Ексклюзиви
Середа, 16 січня 2019 11:48

Німці нічого не обіцяли. Вони нас ненавиділи, ми – їх

За два тижні до дивізії "Галичина" записалися понад 85 тисяч добровольців

Ходив до польської гімназії в Ярославі. Батько платив за моє навчання 50 злотих – на той час багато. Із 35 учнів класу лише п'ять – українці. З поляками ми майже не спілкувалися. Ті були вредні та зверхні.

Про війну спершу прочитав у газетах. А 7 вересня 1939-го пас корови і помітив у небі зо п'ять літаків. Упали чотири бомби. Почув гострий біль у правому плечі – осколок проштрикнув м'язи. Як літаки полетіли далі, я повернувся до корів. Наші були цілі, а сусідські – вбиті. Ще загинули кілька людей. Тоді якраз вступили німці до Любачева. Були добре вдягнуті та озброєні. До людей приязні.

За тиждень німці відійшли і ввійшли червоноармійці. На них була брудна обдерта уніформа, дивні шапки. Їхні коні були худі. Половина солдатів – азіати. Співали пісню "На развєдку он хаділ, много плєнних пріводіл".

НКВДисти забирали хати, та й люди часто зникали. Ми з сестрою втекли за п'ять кілометрів на німецьку сторону – до Чесанова (місто в Польщі, Любачівського повіту Підкарпатського воєводства. – Країна). Марійка влаштувалася працювати кравчинею.

Автор: фото з сімейного архіву Володимира КЛОСА
  Володимир Клос вступив до дивізії СС ”Галичина” 1943-го. Сфотографувався наступного року
Володимир Клос вступив до дивізії СС ”Галичина” 1943-го. Сфотографувався наступного року

У листопаді вирішив відвідати рідних у Любачеві. Йшов полями за кілометр від умовного кордону. Раптом над вухом засвистіли кулі. За мною бігли двоє вояків. Я спершу тікав, а як уже були за 200 метрів – здався. Закопав усі листи й документи, що мав із собою. Підійшли солдати і поклали на землю. Збрехав їм, що працював літом у дядька в Чесанові й повертаюся додому в Любачів. Лежав на замерзлій землі хвилин 20. А вони сперечалися між собою, що зі мною робити. Один мав азійську зовнішність, а другий – слов'янську. Азіат пропонував мене на станицю везти, а наш хотів відпустити. Зрештою сказали: "Вставай і давай назад. Жий у германов, а то убйом, как собаку".

Я повернувся до Чесанова. Там не мав що робити, тому подався до Перемишля. У Німеччині на роботу не брали, бо був замалий. Українець на прізвище Ковальчик, господар крамниці, взяв мене продавцем. Їсти іноді ходив на кухню Комітету біженців із Галичини. У крамниці продавали й продукти. Як господар виходив, то я запихав до рота яблуко чи тістечко. Працював у нього місяць.

Дізнався, що батько помер від раку шлунка. Йому було 59 років. Мама чекала, що її скоро вивезуть у Сибір, бо багато людей пропали з родини. Брат Стефан дивом урятувався від розстрілу і звільнився з тюрми у Львові. Восени я знов поїхав до школи в Ярославі, але почалася епідемія тифу і нас відправили додому. Там уже всі були хворі, лише сестра Марійка не занедужала. У шпиталі нас усіх поголили і поклали в палату, де вже лежали п'ятеро хворих. Мама за два дні померла. Її роздягнули і вивезли до трупарні, де був мороз 15 градусів. Медсестра помітила, що поворухнулася. Повернули назад. За два тижні мама одужала.

У березні 1940-го я почув, що набиратимуть хлопців на військовий вишкіл до німецької Служби праці. Він проходив у карпатському селі Криниця. Я був наймолодшим із 200 учнів. Раз після важких фізичних вправ мусив вартувати при вході в наше приміщення. Не втримався і під ранок заснув. Солдатів на фронті за таке розстрілюють на місці, але комендант тільки вилив на мене миску холодної води і накричав.

Нас відправили в Страховіце неподалік Вроцлава охороняти фабрику. Що на ній виробляли, не знаю дотепер. Мав тоді свої гроші, одяг, навіть почав курити. Познайомився з ровесницею Тодзею і вирішив заради неї закінчити середню освіту – щоб була змога забезпечити нашу майбутню родину.

