У в'єтнамській мові зміст слова передають інтонацією
Мене Схід завжди більше цікавив, ніж Захід. Він гармонійніший. Там є порядок, дисципліна й водночас – внутрішня свобода. Захід – це лише раціоналізм.
В університеті вибрав курс вивчення в'єтнамської. Цікава мова, граматично не важка, але найтональніша у світі. Зміст слова передається не лише звуком, але й інтонацією. У групі були п'ятеро студентів. Я свого часу відвідував музичну школу, мав натреноване вухо, тому навчання давалося легше. Коли починав учити мову, то від широкого діапазону звуків перевантажив зв'язки і втратив голос на кілька днів.
Після навчання міг залишитися в Москві. Пропонували роботу в міністерстві зовнішньоекономічних зв'язків Росії. Але тоді Україна стала незалежною – і я захотів повернутися.
Працював перекладачем на Хмельниччині. Там американці демонтували шахтні пускові установки. Платили непогано, однак менше, ніж було потрібно, – на українських працівниках економили. Мені це не подобалося. Сказав топменеджеру, що нас потрібно поважати й доплачувати, але реакції не було. Подав у суд. Перший етап виграв. Майже 70 інших українських працівників зацікавилися справою. Але потім приїхав представник фірми та поставив умову: або відмовляємося від позовів, або залишаємо роботу. Всі, крім мене та ще одного колеги, вибрали перше. Хотіли не справедливості, а грошей. Розчарувався в українцях.
Для еміграції вибрав Канаду. Там відносно легко отримати резидентство, якщо знаєш мову і маєш освіту. Люди потрібні, адже територія величезна.
Я не цурався фізичної праці. Це завжди мені було цікаво з точки зору пізнання себе і світу. Перепробував близько 15 професій задля нового досвіду.
Адаптуватися до Канади було непросто. Перше враження – це ейфорія. Я люблю спорт, а там усюди тенісні корти, басейни. Все або безкоштовно, або за доступною ціною. Можна заробити непогані гроші. Але почуваєшся чужим. Із цим було важче впоратися, ніж з армійськими випробуваннями, коли не висипаєшся, постійно голодний і щодня маєш велике фізичне навантаження.
Працював на будівництві у бригаді з канадцями. Був випадок, коли один тримав драбину, а я поліз нагору. Не втримався й упав на всипану камінням землю. Розсік голову. "Швидка" забрала в лікарню. Потім дізнався, що хлопці побилися об заклад, скільки швів мені накладуть.
Працював на фабриці зі збирання меблів. За пів року покинув роботу й почав мандрувати. Так роблю постійно. Маю невелику квартиру, яку нескладно утримувати. Канадці цього не розуміють, у них певна соціальна запрограмованість – займаєшся роботою, цікавишся кар'єрним зростанням, купуєш нерухоме майно. Я не впрігся в цю схему. Для мене персональна свобода важливіша за матеріальні блага. Життя сприймаю як гру, а не обов'язок. Важливо займатися тим, що приносить радість.
Був період, коли шукав екстриму. Захоплювався велоподорожами, моржуванням, сплавлявся річкою на катамарані. Коли працював у Хмельницькому, міг поїхати до Калинівки на роликах. Це більш як 130 кілометрів.
У Канаді грав у настільний теніс із філіппінцем. Запропонував: хто програє – йде обтиратися снігом. А він же не звик, холоду боїться. Але врешті привчив його. Розповідав, що після того п'ять років продовжував обтиратися.
Деякий час жив у невеликому гірському містечку в Канаді. Був вражений, що місцеві навіть на власних автомобілях пишуть Jumbo wild forever. Джамбо – це гора, завжди покрита снігом. Люди сподіваються, що вона залишиться в самобутньому вигляді. Коли одна корпорація захотіла збудувати там курорт, місцева громада не дозволила попри обіцяні робочі місця та інвестиції.
Щороку маю три-чотири подорожі. Це не так дорого, як здається.
Одна з найперших мандрівок була в Італію. Грошей мав небагато, тому кілька тижнів працював на виноградниках, ночував у скверах на лавках. Потім потягом поїхав у Францію. Це були романтика, свобода. Вдруге приїхав в Італію вже з Канади. Мав канадський паспорт, кредитну картку. Тоді вже були інші відчуття.
Люблю південно-східну Азію, де перетнулися кілька світових культур. Двічі бував у В'єтнамі, жив там кілька місяців. Перша подорож у цю країну спонукала писати щоденник. Це була внутрішня потреба, інакше не міг. На одному подиху написав 100 сторінок. Потім закинув цю справу, краще нехай весь досвід зберігається в мені.
У В'єтнамі застряв у джунглях. Піднявся на підйомнику на гору, де розташовані буддистські пам'ятки. Захопився краєвидом і пропустив час, коли вниз ішов останній підйомник. Монахи згодилися провести мене пів шляху назад. Далі спускався навпомацки, навкруги все шуміло й кишіло зміями. Трохи перехвилювався.
Приятель залишився у В'єтнамі. Викладає місцевим англійську. Пропонував і мені. Обдумую.
На Галапагоських островах люди радіють звичайнісіньким речам. Там побачив, як дорослі цибали по калюжах і тішилися дощем. Такого ні в Україні, ні в Канаді не побачиш.
Мрію побувати в королівстві Бутан. Вони охороняють себе від зовнішнього впливу, намагаються залишатись автентичними.
Вразила Японія. Якось стою на пероні й не можу розібратися, як їхати. Підійшла дівчина в уніформі. Запитала, куди потрібно дістатися. Раптом підхоплює мою важку сумку і біжить до місця зупинки потяга, який мені підходить. Намагався подякувати, але натомість почув слова вдячності за те, що дозволив їй мені допомогти.
Читав про експеримент: дітям з африканського племені сказали побавитись у гру. Вчений поставив перед ними кошик із фруктами – хто добіжить першим, той отримає все. Діти взялися за руки і пішли разом. Коли науковець поцікавився у старшого хлопчика, чому він не побіг першим, той відповів: "Обонато! Хіба може один бути щасливий, якщо всі інші сумні?" Слово "обонато" означає: "я існую, бо ми існуємо". Цієї філософії нам бракує, як і європейським і північноамериканським країнам.
Щороку приїжджаю в Україну до рідних. Бачу більше добротних будинків, тротуарної плитки, автомобілів. Картинка покращується, але не зміст. Порядних людей стає менше. Під час помаранчевої революції я вірив у зміни. Їздив голосувати в Торонто. Українці можуть показати національну гордість під час революцій, але потім не знають, як дати їй раду.
Донька навчається в канадській школі з англомовними дітьми, але уроки їм викладають французькою. Запропонував їй рік повчитися в моїй рідній школі в Калинівці. Торік закінчила там сьомий клас. Для домашнього читання вибрала роман Кена Кізі "Пролітаючи над гніздом зозулі". Переглянула й фільм Мілоша Формана. Про враження розповіла: "В'язниця, де був головний герой, це українська школа. Там всі дикі й нарвані. Натомість психлікарня, куди пізніше потрапив Макмерфі, це канадська школа. Бо всі поводяться, як зомбі. Передбачувані й нецікаві".
Я змінив державу проживання, але не батьківщину. Нею залишається Україна. Як кажуть, хорошого мало, але кращої не знайдеш.
1 
1
Коментарі