Німецький солдат приніс дві хлібини. Я думала: невже він – не прекрасна людина?

Ірина ШУЛЬ понад рік була в концтаборі Равенсбрюк

Батько був на 14 років старший за маму. Народили п'ятеро дітей. Одна дівчинка померла одразу після народження. Тато довгий час працював далеко від дому, заробляв на будинок.

У Перемишлі спочатку мешкали з бабцею по маминій лінії. У хаті ще жили дві мамині сестри. Інколи доводилося ночувати у стодолі. Грошей не вистачало, аби купити олію. Картопляні пляцки пекли на блясі (на грубі. — Країна).

Бабуся була багата. Її чоловік працював на залізниці, походив із заможної сім'ї, мав велике поле. По його смерті баба майно розділила між доньками. Нам дала пляц (ділянку землі. – Країна) під хату й сад. Ми почали будуватися. Коли звели дім, батько влаштувався старшим секретарем у суді в Перемишлі.

 

Тато не був великовчений, але мав гострий розум. Знав німецьку, єврейську, польську мови, історію та географію. Був патріотом України. Його рідний брат служив у Січових стрільцях (українське військове формування в складі австро-угорської армії, сформоване з добровольців. Діяло у 1914–1918 роках. – Країна). Потім оженився з полькою, родина ополячилася.

Ще до школи знала про Богдана Лепкого (поет і публіцист. – Країна), Йосипа Чайківського (педагог і культурно-­освітній діяч. – Країна), Івана Франка. Товаришувала з полькою на прізвище Августин. Якось вона сказала: "Тут польська земля". Я заперечила: "Нє, то наша, українська". Мені було 5 чи 6 років. Після того наша дружба роз'єдналася.

Близько до нас була польська школа, але батько посилав до української. Я ходила у приватну гімназію – Український інститут для дівчат. Чимало вчителів – ми їх називали професорами – були у Січових стрільцях. Розказували нам те, чого в інших школах діти не могли дізнатися.

Жили на околиці Перемишля. Дорога розділяла місто навпіл. Мешкали в міській частині, та я любила сільську. Там із Першої світової війни залишилися оборонні вали, на них грали у волейбол. У стодолі зробили завісу, організовували вистави. Тоді майже ніхто не мав радіо. Навіть старші люди тішилися таким розвагам.

1928-го, коли мені було 10 років, застрелився старший брат Мирослав. Зв'язався з ремісниками – українськими патріотами, які були за соціалізм. Йому в школі сказали: "Якщо не перестанеш з ними спілкуватися, то не дамо закінчити гімназію". Взяв то близько до серця. Він був розумний, тому на письмових іспитах не могли його спалити. На усні екзамени взяв батьків револьвер. Тато, як із Першої світової війни повернувся, до ринви, де вода тече, сховав зброю. Ми про то знали. Після іспиту оголосили, що всі здали, а Мирослав – ні. Він вийшов на коридор. Револьвер направив на професора. Його товариш Яріш крикнув: "Славко, що ти робиш?" Замість вчителя вистрілив у себе. Греко-католицькі священики не хотіли ховати, то ми запросили православного.

Мама була чорноволоса – за ніч посивіла. Батько йшов на роботу, ми – до школи. А вона залишалася сама з тими думками. Щоб їй було ким зайнятися в цей час – прийняли до хати українку з дитиною.

У 1932—1933 роках удома говорили про Голодомор на сході України. Селяни возили продукти фірами до Збруча, але їх не пускали. Що ми могли зробити?

1937-го наступила криза. Навіть поляки не мали роботи. Українські організації відкрили свої фірми. Особливо багато їх було у Львові. "Центросоюз", "Маслосоюз", Фабрика цукерків товари відправляли за кордон. Я торгівлею не захоп­лювалася. Але подумала: якщо піду вчитися в Академію закордонної торгівлі, у Львові знайду роботу.

1939 року прийшли перші більшовики. Я закінчила один курс Академії закордонної торгівлі. Треба було покинути її і вступити на спеціальність, яка подобалася. Але пошкодувала того року. Мене зарахували на другий курс – уже в Інститут радянської торгівлі.

 

Після третього курсу послали на практику до Києва. Було чимало хлопців і дві дівчини – я і одна євреєчка. Разом ходили в театр, на пароплаві каталися. Практика почалася 1 травня, 25 червня мала закінчитися. А 22 червня – війна. З однокурс­ницею жили в господині біля вокзалу. Там був євбаз (єврейський базар. Народна назва Галицького ринку – зараз площа Перемоги в Києві. – Країна). Євреї почали втікати на схід, моя подруга виїхала з ними. Я залишилася сама. Влаштувалася бухгалтером по зарплаті в універмаг на розі Хрещатика.

