В Україні немає академічного словника кримськотатарської мови
– Недавно повернулася з відпустки. Їздила до матері у Мелітополь. Море поряд, а жодного разу там не була. Весь час сиділа за комп'ютером. Із колегами працюємо над навчальним посібником з історії Криму і кримськотатарського народу у рамках проєкту Українського культурного фонду. У мене там три великі розділи. І почала готуватися до нового сезону на каналі АТR, – каже Гульнара Бекірова. Зустрічаємося біля метро Теремки в Києві. Сідаємо на лавці біля дитячого майданчика. Над нами низько літають голуби.
Ви народилися в Мелітополі. Туди батьків депортували з Криму?
– Мамину родину вивезли з Криму 18 травня 1944-го в Андижанську область Узбекистану. Батькову теж відправили в ті місця. Тата забрали в трудову армію – це теж була форма репресії за національною ознакою. Він на кілька років потрапив у Гур'єв (тепер – Атирау, місто на заході Казахстану. – Країна). Потім опинився в Узбекистані – до Криму кримських татар не пускали. Рідних розшукав згодом. Але так і не знайшов старшого брата і батька, якого заарештували перед війною і відправили на Біломорканал.
Чому батьки не повернулися на півострів після скасування заборони?
– Батько 1956 року поїхав у Крим. Та його відмовилися там прописувати. Залишився в Мелітополі. Це було перше місто, де правдами і неправдами можна було отримати прописку.
Мій перший дитячий спогад: їдемо в Крим. Здавалося, в'їжджаємо в рай. До Сімферополя добиралися поїздом, пересідали на тролейбус. Біля моря на місяць винаймали кімнату. Батько любив Ялту і місця за нею – ближчі до його рідних. У селі Байдари, де народився, йому не вдалося побувати. Для кримських татар то була закрита територія. Тато хотів жити на Південному березі Криму. Наприкінці 1980-х, коли вже була можливість переїхати туди, сильно хворів. 1991 року його не стало.
З дитинства знали, що ви – кримська татарка?
– Так. Батьки не особливо про це говорили – не заведено було, але інформація просочувалася. У школі нас називали монголо-татарами. У навчальних посібниках так було написано. Родини, які змогли залишитися в Криму, стикалися з дискримінацією. Сім'ї моєї подруги 1968-го вдалося зачепитися на півострові. Там коїлося страшне. Кримських татар називали зрадниками, у школі дітям подарунків не давали.
У Запорізькій області такого не було. Я вчилася в інтернаціональному класі. Моїми подругами були болгарка, єврейка й українка.
Як кримським татарам вдалося зберегти культурну ідентичність?
– Асиміляція сильно зачепила кримських татар. У нас не було нічого, що допомогло би зберегти культуру. 1957-го в місцях виселення створили ансамбль "Хайтарма", а в Ташкенті на базі педагогічного інституту імені Нізамі відкрили факультет татарської мови й літератури. Посібників не було. В Україні досі немає академічного словника кримськотатарської мови. З ним ми могли би знати мову набагато краще. А так вона передавалася з покоління в покоління її носіями. Так само було з культурою. На 50 років кримськотатарська культурна й освітня традиція були перервані.
За радянських часів намагалися знищити все пов'язане з кримськими татарами. Із 1957-го в переписах цього етноніму вже не було. В указі про реабілітацію 1967 року нас назвали громадянами татарської національності, що раніше проживали в Криму. Родинам, які хотіли жити на півострові, влада дозволяла переїжджати в Татарську АРСР. Але кримські й казанські татари – різні етноси. Все одно, що чехи й українці.
Яких національних традицій дотримуєтеся?
– Готую національні страви – чебуреки, янтики, манти, лагман, плов. Відзначаємо основні релігійні мусульманськi свята – Ораза-байрам, Курбан-байрам. 18 травня – День пам'яті жертв депортації, об'єднує всіх кримських татар. Хоч би де вони були, мають вийти на мітинг або помолитися. Є в нас така нова традиція – весь час змушені зводити собі будинки. 1944 року нас позбавили житла в Криму, у місцях спецпоселень треба було будуватися. Потім повернулися на півострів і знову за це взялися.
У Криму постійно проводять обшуки, арештовують кримських татар. Чому російська окупаційна влада їх ненавидить?
– Бо з лютого 2014-го чітко визначили свою відданість Україні. Я тоді викладала в Кримському інженерно-педагогічному університеті. У народі його називали кримськотатарським. Хоча це не так. Перший рік там справді вчилися переважно представники цієї національності, далі – 50 на 50.
Під час Майдану відчувалася поляризація. Утворилися російська й українсько-кримськотатарська групи. Були жорсткі дискусії, мало до фізичних зіткнень не доходило. 26 лютого 2014 року біля Верховної Ради Криму відбулися сутички з тими, хто підтримував російський блок. Там були всі мої студенти. Раптом у колоні навпроти побачила одного з найкращих.
