Країна). Я з'їв записку. Вона була на папіросній бумазі, тонка. Так двічі доводилося робити.

РАЗ МАЛО НЕ КИНУВ ГРАНАТУ З ДУРОСТІ. Сиджу під мостом на потічку Студений. Чекаю людей, щоб провести їх через наші ліси. Чую, щось чап-чап, бульк. Потім тихо і знов, чап-бульк. Витяг гранату. Та не видно ж нікого. А то ондатри полювали вночі.

ТРЕБА БУЛО НАВЧИТИСЯ ПЕРЕДАВАТИ ЗВУКИ ЖАБИ, СВИСТ СОЛОВ'Я, ПУГАЧА. Нам із "Чабою" – Михайлом Гранатою, "Чорним" – Васильком Цапою сказали прийти вночі до лісу на присягу. Мені було 18, вони – на рік молодші. Місько заслаб чи сказав так. А ми з Василем явилися о другій ночі. На молитовнику, автоматі і прапорі зложили присягу. Я на той час працював в ОУН уже два роки.

6 вересня 1948 року, у суботу, прийшли на подвір'я шестеро стрибків. Одразу за хату, витягли згорток із листівками, в яких закликали не давати зерна колгоспу, радянську владу валити. Забрали мене, батьків, сусідів – до сільради.

АРЕШТОВУВАЛА ГРУПА, ЩО ЗБИРАЛА ЗЕРНО ПО СЕЛУ. ­Посіяти можна було хіба вночі. Бо як бачили – вигрібали все. Один чоловік Богдан сказав, що має всі квитанції, скільки вже здав. А йому говорять: "Товаріщ Сталін казав: ще більше здай". Наш хлоп за звичкою відповів: "Та най го шляк трафит". Ті зачепилися за слово – і стаття: "Пожеланіє вождю прєждєврємєнной смєрті". Дали 25 років.

У сільраді почали допит. Били кулаками й ногами. Дві баньки води причепили на ремінь, повісили на шию. А знизу під бороду кріс підставили зі штиком. Або тримаєшся, або проштрикнеш себе.

НА РАНОК МАМУ ВІДПУСТИЛИ. МЕНІ СКАЗАЛИ ПОМИТИ ПІДЛОГУ, БО ВСЯ БУЛА В КРОВІ. На дверях сидів стрибок зі зброєю. А другий – вивів тата у туалет. Решта пішли в село. Я глип на двері – стрибок дрімає. Розігнався, бухнув його щосили на сходи, а сам – на дорогу. Люди до церкви йшли. Хрестилися, такий я був закривавлений. Не знаю, де сила взялася.

Помився в потоку. Пішов до хати під лісом, де жив Войтко. Попросив їсти. Він виніс миску вареників у ліс. Царство небесне його жінці – я не подужав усіх.

Пішов до хутора, де була зв'язкова хата. Кажу, треба зустрітися з провідником. А там не дуже довіряють. Бо як я зміг утекти? Може, мене відпустили, щоби всіх видав. Три дні у криївку не пускали. Але побачили, що нікого не арештовують. За два дні принесли документи – табель успішності на ім'я Ломаги Василя Григоровича. І довідку з неіснуючої сільради, що я – сирота. Відправили в Козову. Там до школи оформили.

  Мирон Амброзевич із доньками біля будинку в рідному селі Подусільна на Львівщині, 1962 рік. Ліворуч – Мирослава, тримає Катерину
Мирон Амброзевич із доньками біля будинку в рідному селі Подусільна на Львівщині, 1962 рік. Ліворуч – Мирослава, тримає Катерину

АЛЕ ДЕВ'ЯТИЙ КЛАС НЕ ЗАКІНЧИВ. На третьому іспиті підійшла однокласниця Надя Ковальова, донька начальника паспортного столу. Каже: "Васю, я бачила твою фотографію в батька на роботі. Ти – в розшуку. Але Мироном записаний. Якась Амбразура — прізвище". За мною і слід застиг. На станції вскочив у товарняк на ходу. Вже здалеку побачив, як школу оточили люди у формі.

