"Отрута потрапить у Дністер, де моментально помре вся риба"

Через екологічну катастрофу в Калуші половина України може залишитися без питної води

Рівні дороги, доглянуті клумби, ­квіти на стовпах, лавочки кожні 10 ­метрів – так виглядає в'їзд у районний центр Калуш на Івано-Франківщині. 2010 року його визнали зоною екологічного лиха, а позаторік місто посіло перше місце в рейтингу найкращих за якістю життя в Україні.– Та це наш мер Насалик підплатив, такого бути не може, – сміються три двірнички біля будинку №6 на вул. Пушкіна.Згрібають свіжоскошену траву в старе простирадло. Повна, в чоловічій картатій сорочці й хустці на голові, ногою втрамбовує. Інші дві допомагають зав'язати простирадло з чотирьох кінців. Несуть до трактора, завантажують сміття на причіп.

– Дуже добре живемо, особливо у нашому жеку, – сива двірничка в синьому халаті поверх жовтогарячої футболки тре чорні, потріскані руки. – Уже чотири місяці – без зарплати. Ні спецовок не дають, ні рукавиць, ні мила.

– Робимо з 7.00 до 23.00. Було 24 працівники, а стало 12. На руки 1100 гривень отримуємо, – додає інша, розмаху­ючи руками. Не вимовляє букви "р". – Слюсарі півроку не мали зарплати. Наша двірничка Слава пішла в прокуратуру заяву написала, так її через тиждень по статті розрахували. А їй до пенсії лишалося півтора року.

Ідемо у спальний район по вул. Євшана. На проїжджій частині усе відремонтоване, а замість тротуару стежка в траві, подекуди рештки старого ­асфальту чи бетону. Під мостом тече мутна річка.У дворі 9-поверхівок розташований дитячий майданчик: дві гойдалки, гірка. На зеленій лавці сидить лисий в окулярах із грубими лінзами 82-річний Микола Пирій. Складним ножем вишкрябує візерунок на дерев'яному костурі.

– Працював на калійному заводі, маю 34 роки вредного стажу, а пенсію платять 1200 гривень. Живу сам у двокімнатній квартирі. Недавно комунальні підняли – раніше було 37 гривень, а зараз 70 зробили. То я перестав платити, все одно скоро помирати.

На центральній площі веломобілем катається хлопчик, на вигляд років 5. Поруч стоїть мати – 26-річна Антоніна Малишева у зеленому в червоні маки сарафані.

– За 10 гривень син катається 10 хвилин. Потім схоче на батут, стільки ж треба заплатити. Є льодова арена. Там вхід коштує десь гривень 15 і є умови для дітей. Але літом, коли не прийдеш, закрито. Добре, що у більшості дворів почали встановлювати дитячі майданчики. І в садочок легко прилаштувати. У школу, як на підготовку йшли, то теж ні про які гроші нічого не казали. Усе оплачує держава.

– А з роботою у місті як? – питаємо.

– Тяжко. На щастя, хімічні заводи позакривали й екологічно стало безпечніше. Але тепер люди або продають щось, або на заробітки роз'їжд­жаються по всьому світі. Я маю вищу освіту філолога, а роботи нема. Напевно, частково з цим пов'язано те, що наркоманів багато. Не раз вийду на сходи, а там шприци з голками лежать. Якось біля роддому бачила, як хлопці билися. ­Міліція стояла збоку, дивилась. Коли більшість розбіглися, а двоє лишилось лежати, міліціонери під'їхали забрали їх. Лікарка питала, чого стояли за 200 метрів і нічого не зробили. А міліціонери відповіли, що  машина заглохла.

Біля Центрального ринку на широкому стовбурі дерева скотчем приліп­лені аркуші з фотографіями померлих та інформацією про похорони. Повідом­ляють, о котрій годині та в якій церкві відбудеться панахида. Перехожі зупиняються, читають.