Щодня було страхіття – бомбили вокзал. Там стояли бронепоїзди.

З наближенням фронту універмаг закрили. Працівникам видали по кошику з консервами. Мала чим розраховуватися з господинею за проживання.

Як німці ввійшли до Києва, на Хрещатику квартирувала нацистська команда. Радянські підпільники підірвали їх. Німці всіх мешканців вигнали. Уночі кияни з валізами вийшли на дорогу. Довго не могла забути цих людей із чемоданчиками.

Одного дня до мене на квартиру прийшов німецький солдат. Приніс дві хлібини. Я трохи знала німецьку мову, почали розмовляти. Виявилося, він був у Перемишлі на постою в моїх батьків. Вони дали адресу. Сказав, що проти війни, але німець мусить виконувати обов'язки. Господиня мене попросила, аби більше не приходив. Боялася, що дізнаються більшовики. Тоді я думала: невже він – не прекрасна людина?

Дізналася, що є бюро, де можна отримати перепустку й повернутися до Львова, а згодом – до Перемишля. Там зустрілася з Лесею Швак. Пошили мішечки, поскладали одяг – усе, що могли взяти на плечі. Отримали пропуски. Леся працювала завідувачкою дитячого садка у Львові. Приїхала до Ворзеля поблизу Києва на відпочинок. Ми потоваришували.

Заїхала у Судову Вишню (місто за 52 км від Львова. — Країна) до тети, яка була моєю хресною мамою, не мала власних дітей. Вона мене любила, і я її теж. Тітка з вуйком намовили залишитися в них. Там була робота в повітовому союзі кооперативу. Казали, зможу допомагати батькам, бо в Перемишлі – голод. Пізніше послала додому 50-кілограмовий мішок картоплі – на посадку.

На роботі прийшов лист, що треба когось послати до Львова на курси підвищення кваліфікації для бухгалтерів. Ніхто не хотів. Я визвалася, бо мені було скучно. Тетя жила на краю Судової Вишні, далеко до читальні. Не мала товариства. Після курсів мене залишили у відділі статистики ревізійного союзу. Займалася звітами по банках.

У Львові не мала, де жити. Спочатку зупинилася в товаришки. Але вона переїхала на інше помешкання, мене із собою не взяла. Якось зустріла Лесю Швак, пожалілася. Вона говорить: "Є вільна кімната там, де я живу".

То було помешкання професора Шмялика: три кімнати, кухня, коридор. Я вселилася у прохідній кімнаті. До себе взяла приятельку з Перемишля. В одній кімнаті жив професор. У сусідній – Леся Швак із братом Іваном. Були родом із Тростянця Бережанського району на Тернопільщині. Іван вчився на медичних курсах. Вступив в Організацію українських націоналістів. Знав, що я – патріотка. Просив реалізувати бофони. При церкві збирали гроші у скарбонки "на бідних". Кошти передавали в Українську повстанську армію.

Мене зрадив працівник із ревізійного союзу. Він нібито втікав від совітів і хотів їхати на Захід. Робився таким патріотом – говорив за Петлюру, за Грушевського. Довірилася йому. А він заховав бофон і видав мене гестапо. Арештовувати прийшли на роботу. У моїй шафці нічого не знайшли. Але вдома виявили бофон.

Арештували на другий Святвечір – 18 січня 1944-го. Знайомі, які відбували терміни в Сибіру, кажуть: "Що ти сиділа? Всього півтора року". Відповідаю: "Ви хоч довго сиділи, але між своїми. А я – між ворогами". Вся кацапня чекала, коли прийдуть більшовики. Знала, що від них жодного добра не треба сподіватися.

У камері на Лонцького вікно було високо. Заглядали, коли вставали на якесь підвищення. Я сиділа з трьома польками. Ніхто з нас не говорив, за що він тут. Але одна до другої ставилися уважно. Під час допиту мене сильно побили, то вони прикладали на плечі мокрі ганчірки, обтирали мене. Уже на волі з ними зустрілася.

У тюрмі били ті, хто прислуговував німцям. Якщо не допомагало – впихали голки під нігті. Але мене Бог беріг. Повірили в мою казку, що мала лише один квиток, що отримала в поїзді, коли їхала з Івано-Франківська. Казала, якийсь незнайомець підсунув.

Не пам'ятаю, що в тюрмі їла. Про те не думалося. Одне в голові: що буде далі? Найбільше молилися. І співали.

Поїздом повезли до в'язниці в Перемишлі. Супроводжував потяг мій знайомий. Дав знати сестрі – Олена вийшла на город. Вона плакала вдома, я плакала в поїзді.