Вискочив у полі й дістався свого села. Трохи сидів по людях, трохи – в лісі. Удома був двічі. І радість, і плач, і споминання були в хаті. 8 вересня 1949 року йшов забрати дві пари білизни й сухарі, що батьки приготували. У саду біля порічок почув чергу, й рука обвисла. Я її в гімнастьорку завернув – і тікати. Мене підстрелив Гріша – стрибок із села.

Хлопці наші повезли до Бережанської лікарні. Наклали шину, а наступного дня мали витягати осколки. Та по мене прийшла міліція.

СПЕРШУ ВІДПРАВИЛИ ДО ПЕРЕМИШЛЯН У ТЮРМУ, ТОДІ – НА ЛОНЦЬКОГО, ДО ЛЬВОВА. Скрізь сильно били. Користалися тим, що поранений, і товкли по руці. Пальці дверима притискали. Під нігті пхали голки й лєзвія. А найгірше, як молотком у п'яти били. Голова від того ніби розліталася. Втрачав пам'ять, говорити не міг. Не картав себе, що пішов в ОУН, бо то було свідомо.

Три дні побавилися мною і здали в камеру "слабосилівку" – для слабких, ранених. Був там півтора місяця. Ні разу до рани не заглянули. Звідти вже почало смердіти. У жовтні завели в медпункт.

ЗАСУДИЛИ ДО 25 РОКІВ ТЮРМИ І П'ЯТИ – ПОЗБАВЛЕННЯ ПРАВ. На суді був адвокат. Я відмовлявся від нього. Але мамі прийшов рахунок заплатити 25 рублів. Хоч він ні слова на мій захист не сказав.

У ТРАВНІ 1950-ГО ЕТАПУВАЛИ. Було нас, ув'язнених, вісім вагонів. У вагоні – 84 чоловіки. Їхали багато днів. Давали зупу з риби і 400 грамів хліба.

Попав у Караганду. Відправили на завод горношахтного обладнання, на рудники. Потім став електриком у таборі.

КОЛИ ФОТОГРАФУВАЛИ ДЛЯ ОСОБОВОЇ СПРАВИ, Я БУВ ІЗ ВОЛОССЯМ. Усіх голили в бані, а я через руку тоді не міг піти. То якщо на фотокартці з волоссям – мушу таким і бути. На заводі вольні (працівники заводів і шахт, які не були в'язнями. – Країна) мали мене за свого. Уже потім дізналися, що я – в'язень. Казали: "Хитрий ти, бандера".

У БРИГАДІ БУЛО П'ЯТЕРО НІМЦІВ. Фрідріх, військовий лікар, постійно десь пропадав. Я вислідив його. Він на лісоскладі за дошками зліпив комірчину й робив коронки – і для в'язнів, і для вільних робочих. Згодом навчив мене і ще одного чоловіка. Санчасть нам помагала з матеріалами, начальство не перешкоджало.

ДВІЧІ САДИЛИ В КАРЦЕР – ЗА ЛИСТИ. Рідним можна було писати двічі на рік, а я передавав через шоферів частіше. Дали 10 суток. Але відсидів ніч. Бо хлопці постаралися, щоб світло в лагері погасло. Треба було електрика.

Листи проходили цензуру. Деякі речення замальову­вали. Пишуть батьки, що вуйка Олексу в криївці забили. А в листі приходить – "вуйко Олекса помер".

ПІСЛЯ СМЕРТІ СТАЛІНА 1953-ГО ЗВІЛЬНИЛИ ВСІХ, ХТО СИДІВ ПО МАЛОЛІТЦІ. Але мене засудили у 19 – мусив лишатися. Перевели до Воркути. Там мали самодіяльний гурток. Із вертепом навіть по таборах ходили.

ТАБІР СОРАНЬ ПЕРЕД ВОРКУТОЮ НАЗИВАЛИ "БАНДЕРІВСЬКИМ". Там були 620 осіб: двоє литовців, естонець і росіянин. Решта – хлопці зі Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської областей.