Українська гімназія в Ярославі відкрилася в тому ж будинку, де була раніше польська. Вступив до п'ятого класу. Розрахувався за навчання власними грошима і став жити в гуртожитку. Рік закінчив із хорошими оцінками. Купив ровер і на літо поїхав до Тодзі за 180 кілометрів. 21 червня 1941 року був там. Наступного дня почалася війна. Я поїхав до рідних до Любачева.

Зі школи мене вигнали за незадовільну поведінку – з нудьги заліз голий на дах інтернату неподалік, позагоряти. Та згодом вдалося екстерном здати іспити і потрапити до восьмого класу в Сокалі, де ніхто не знав про мою провину в Ярославі.

28 квітня 1943 року Отто Вехтер, губернатор дистрикту "Галичина", проголосив набір до дивізії СС "Галичина", за підтримки керівника Українського центрального комітету Володимира Кубійовича (суспільно-громадська установа в Генеральній губернії, утвореній 1939 року гітлерівським урядом у центрально-східній частині Польщі. – Країна). За перші два тижні туди записалися понад 85 тисяч добровольців – переважно студенти й учні старших класів гімназій. Німці нічого не обіцяли. Вони нас ненавиділи, ми – їх. Мали бажання воювати на східному фронті, в нас була потреба у зброї та вишколі. Знали, що в потрібний момент обернемо зброю у боротьбі за Україну. Вже всім тоді відомо було, що німці програють війну.

1 вересня опинився у вишкільному таборі в Гайделягері, поблизу польського міста Дембіци. Нас муштрували три місяці. Пізніше ще на два потрапив до Праги. Там учили надавати першу медичну допомогу. Вишкіл здавався легшим за той, що проходив у 16 років. Раз потрапив у пригоду. Приходжу із вправ, а з моєї шафи пропало все спіднє.

Вишколювали нас із криком та образами, німців – так само. Цей спосіб нагадує теперішній американський. Старший може верещати й командувати, але торкнутися вояка права не має.

Мав сильний голос, тож із Гайделягера мене направили до запасного полку вишколювати рекрутів. Під Броди в липні 1944-го ми приїхали на два тижні пізніше від решти дивізії.

Як були за 30 кілометрів від лінії фронту в Безбрудах (село в Бузькому районі Львівщини. – Країна), мене вирішила відвідати Тодзя. Було 16 липня. Знайшов для неї квартиру, де могла б зупинитися. Коли вже вертався додому, почув крик молодої жінки. Заходжу в хату, а господиня валяється по підлозі та рве на собі волосся. Заледве пояснила, що збиралася купати сина, а він втопився у відрі води. Дивлюсь, лежить 8-місячна дитина – гола, бліда й нерухома. Поклав малюка на коліна і почав робити його руками руханку. Так працював із півгодини. Дитина посиніла, потім почервоніла і закричала. Наступного дня зайшов до них, а маля вже сиділо на підлозі й бавилося.

