Маргарита ДОВГАНЬ три роки працювала з Василем Стусом
Мій дід жив на Волині, був митним офіцером на кордоні з Польщею. 1928 року його арештували як "ворога народу". Відправили в політичний табір у Ташкенті. За ним туди поїхала моя бабуся, а згодом – і мої батьки. Я народилася за два роки після переїзду. Маргаритою назвали на честь прабабусі. Узбечки, які сиділи в РАГСі, ледве вимовляли це ім'я. У свідоцтві записали Риттою.
У концтаборі дідуся тримали п'ять років. Коли мені виповнилося 3, родина перебралася до Самарканда. 1937-го батька відправили на роботу в Єкатеринбург на Уралі. Там пішла до першого класу. Була шульгою. Вчителька Філіцата Миколаївна стояла наді мною, як наглядач, і перекладала ручку з лівої руки в праву. Тільки вона відверталася, брала ручку, як мені було зручно.
Коли переїхали в білоруське місто Волковиськ, після затуманеного Уралу раділи. Повз наші вікна щодня їхали на базар вози, банячки, в яких везли прикриті рушниками сир і масло. Жінки ходили у вишитих сорочках. За кілька місяців ця краса станула – почався терор. КДБ знищило всю Компартію Західної Білорусі (існувала в 1923–1938 роках. – Країна). Когось розстрілювали, інших – відправляли у табори.
Через рік до Радянського Союзу приєднали Прибалтику, і наша родина опинилася у Вільнюсі – батька послали працювати в тамтешній геодезичний загін. Литва здавалася казкою: у вітринах магазинів було багато різних цукерок. Там мама вперше купила собі черевики – білі, на невеличкому каблуку.
Вчилася у колишній гімназії, яку перетворили на російську школу з необов'язковим вивченням литовської мови. Із 40 дітей окупантів, які ходили у мій клас, вчити її погодилися тільки нас двоє. Перед початком занять стояли у коридорі – я, батько і вчителька литовської. Викладачка спитала, чи вивчатиму її предмет. Відповів батько: "Так. Ми ж приїхали до вас жити". Вона зі сльозами на очах кинулася його обнімати.
Зі шкільного вікна було видно сіру будівлю. У ній була консерваторія, а більшовики облаштували там НКВД. Якось почула крик і побачила, як із вікна п'ятого поверху викинули чоловіка. Стала кричати: "Дядя упав!" Хтось із вчителів викликав мого батька. Розказала йому, що сталося. Але всі викладачі заявили, що нічого не було. Стверджували, то мені примарилося.
Друга світова застала нас у селищі Поспєшки біля Вільнюса. В неділю батько мене з братом Сергієм узяв на рибалку. Над головою пролітали військові літаки, а поляки стояли і молилися. Батько запевняв їх, що Радянський Союз підписав із Німеччиною угоду про ненапад, тому війна неможлива.
Уночі по нас приїхала машина з геодезичного управління. Мама взяла із собою чайник – скоро мала народжувати, а мені дала вузлик із документами. Їхали довго, аж доки машину не конфіскували на фронт. Нас посадили у набиті людьми товарняки. У мами почалися перейми. Батько зірвав стоп-кран. Ми вистрибнули з поїзда й опинилися серед степу. Повз нас саме проїжджав віз із овечою вовною. Батько його зупинив. Разом із дідом закинув маму на воза. Пологи вони приймали удвох. Пуповину відрізали ножицями, якими той чоловік стриг баранів.
Місцеві відвезли нас у монастир російського села Богоявлення Горьковської області (зараз Нижегородська область. – Країна). Його розігнали за радянських часів, але там підпільно залишилися двоє стареньких монашок. Вони допомогли виходити мого брата, бо в мами пропало молоко.
Коли батька направили працювати в Марійську АРСР (зараз – республіка Марій Ел, входить до складу Приволзького автономного округу РФ. – Країна), у місті Козьмодем'янськ знайшли квартиру. Хазяйка Марія Олександрівна поселила нас у напівпідвалі. Була не дуже добра, але серце таки мала – на зиму знайшла нам ватяні тілогрійки, бо були голі й босі. На горищі у неї відкрила для себе світ великої літератури – знайшла купу книжок. Перечитала всього Шекспіра, вивчила напам'ять майже всі поезії Байрона.
Наприкінці 1940-х влада розпочала кампанію проти космополітів – "ворогів народу" єврейської національності. Якось нас, студентів-журналістів, повели в педагогічний інститут імені Максима Горького (нині – Національний педагогічний університет ім. Михайла Драгоманова. – Країна). На сцені сиділи поважні люди єврейської національності – поети, викладачі, інженери. Представники компартії звинувачували їх у відступі від основних засад комунізму. Було соромно перед тими людьми з опущеними головами.
Після закінчення війни в Маріїнському парку почали три-чотири рази на тиждень влаштовувати безкоштовні концерти класичної музики. Київським симфонічним оркестром керував Натан Рахлін. Грали твори Баха, Моцарта, Бетховена, Ліста. А потім Рахліна визнали "ворогом народу" – й відправили в Казань.
У газеті "Вечірній Київ" отримала завдання розібратися з розкраданням грошей у жеку. Звинувачували інженера, який там працював. З'ясувала, що винен інструктор райкому партії, який опікувався конторою. Була щаслива, що відновила справедливість. У редакції про це почув керівник партійного відділу. Насварив: "Коммунист никогда не может быть виноватым".