– Відколи себе пам'ятаю, тут завжди наклеювали таку інформацію, – каже 45-річна Руслана Возняк. Виглядає значно молодше. Струнка, у легкій рожевій сукні до п'ят. Іде на обід, працює в банку. – Торік звідси дізналася про похорон однокласника, мою першу любов Ігоря Луцика. Він був у Штатах, тоді вернувся, трохи таксував. Дружина подала на розвод, бо мало приносив грошей додому. У них маленька донечка. Він спився, п'яний попав під машину. Із класу я одна була на похороні.

У міській поліклініці на вході – старі залізні двері білого кольору. На сходах, за півметра від таблички з перекресленою цигаркою, курять кілька чоловіків.

– Ви – журналісти? Поможіть мені, – хапає за руку Роман Шевчук, 57 років.

Він у потертих джинсах і сірій вітровці поверх бузкової сорочки. На ліву ногу накульгує. Веде в будку на території парковки позаду лікарні.

– У дочки гострий лейкоз, – розповідає. – Якщо не зробити операції й не замінити кісткового мозку, вона й рік не протягне. Маю вдома виписані всі клініки світу, де тото лічать. В Ізраїль дзвонили. Треба зібрати 170 тисяч євро.Затуляє долонею очі, починає плакати.

– У Гошів щойно їздив, поставити фотографію до Матки Божої, – витягує з кулька невелике, як на паспорт, фото, показує. На світлині молода коротко стрижена брюнетка з округлим обличчям, із тонкими злегка підмальованими губами. – У неї троє малих дітей. Не стане її, і вони пропадуть.

У дерев'яному приміщенні розміром 2 на 2 метри по боках тапчани, маленький стіл заставлений горнятами, газетами. Є радіо. У проході електричний обігрівач. Роман Васильович відсуває стару ковдру вбік, важко сідає.

– Я тут охранніком працюю, – схлипує. – Роки на хімзаводі проробив. Маю 1035 гривень пенсії. Тутка зароб­ляю 595 на місяць. Переніс мікроінсульт, у 2012-му ще й мікроінфаркт мав. Заробив артроз, ходити не можу. Не потягну тих трьох діточок, як вона вмре. Кілько ходжу по депутатах, аби хто ­поміг фінансово. У Київ в офіс Яценюка на Верхній Вал зі швагром їздив. Там охоронець визвав юриста, я розказав всьо як є. Він узяв у мене всі документи, фотографії. Кудась пішов, через пару хвилин вернувся й сказав, шо Яценюка нині не буде. Охраннік не витримав, потім мені каже: "Не слухай, він обманює. Яценюк нині рано заїжджав і казав, шо буде ввечері". Я півдня чекав і дочекався. Яценюк попри мене з охороною пройшовся, навіть слухати не хотів. ­Потім вийшли два бритоголові амбали й показали на двері. Всю ніч на вокзалі спав, додому приїхав з нічим. Сто з чимось чоловік є в опозиції. Хай би кинули хотя би по три тисячі. Для них то небагато, а я би дочку спас.

Роман Васильович живе сам у двокімнатній квартирі у Калуші. Донька 37-річна Оксана Когут із чоловіком, трьома дітьми, матір'ю і тіткою – у селі Завадка, за 19 км. Їдемо туди 45 хв. старим автобусом.

– У нас майже в кожній хаті – онко­хворі, – каже 54-річна Любов Іванів із Завадки. Тримає велику картату сумку на колінах, присіла на тапчан поблизу водія. – Хто робив на хімії, навіть до пенсії не доживають.

Хата Когутів – у центрі села навпроти зупинки. Дерев'яна, невелика. У дворі пасуться кури, в'ється виноградник. На шнурках перед вікнами сушиться постіль. На порозі кілька пар капців, серед них троє – дитячі. Двері відчиняє Оксана – дуже бліда, у світлій квітчастій хустині.

– Я майже з дому не виходжу, боюся інфекцію підхопити, – каже.

Заводить із сіней у першу кімнату. ­Пахне ліками. Двоє хлопчиків – один високий і худий, інший повненький і невеликого зросту – складають на дивані кубики "Лего".