  Володимир КЛОС, дивізійник СС ”Галичина”, 94 роки. Народився 20 квітня 1924-го в місті Любачів, зараз – Підкарпатського воєводства у Польщі. Батьки Стефан і Анна займалися рільництвом й утриманням худоби. Мали ще шістьох синів і двох доньок. ”Дитиною хворів і мало не помер. Грошей бракувало. Батьки з харчів у крамницях купували тільки сіль, інколи – цукор. Але в селі мали нас за багатших господарів”. Навчався у народній школі в Любачеві, пізніше – в гімназії в сусідньому Ярославі. Закінчував шкільну освіту екстерном у місті Сокаль на Львівщині. Перед тим пройшов двомісячний німецький військовий вишкіл і працював півроку охоронцем фабрики. 1943 року вступив до дивізії ”Галичина”, яку згодом перейменували в Першу українську дивізію Української національної армії. Брав участь у боях із радянською армією. Після Другої світової перебрався до Німеччини. Закінчив Український технічно-господарський інститут у Мюнхені. Жив у Австралії та Канаді. 1960-го переїхав у США, за п’ять років отримав громадянство. В університеті Сент-Луїса здобув фах фізіотерапевта. Працював у медзакладах міста Сіетл, мав приватну клініку. Був ініціатором створення і першим президентом Українсько-американського клубу в штаті Вашингтон. Член Братства колишніх вояків 1-ї української дивізії УНА. Здійснив майже 80 подорожей країнами Південної Америки, Азії, Європи, Африки. Знає вісім мов – українську, польську, французьку, іспанську, італійську, німецьку, англійську та російську. З 2006-го живе у місті Городок Львівської області. Із першою дружиною Вікторією прожив 45 років. Виховали чотирьох дітей: 70-річна Христина навчає нянь у приватному інституті, Марта, 60 років, – науковець у сфері українського мистецтвознавства, 57-річний Юліан працює анестезіологом, Петро, 55 років – геолог. Зараз у шлюбі з литовкою Анною, 68 років
Володимир КЛОС, дивізійник СС ”Галичина”, 94 роки. Народився 20 квітня 1924-го в місті Любачів, зараз – Підкарпатського воєводства у Польщі. Батьки Стефан і Анна займалися рільництвом й утриманням худоби. Мали ще шістьох синів і двох доньок. ”Дитиною хворів і мало не помер. Грошей бракувало. Батьки з харчів у крамницях купували тільки сіль, інколи – цукор. Але в селі мали нас за багатших господарів”. Навчався у народній школі в Любачеві, пізніше – в гімназії в сусідньому Ярославі. Закінчував шкільну освіту екстерном у місті Сокаль на Львівщині. Перед тим пройшов двомісячний німецький військовий вишкіл і працював півроку охоронцем фабрики. 1943 року вступив до дивізії ”Галичина”, яку згодом перейменували в Першу українську дивізію Української національної армії. Брав участь у боях із радянською армією. Після Другої світової перебрався до Німеччини. Закінчив Український технічно-господарський інститут у Мюнхені. Жив у Австралії та Канаді. 1960-го переїхав у США, за п’ять років отримав громадянство. В університеті Сент-Луїса здобув фах фізіотерапевта. Працював у медзакладах міста Сіетл, мав приватну клініку. Був ініціатором створення і першим президентом Українсько-американського клубу в штаті Вашингтон. Член Братства колишніх вояків 1-ї української дивізії УНА. Здійснив майже 80 подорожей країнами Південної Америки, Азії, Європи, Африки. Знає вісім мов – українську, польську, французьку, іспанську, італійську, німецьку, англійську та російську. З 2006-го живе у місті Городок Львівської області. Із першою дружиною Вікторією прожив 45 років. Виховали чотирьох дітей: 70-річна Христина навчає нянь у приватному інституті, Марта, 60 років, – науковець у сфері українського мистецтвознавства, 57-річний Юліан працює анестезіологом, Петро, 55 років – геолог. Зараз у шлюбі з литовкою Анною, 68 років

Ходив на розвідку дізнатися, чи ми не в оточенні. Повертався полем конюшини. Біля мого вуха пролетіли кулі – свої стріляли. Кричу їм, махаю руками: "Чи ви подуріли!" Прийшов на позицію, а то новенький сплутав мене з ворогом. Він ще кілька днів тому цивільний був, то не вмів стріляти і промахнувся.

Мій полк дислокувався у Безбрудах. Мали з собою кріси, пістолі, кулемети на сліпі (холості. – Країна) набої. На передову повинні були йти за два тижні, тоді й повністю озброїтися. Більшовицькі танки замкнули дивізію в коло, а наш полк опинився за 2–3 кілометри від них.

У бою під Бродами (між німецькою армією, до якої входила 14-та гренадерська дивізія зброї СС "Галичина", та радянськими військами. Тривала 13–22 липня 1944 року біля міста Броди на Львівщині. – Країна) нашу дивізію розбили. Москалі мали літунство й танки, а ми лише гармати й кулемети. Їх було 120 тисяч, нас – 45. Півтори тисячі поранених хлопців потрапили в полон. Ми з запасним полком ішли в Добромиль (місто в Старосамбірському районі Львівської області. – Країна). Дорогою сотня наших долучилися до УПА.

У лютому 1945-го воювали проти партизанів у Чехословаччині. Здобули з побратимами Лису гору. Коли спустилися з іншого боку, з трьох сторін почали стріляти кулемети. Попадали й лежали долілиць. Мені набридло чекати смерті. А щоб урятуватися, треба було 20 метрів пробігти до найближчих дерев. Під обстрілом рушив туди. Троє моїх побратимів лежали під вогнем годину. Теж вижили.