У Равенсбрюку працювали дві українки – Ліда Укарма й Олена Вітик. Коли прибували нові в'язні, цікавилися, чи серед них є українки. Опікувалися ними.

У концтаборі була півтора місяця. Треба було носити 100-літ­рові бідони. Одна брала за одну ручку, друга – за другу. Від того почали пальці терпнути. Біля озера кидали торф'яні брикети на катер. Або носили брукву, з неї варили борщ. Їжі давали стільки, аби лише не вмерти з голоду. Але ніколи не було гнилого.

 

У таборі біля Флоссенбюрга було краще. На роботу водили на завод, що ремонтував запчастини до літаків. Я за столом перевіряла інструменти. На кухні працювала українка Андрійка Гурна. Час від часу приносила кілька картоплин або скибочок хліба. Там були чотири блоки. Українці мали свій. Букву "U" самі нашили. Бо нам присвоїли "P". Вважали, що Галичина – це Польща.

Коли закінчувалася війна, у таборі всі про те шуміли. Знали, що доведеться проходити фільтрацію, а тоді – на Сибір.

Жінку з Хмельницької області, яка добре знала німецьку, взяли на роботу в табір. Чи хто захворів, чи листи приходили – вона все залагоджувала з керівництвом. Її з табору звільнили американці. Питають, куди хочеш їхати. Коли говорили про Україну, показали ґрати. Вона не зрозуміла. Вірила, що нічого злого не зробила. Не була ні в німецькій армії, ні в гестапо. Після радянської фільтрації її посадили на 10 років.

До Кракова добралася товарними поїздами. Завідувач станції побачив: "Ти – колаборантка, нищила поляків". Він це визначив по "U". Розплакалася. На щастя, трапилася знайома полька з Перемишля, яка мене запхала у вагон із поштою.

Уночі приїхала додому. І радість, і плач. Батьки кажуть: треба з'їжджати. Був 1945 рік, переселення. Батьку приходили листи: "Коли пан юж виїждже"? Тиснули психологічно. Наприкінці вересня ми виїхали, взяли корову. Два тижні сиділи на станції в товарному поїзді. Знайомі їжу приносили. У вагоні були три родини. Худоба – в окремому.

Брат зустрічався з полькою, на два тижні довше залишився у Перемишлі. Її батьки побачили, що нас уже немає – не дозволили з нею одружитися. Володимир приїхав до Львова.

Нас викинули на вулиці Новознесенській у Львові. Знайшли порожню хатку. Тільки поселилися, прийшли військові москалі – вигнали нас. Тоді надибали двоповерховий будинок: повибивані вікна, світла немає. Я пішла в інститут, аби закінчити четвертий курс. При каганці вчилася.

Батьків поселили у Кривчицях (село поблизу Львова, зараз це район міста. – Країна). Не могли записати до Львова з коровою. Хоча тоді всі на околицях тримали худобу. Батькові дали пенсію 180 сталінських рублів. Бідували. Корова з'їла цвях – і здохла.

Спершу батьки вірили, що повернуться додому. Але ні. Тата поховали у Кривчицях, маму – у Львові.

У нашому будинку в Перемишлі оселилася полька. Потім продала дім. Якось я була там, хотіла перейти через подвір'я. Новий господар не пустив.

1946 року зустріла Лесю Швак. Її брат після мого арешту пішов у підпілля у Чортківському окрузі. Завідував аптекою. Коли його ранили, виробили евакуаційний лист, наче він – уродженець Лемківщини. Дату народження поставили іншу – він народився 1921-го, а там 1920 рік стояв. Прізвище Швак змінив на Шуль. Чого так? Бо на дорозі знайшов карточку на те прізвище, з такою датою й місцем народження. Насправді він – Іван Андрійович Швак, а так був Іван Михайлович Шуль. Мої батьки прописали його у Кривчицях, паспорт оформив у Винниках. За рік ми побралися.

Іван не міг показати, що вчився у медінституті. Я звернулася до знайомого директора школи пана Зубрея. Призналася йому. Мого чоловіка записав у 10-й клас. Потім він поступив на вечірню форму в Політехнічний інститут.

Про період тюрми й таборів у біографії писала, наче в польському селі працювала бухгалтером. Копію біографії знищила 1990 року.

Доньки про мене знали правду, про батька – ні. Думали, що він народився на Лемківщині. Коли дізналися, плакали: чого ви нам не сказали?

Чоловік хотів повернути своє прізвище. Відмовила: "Скільки років ти був на ньому? Для чого міняти?" На пам'ятнику написали: Іван Швак-Шуль.

×