– Це моя гордість, – усміхається Оксана. – Дениску у вересні буде 8 рочків. Владику – 4. Такі розумні, дуже люб­лять енциклопедії. Денис знає всі вулкани. Владові показує, як тварини ­світу називаються.З іншої кімнати в колготах і футболці приходить заспана світловолоса дівчинка. Оксана бере її на руки, вдягає джинсовий сарафан.

– Ангелінка наша ще взагалі дрібненька. Їй усього 2 рочки, навіть пам'ятати мене не буде. Я по кілька тижнів буваю в лікарні, приїжджаю додому, а вона мене не впізнає, втікає, – Оксана заходиться плачем.

Знадвору приходить чоловік Анатолій – худий, засмаглий вусань. ­Косив траву позаду хати. Варить трав'яний чай. Нарізає домашній твердий сир.

– Толік – молодець, справляється, коли мене нема, – Оксана заспокоюється. – Він і готувати вміє, і з ­Денисом уроки робить. Про мою хворобу не любить говорити. Тиждень тому приїхала з третьої хіміотерапії. П'ять бластів є в мене в кістному мозку. То ще допустимо, а як буде вище, буде ­вообще біда. Внутрі на яснах маю нарости. ­Лікар ­казав, що хвороба прогресує. ­Дають три роки. Виявили її у грудні торік. Дуже голова боліла. Відчувала ­слабість. Діти хотіли бавитися, а я не могла. Тиск підскочив. Поїхала в село Верхнє в амбулаторію. Виявили онкозахворювання. Лейкоцити були 43, а нормальний рівень – від 4 до 9.

Оксана закінчила Дніпропетровський хіміко-технологічний університет. Працювала дев'ять років на підприємстві "Карпатнафтохім" у Калуші.

– У Львівській політехніці, щоб поступити, треба було страшні гроші заплатити. То були 1994–1995 роки. Я добре англійську знала. У Чернівці в ін'яз тато хотів запхати, йому сказали за вступ принести чотири цепочки і чотири кольца золоті. Мами двоюрідна сестра жила в Дніпропетровську, сказала, що там ще нема такого хабарництва. Приїхала сюда після закінчення вузу, з роботою було трудно. Тато мене влаштував апаратчиком на хімію. То був особо вредний цех. ­Виготовляли вініл. Це – сильна отрута, що призводить до мутацій і злоякісних утворень.

З головою громадської екологічної організації "Зелений рух "Карпати" 67-річним Михайлом Довбенчуком зустрічаємось біля лікарні в Калуші. Його старенькими зеленими "Жигулями" їдемо до Домбровського кар'єра. Дорогою машина глухне. Чоловік плоскогубцями щось підкручує під капотом і знову заводить авто.

Проїжджаємо повз величезні цегляні темні будівлі з великими вікнами. Раніше це був магнієвий завод. Перед мостом через річку Сівка бачимо таб­личку "В'їзд заборонений. Територія охороняється."

– Кілька років тому тут у будці сидів охоронець, у всіх при в'їзді перевіряв документи. А зараз хто хоче, той і їздить – усім байдуже. Коли вивозили бензохлорбензол, водії були у протигазах, а отруєну землю возили відкрито, у кузовах. То все вітер розносив, на колесах по дорозі лишали. Тоді, думаю, і збільшилась кількість хворих на рак.Кар'єр розташований за 150 м від Сівки. Виглядає як озеро із зеленкувато-синьою водою. – Це озеро раніше було кар'єром. У 1960-х тут почали видобувати калій. Поряд є завод, що виплавляв магній із залишків калієвого виробництва. Глибина кар'єра метрів 100. Коли його почало затоплювати, то замість води утворювались розсоли – розчин солей. На місцях руди виникають карсти – пустоти. Затопило 32 мільйони кубічних метрів руд. Через ці карсти стаються провалля й зсуви ґрунту. ­Берег, на якому зараз стоїмо, уже з'їхав униз. 2010-го держава виділила гроші й "укріпила" його. Але він скоро знов потече. Раніше, не зовсім легально, тут захоронювали ртуть, гексахлорбензол, тяжкі метали й дуже страшну хімію. Зараз це все розчинилось у воді. Вона пішла по водоносних горизонтах. У мікрорайоні Загір'я, Хутір, на вулиці Львівській у Калуші в колодязях санстанція заборонила брати воду. Ще трохи, і отрута потрапить у Дністер, де моментально помре вся риба. Половина України може залишитися без питної води. Одеса навіть бере воду з Дністра. Річка впадає в Чорне море, яке теж стане зоною екологічної катастрофи.