До закінчення війни був уже командувачем піхотинської гармати. Ми відступали з позиції і мали забрати її. Якби не вийшло привезти цілу, командир повинен був вийняти з неї замок, аби не дісталася ворогу. Наказав хлопцям відтягувати, один затнувся, ліг на землю й каже: "Війна для мене закінчилася. Досить". Мав право за воєнними законами його розстріляти, але не мав совісті до того. Вхопив за волосся, кулаком ударив у зуби, і він отямився. Якби залишили гармату в доброму стані, я поплатився б життям.

У німецькому війську вдягнені були добре, але харчувалися бідно. Були неголодні, але й неситі. Годували три рази зупою, в якій міг плавати невеличкий шматок м'яса. Давали одному на день півбуханки хліба зі штучною мармулядою. Масло теж штучне було. Жартували, що його з вугля робили. За злодійство карали смертю. Один хлопець із нашої дивізії кіло масла вкрав, то його розстріляли.

У ніч перед закінченням війни, опівночі, нам дали зброю і стали марширувати до п'ятої ранку. Як почало світати, командир нас зупинив і каже: "Повідомлення. Війна скінчилася. Німеччина капітулювала. Тепер кожний сам собі пан. Хто хоче врятуватися від совєтського полону, має дістатися до вечора ріки Мур (у Центральній Європі. – Країна). До неї було 50 кілометрів. Просився в машини до німців, але ніхто не хотів брати. Йшла сотня кіннотою. Один вояк вів біля себе коня, і я його в нього попросив. Не хотів давати, то я сказав, що хай тримає за стремена, а я лише сяду. Вдарив тварину чоботами так, що юнак мусив його відпустити. Дременув у німецьке село. Кінь проїхав 25 кілометрів, став на задні ноги і пробував мене позбутися. Мав рану на спині, то йому важко було мене везти. Зумів утриматися. Та як лишалося п'ять кілометрів, вирішив коника поміняти на ровер чи кусок хліба – ніхто не погоджувався. Залишив його, а сам пішов пішки. Американські солдати сиділи уздовж дороги й показували, в який бік іти, щоб потрапити в полон. Я пішов полем у протилежний. Дістався Баварії. На чотири роки залишився у таборі біженців.

Із Німеччини хотів виїхати в Америку чи Канаду, але не міг. Зате всіх охочих приймала Австралія. Поблизу Сіднея прожив 10 років. Спершу було невесело. Не мав власної хати. Місцеві дівчата не водилися із приїжджими, бо за те їх зневажали. Заробляв на тиждень 5 фунтів стерлінгів. Один платив за кімнату, за другий харчувався, третій віддавав за проїзд. Решта лишалися на розваги – брав участь у недільних кінних перегонах. Але то була невдячна справа: раз виграєш, п'ять – програєш.

Якось сиділи ввечері з хлопцями в хаті, бо й вийти не було куди. Пили пиво і слухали на патефоні музику голосно. Прибігає господар із криками, чого бардак робимо. Я розізлився і почав шукати можливості купити власне житло. Збрехав агенту з нерухомості, що маю 300 фунтів, хоч у мене було лише 50. Він цілий день мені показував будинки. Вибрав хату за 700 фунтів. За першим внеском мав заплатити 250. Пішов до хлопців просити, щоб кожен позичив по 50 фунтів. Обіцяв за півроку віддати, якщо не вийде – житимуть у мене. Погодились п'ятеро. Так я купив хату. А за два роки – ще одну. Але виїхав з Австралії, бо там не було українських дівчат.

У Канаді працював продавцем взуття. Зрозумів, що багато не зароблю, і взяв тур по Америці. Під час нього знайшов жінку-українку. Після смерті чоловіка залишилася з двома доньками. Мені народила двох синів.

1975-го в Сіетлі проводили виставку національних досягнень міжнародного масштабу. Брали участь країни Європи, США і Радянський Союз. Ми з дружиною і дітьми зробили футболки з принтами: "Волю Україні", "Геть від Москви", "Москва – тюрма народів". Москалі скаржилися на нас поліції. Ті пояснили, що в Америці демократія і свобода слова і вони не бачать злочину. Дратували москалів 2 години, доки тривало дійство.

Зараз ви читаєте новину «Німці нічого не обіцяли. Вони нас ненавиділи, ми – їх». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 1226
Голосування Скільки часу Олексій Михайличенко протримається на посаді головного тренера київського "Динамо"?
  • 1) до зими
  • 2) до літа
  • 3) два роки
  • 4) повністю відпрацює трирічний контракт
Переглянути
Погода