Проукраїнські сили тоді перемогли. Ми були щасливі. Раділи, що нарешті заживемо. То була ніч, коли вдалося видихнути. А вже під ранок по місту висіли російські триколори. Було дико: бронетранспортери, прапори РФ на адмінбудівлях. Здавалося, що потрапила в трилер. Усе готувалося заздалегідь. Представники Криму регулярно їздили в Москву, із січня на місцевому телебаченні говорили, що півострів – це Росія.
Кілька моїх студентів виїхали до Києва. Одна дівчина зламалася. Спочатку підтримувала Майдан, симпатизувала його ідеям. Тепер займає протилежну позицію.
Коли ви залишили Крим?
– Мала свою передачу на каналі АТR – єдиному, який онлайн транслював, що відбувалося насправді. Після референдуму в березні 2014-го стало ясно, що працювати нам не дадуть. Протрималися ще рік. Остання моя програма у Криму вийшла 31 березня 2015-го. Ще до того в університет прийшов лист із відділу боротьби з тероризмом ФСБ. Просили надати звіти про мою роботу. Причини не пояснювали. Згодом подзвонили з кафедри: там отримали ще одного листа від спецслужб. Я залишила заяву про звільнення без дати. Дала їй хід у березнi 2015-го. Поїхала до матері. Відтоді у Криму не була. Переїзд дався неважко. Починала там задихатися, бо це вже була інша країна.
Президент Володимир Зеленський обіцяв на законодавчому рівні визнати кримських татар корінним народом. Що це змінить для вашого народу і для Криму?
– Практично всі президенти згадують про кримських татар, коли їм потрібен електорат. Зараз вони як такі не розглядаються, тому можна пообіцяти і нічого не виконати. Це підриває довіру кримських татар до влади. На півострові досі сподіваються і чекають на прийняття цього закону. Діє негласне правило: якщо знаєте, що завтра вас не арештують, повинні жити в Криму. Бо скільки років повертатися, а тепер знову тікати – неправильно. Я теж сподіваюся, що колись зможу повернутися.
Засмучує, що Зеленський і його команда не радяться з Меджлісом кримськотатарського народу, коли готуються до обміну полоненими. А треба, щоб у списки не потрапили випадкові люди.
Коли Олег Сенцов був у російському полоні, ви виступили на його підтримку. Із ним спілкуєтеся?
– У вересні 2016 року разом з Андрієм Курковим і Миколою Рябчуком була на міжнародному ПЕН-конгресі в Іспанії. У своєму виступі говорила про масові арешти кримських татар у Криму, називала імена режисера Олега Сенцова і журналіста Миколи Семени (2017-го російський кримський суд засудив його до 2,5 року позбавлення волі умовно за журналістські статті із забороною публічної діяльності на два роки. Європарламент, органи влади України, російські правозахисні організації і 30 правозахисних організацій у Європі визнали справу Семени політично мотивованою. У лютому 2020-го виїхав з окупованого Криму. – Країна). Уже на закритому засіданні з американським ПЕНом розповіла про цих політв'язнів детальніше. Кампанія на підтримку Сенцова почалася звідти. Потім писала статті. Після його звільнення ми перетиналися на заходах, але я не підходила і не представлялася. Спільних фотографій у нас немає. Так само я писала й про інших політв'язнів.
Олег – серйозна людина, міг би стати лідером нації. Але такі аванси роздавати не варто, бо в нас уже була Надія Савченко.
Із 10 серпня тривають протести в Білорусі. Що ви як історик порадили б Лукашенку?
– Піти. Але він не послухає, як і будь-який тиран. Хороших варіантів він уже не має. Лукашенко – диктатор, а вони погано закінчують.
Як карантин змінив ваше життя? Від чого довелося відмовитися?
– Карантин не страшив, бо й так багато працюю вдома. Але у квітні розболівся зуб, а найближчі стоматології не працювали. Три тижні терпіла. Потім знайшла розкручену клініку. Заплатила скажені гроші.
Через епідемію довелося відмовитися від подорожей і зустрічей із друзями. Цього не вистачає.
Що для вас щастя?
– Останні щасливі дні були в листопаді 2013-го. Потім почалися переживання: через побиття студентів на Майдані, анексію Криму. Я подорожувала, маю красиві спогади, але завжди є відчуття, що живу під час війни. Тому останні шість років не відчувала щастя. Воно пішло з життя.
Рано прокидаєтеся?
– Ні, я – сова. Інколи доводиться вставати рано – і я бачу схід сонця, тоді заздрю жайворонкам. Після пробудження п'ю каву. На голодний шлунок, хоч це і шкідливо.
1 
1
Коментарі