У північній частині Калуша на вул. Вітовського величезна яма метрів зо 3 завглибшки й близько 25 – у діаметрі. Подібна до будівельного котловану.

– Тут ще 1986 року перший провал стався, – підходить вусатий чоловік у засмальцьованій сорочці. Називається 56-річним Василем Дживагою. – Я тут із народження живу. Пам'ятаю, як жену корову пастися, дорога була рівною, а стала такою заглибиною, й весь асфальт потріскався. Тоді тут більшість людей якраз закінчували будови, штукатурки робили. Мій знайомий Тарас теж хотів будуватись. Поставив будку з інструментом, а наступного дня вона під землю пішла.

– Вам тут жити не страшно? – запитує Михайло Довбенчук.

– А хіба є вибір, – сміється Василь.За 1 км розташований гаражний кооператив. Між рядами цегляних споруд лежать півтора десятка метрів будівельних плит. Під ними купа цегли.– Тут колись гаражі стояли, а потім пішли з машинами під землю. Оно завод калійний старий, що ці шахти робив, – показує за гаражі 35-річний Олександр Вовк. – Машини тут тримаємо, але страшно. Я свій гараж уже років п'ять хочу продати за смішну ціну, ніхто не бере. Певно, і даром не візьмуть.

Калуш – місто обласного підпорядкування, райцентр зі статусом "зони екологічного лиха". Розташований за 30 км від Івано-Франківська. Перша згадка – 1437 року. Тут започаткували на Прикарпатті пивоваріння, лиття дзвонів та видобуток солі. Назва міста походить від слова "колюш" – колесо, яким витягували соляний розчин. 1771 року на території Калуша було 12 соляних шахт. За Радянського Союзу в місті працювали зо два десятки промислових підприємств. ­Виробляли калійні добрива, металевий магній, каустичну соду, поліетилен. Зараз функціонують завод бетонних конструкцій, пивоварня, трубний та асфальтний, не на повну потужність – "Хлорвініл".У Калуші живуть 67,5 тис. людей. Позаторік аналітичний центр Universitas назвав його найкращим містом для життя в Україні. Має п'ять філій вузів, два науково-дослідні інститути, хіміко-технологічний технікум, училище культури, 10 шкіл та гімназію. Є льодовий палац ім. Степана Бандери, в якому відбуваються турніри з хокею.Мер – 50-річний Ігор Насалик – двічі ­чемпіон України з пауерліфтингу, у травні цього року став бронзовим чемпіоном з бодибілдингу. У Калуші відкрив безкоштовну секцію з ­фітне­су для жінок. Веде уроки у спортивному залі басейну "Посейдон". Його статки оцінюють приблизно у $40 млн і вважають найбагатшою людиною Прикарпаття. Двічі обирався народним депутатом України – 1998 і 2002 року.Уперше став мером 2006-го. На виборах міського голови 2010-го за нього проголосували 91,35% виборців. Відтоді бюджет Калуша збільшився вшестеро. У місті відремонтували школи, відновили дахи в житлових будинках, у під'їздах замінили вікна на пластикові, оновили комунікації, встановили сортувальні сміттєві контейнери.2010-го Калуш отримав статус надзвичайної екологічної зони. Найбільші проблеми: захоронення гексахлорбензолу – хімічної речовини, що викликає онкологічні утворення й мутацію плоду у вагітних. Менш ніж за 5 км від міста – карстові провалля на місці колишніх шахт. Домбровський кар'єр заповнений отруйною рідиною, що потрапила у ґрунтові води

×