Заміж вийшла 1953 року, одразу після захисту дипломної роботи. Бабуся із Самарканда привезла крепдешин і стулила мені суконку на узбецький манер. Друзі Бориса подарували нам залізний таз, в який поклали гвоздики і кілька пляшок алкоголю. Після вечері гуртом пішли гуляти. Цілу ніч сиділи на Володимирській гірці й співали.
Іван Дзюба, будучи редактором видавництва "Молодь", попросив мене написати рецензію на книжку Миколи Бажана. Сказав: "В Інституті літератури є талановитий аспірант Василь Стус. Він зможе допомогти". Коли зайшла до нього в кабінет, остовпіла – вже бачила цього чоловіка раніше. За кілька днів до того у вестибюлі станції метро "Хрещатик" помітила пару: він – високий, худий, чорнявий, вона – ніжна і тендітна. Чоловік обнімав дівчину, й вони про щось тихенько говорили. Тоді подумала: "В обох такі гарні профілі, як у Данте і Беатріче". Василь написав рецензію. Після того ми стали разом ходити на концерти й поетичні вечори. З його ріднею товаришую досі.
Мій брат працював в Інституті зв'язку, а я мріяла організувати для його співробітників творчий вечір. В інституті виробляли апаратуру для флоту, там було багато КДБістів. Та я цим тоді не переймалася. Потрібного приміщення там не було. Запросили охочих в актову залу педінституту імені Максима Горького. Був аншлаг. Свої вірші читали Іван Дзюба, Іван Світличний, Василь Стус, Ліна Костенко, Гриць Томенко, Микола Воробйов, Микола Холодний. Люди підходили подякувати. Згодом дізналася, що у перших рядах сиділи представники КДБ.
Наступного дня в ЦК партії говорили про мою підривну антирадянську діяльність. А потім у редакції влаштували засідання, на якому розглядали питання про моє звільнення. Від голосування утрималися двоє – мій начальник Володимир Гнатовський і В'ячеслав Чорновіл, який тоді працював у нас секретарем. Наступного дня мене звільнили.
Півроку тягали на допити. Одного разу привезли на вулицю Липську, де було обласне відділення КДБ. У затемненій частині були якісь люди. Мене з іншими "ворогами народу" посадили на підвищення. Мордували допитами дві години, а потім відпустили. Пізніше зрозуміла: це був показовий урок для молодих працівників КДБ.
Не ув'язнили, бо по паспорту я була "русская".
Після того як 1965 року Василя Стуса відрахували з аспірантури Інституту літератури, він влаштувався робітником на взуттєву фабрику. Обливав якоюсь смердючою речовиною кирзові чоботи, аби вони не протікали. Одного разу впав на конвеєр і в нього почалася сильна шлунково-кишкова кровотеча. Як трохи одужав, добрі люди взяли його на роботу інженером в Міністерство будівельних матеріалів. Якось Василь сказав, що в його відділі є вільні посади. Але треба, щоб хтось допоміг сюди влаштуватися. Мій чоловік мав знайому художницю, батько якої був не останньою особою в міністерстві. 1968 року мене зарахували туди. Зі Стусом працювала три роки. Наші столи стояли поруч. Отримували мінімальну зарплату. Якось Василь сказав: "Якби з усього відділу лишили нас двох і дали нормальну зарплату, то за два дні ми зробили б ту ж роботу, що цей кагал за тиждень".
Василь відчував, коли в мене траплялися неприємності. Тоді витягував із кишені чи торбинки яблуко і казав: "Рито, я тобі зі свого саду приніс!" Або пропонував поїхати у Софію Київську – погуляти й походити навколо церкви.
1980-го Стуса вдруге арештували й засудили до 10 років позбавлення волі в колонії особливого режиму та п'яти – заслання. 1985-го його номінували на здобуття Нобелівської премії. Лобіював це президент міжнародного ПЕН-клубу Генріх Белль. Цього добивалася українська інтелігенція – сподівалися, це стане достатнім приводом для звільнення. Та кому в Радянському Союзі був потрібен в'язень-лауреат? Василя вбили у в'язниці в ніч на 4 вересня 1985 року. Та офіційно повідомили, що він помер від раптової зупинки серця.
Коли наступного дня повернулася з роботи, рідні сказали, що телефонували Василева дружина Валя й невістка Оксана. Передзвонила другій, у слухавку почула: "Тьотя Рита, помер дядя Василь. Ви можете зараз до нас приїхати?" Валя із сином Дмитром зібралася в концтабір, аби забрати тіло Василя. З ними поїхали її сестра Шура і я. За кілька днів були вже в селі Кучино Пермської області. Зустрів офіцер: "Вы откуда? По какому делу и к кому?" Валя показала телеграму з КДБ. Наглядач насварився, що приперлися у вихідний. Пішов шукати начальство. Нас повели на другий поверх у маленьку кімнату, де сидів начальник табору Долмачов. Мене з Шурою вигнали, а Валя із сином залишилися. За кілька хвилин вийшли. Розповіли, що Василя вчора поховали. Мовляв, не могли більше тримати, бо морг переповнений. Медичний висновок про причину смерті Валі так і не дали. Коли попросили віддати хоча б його речі, почули: "Не положено!"
8 
35413
Коментарі