МИ БРАЛИ УЧАСТЬ У ПОВСТАННЯХ ТАБОРІВ ЗА ПРАВА УВ'ЯЗНЕНИХ. Ігор Доброштан узяв на себе командування в таборі під час страйку. Він воював у радянській армії, але якось опинився на окупованій німцями території, тому сидів як зрадник. Казав московській комісії: "Ви самураїв і фріців освободили, а нас, радянських бійців, ні?" Один полковник на комісії не витримав: "Егорушка, это ты?" Виявляється, він був командиром Ігоря на фронті. Доброштан вимагав, щоб його перевели до іншого табору. "Нікуди тебе переводити не будемо, – сказав полковник. – Поїдеш із нами". За два дні Ігор прийшов до нас прощатися у формі старшого лейтенанта.

З 1955 РОКУ НА ЗОНІ СТАЛО ВІЛЬНІШЕ. ВЖЕ НЕ БУЛО "ШАГ ВПРАВО-ВЛЄВО – СТРЄЛЯЮ".

Дві треті табору звільнили, а мене все тримають. Пішов у спецчасть. Кажуть: я теж звільнений, але затриманий. Бо потрібен електрик. Пришлють хлопців з училища – і мене відпустять. Зрозумів, чому в останні місяці отримував більше грошей. В'язню нараховували 600 рублів, на руки давали 300. Решта йшла на обмундирування, харчування, охорону, житло. Вольному давали на руки 600.

ОДЯГАЛИ ДОБРЕ. НІХТО НЕ МЕРЗ. Були куфайка, бушлат, валянки. Після смерті Сталіна навіть теплу білизну давали.

У ТРАВНІ 1956 РОКУ ЗВІЛЬНИЛИ. Визвали у спецчасть, дали паспорт і білет на поїзд у Москву, 200 рублів.

ДО СЕЛА ПРИЇХАВ 27-РІЧНИМ. ПОМАГАВ ДВОЮРІДНІЙ СЕСТРІ ХАТУ МУРУВАТИ. Мале дівча ногами глину місило, ходило таке замурзане. Познайомилися. То була моя майбутня дружина.

ПРАЦЮВАВ ЕЛЕКТРИКОМ НА ЦЕГЕЛЬНОМУ ЗАВОДІ, У КОЛГОСПІ. Щомісяця приїжджали до сільради люди, запитували – з ким ходжу, чим займаюся.

1961 року на весіллі в сусіда через пліт хтось заспівав "Ой у лузі червона калина". Я був невиспаний і заснув на лаві, бо напередодні гуляв на іншому весіллі. Зірвався на ноги від пісні, пішли з жінкою швидко додому. За три дні міліція питає, хто починав, хто співав. Погрожували: "Підеш пішки до Золочева, як не скажеш". Я мовчав.

У ШКОЛІ РІК ВІВ ГУРТКИ З ЕЛЕКТРИКИ, ТРУДОВЕ НАВЧАННЯ. З району подзвонили директору, щоб звільнив мене. Комуняки з села постаралися.

БАГАТО РОКІВ РОБИВ ЗУБНІ КОРОНКИ НА ЗАМОВЛЕННЯ.

У селі побудували каплицю з нагоди незалежності й визвольних змагань. Чотири символічні могили висипали на місцях смертей і катувань наших підпільників. Землі звозили з сусідніх областей, де хлопці гинули. Зокрема, із Конюхів Тернопільської області, де померли Іван Готра, Дмитро Колеба, Микола Юрків, Богдан Цап, Іван Карбінків, Михайло Соколовський, Михайло Гураль. Пам'ятник Василеві Івахову поставили.

Зараз ви читаєте новину «Пальці дверима притискали. Під нігті пхали голки й лєзвія. А найгірше було, як молотком у п'яти били». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 4126
Голосування Чому президент Зеленський погодився на "формулу Штайнмаєра"?
  • Хоче швидких перемог для себе і не розуміє наслідків для країни
  • Робить це через тиск європейських партнерів
  • Піддався Росії
  • Це зрада і немає, чого обговорювати
  • Ще не все пропало, ситуацію можна виправити
  • Ваш варіант у коментарях
Переглянути
Погода